На святі життя

У пам’яті моїй назавжди зостався спогад про знайомство з Кузьмою Журбою. Було те золотої осінньої пори 1961 року, коли літератори Варвинського району, який тоді був у значно ширших, ніж сьогодні, межах (до його складу повністю входила ще й територія сусідньо-го Срібнянського), вирішили провести поетичне свято, на яке запросили й Кузьму Журбу, котрий працював в обласній газеті«Деснянська правда» й очолював обласне літературне об’єднання. Свій виступ у районному Будинку культури він почав віршем «Варвинська земля», що його, як напівжартома-напівсерйозно сказав, написав у небі. До Варви добирався рейсовим літаком і десь, підлітаючи до Малої Дівиці, завершив поетичне вітання приудайському краю. «По цій землі ходив Тарас» - так починався вірш. А таки ж ходив, адже Дігтярі і Сокиринці, про перебування в яких Великий Кобзар не раз говорив у своїх творах, тоді були на території Варвинщини.



Вірш, незважаючи на його простоту, викликав справжнє захоплення зали. Як же - про нашу Варвин-щину, про знаних нами людей справжній поет написав! Потім прочитав кілька віршів зі своєї збірки «Дорога до щастя», яка напередодні вийшла із друку. А далі став уважним слухачем, коли свої віршовані спроби читали Микола Харченко із Сокиринців, Микола Хоменко з Лебедин ці в, Володимир Зорка із Журавки, варвинці Петро Жулай та Віталій Пригоровський...

Від того часу образ поета, який згодом став просто старшим товаришем із числа колег-журналістів обласного центру, у мене асоціювався із чимось сонячним і лагідним, як отой жовтневий день 1961 року у Варві, коли вперше у райцентрі проходило поетичне свято. 1966 року уже в бобровим/ Кузьма Журба разом із київськими письменниками Володимиром П’яновим і Петром Дорошком, чернігівцем Станіславом Реп’яхом, ніжинцями Леонідом Горлачем і Василем Щербоносом, місцевими літераторами взяв участь у відзначенні 75-річчя від дня народження Павла Тичини. Так сталося, що з рідного села поета Пісок, де відбувся літературний вечір, автобус не зміг дістатися до райцентру через снігові перемети. Про те, як артисти і літератори, журналісти і самодіяльні митці долали пішки десь із десяток кілометрів, Кузьма Журба написав згодом поетично-філософський спогад.

Мине ще шістнадцять літ - і такої ж січневої ночі авто із учасниками масового заходу, що проходив у Прилуках, потрапить в дорожньо-транспортну пригоду, в якій Кузьма Журба загине. Він не дожив до своєї шістдесятої осені зовсім небагато. А мав на неї чимало планів. Зокрема мріяв після виходу на пенсію прочхатися місцями своєї фронтової юності. А потім написати про це книжку. Не судилося...

Символічна у своїй задумливій печальності назва його збірки, що мала стати , подарунком до ювілею, а стала створеним самим собі пам’ятником, — «В чеканні весен». Вона була підписана до друку буквально через місяць після трагічної смерті автора, який був гідним учасником свята життя. Про його любов до всього сущого - любов глибоку і красиву — говорять вірші з цієї книжки. Прочитайте їх - і ви зустрінетеся з Поетом.

Олександр Олійник, «Гарт» №45 (2329) від 9 листопада 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: