«Мамо, ти нас забереш?»

Часто кажуть: „Діти — це квіти життя”. Якщо це так, то у 53-річної Ганни Величенко з Орлівки Новгород-Сіверського району тепер цілий квітник. Від десятьох дітей вона чує „мамо". І хоч п’ятьом із них життя дала не вона, але для неї всі однаково рідні.



«МАМО, ТИ ДО НАС?»

— Коли моїй наймолодшій донечці Інні було 9 років, вона потрапила до лікарні. Приїхала я до неї, а вона й каже: .Мамо, тут лежить такий гарний хлопчик. Давай його візьмемо до себе ”. Звали хлопчика Олексійчиком, народився він крихітним — 900 грамів. Його, 4-місячного, мати покинула. Я оце приїду, подивлюся, а воно лежить собі, таке малесеньке хлоп'ятко. Кажу чоловікові: .Сашку, давай дитину заберемо”. А він: .Давай". Так у нас з 'явився ще один синочок, — розповідає Ганна Михайлівна.

Жінка не побоялась того, що в неї вже було п'ятеро своїх дітей. їхній батько помер, а з другим чоловіком, Олександром, спільних дітей у Ганни Михайлівни не було. Тож їхнім спільним сином став Олексійчик. А через 2 роки жінка, яка залишила хлопчика в лікарні, знову народила дитину, дівчинку. І знову покинула.

— Ми вирішили, що но можна розлучати брата й сестру - рідні все- таки, — говорить Ганна Михайлівна - Тому забрали до себе й Оксанку. Обох дітей усиновили. Згодом якось так, навіть довго не обговорюючи, ми вирішили взяти ще двох діток із дитячого будинку. Нам порадили не всиновлювати їх, а створити прийомну сім'ю. Ми з чоловіком побули в Чернігівському центрі соціальних служб на курсах і поіхали до Прилук. Хотіли взяти з дитячого будинку братика й сестричку, але дівчинка погодилась їхати з нами, а хлопчик сказав: „У мене є своя мама, з вами я нікуди не поїду". Та, мабуть, так уже судилося, що того дня ми таки мали знайти для себе діток. Ідемо в дитбудинку коридором, а назустріч двійко малят: „Мамко, ти до нас?" Кажу: „До вас". І все — зрозуміла, що це мої дітки. А вони, бідолашні, питають: „А ти нас точно забереш, не обдуриш?" Бо їх уже обіцяли одні люди забрати й не забрали. Я їм і кажу: „Не обдурю, поїдете зі мною". Тоді хлопчик каже своїй сестричці: „Це наша мамка". Тож не я їх вибрала, а вони мене. Андрійкові тоді було 5 років, Владі — З роки. Тоді ж ми взяли й п'ятирічну дівчинку Лізу. Оце вже рік, як вони у нас.

«УСІ ВОНИ МЕНІ РІДНІ»

Віктор Петруков, голова Орлівської сільради, де Ганна Михайлівна пропрацювала 23 роки бухгалтером, про неї говорить із захопленням:

— Вона, звичайно, молодець, що зважилася на таке. Не кожен зміг би, маючи своїх дітей, взяти чужих. Були такі, хто Михайлівну відговоряв, мовляв, у тебе своїх п'ятеро, куди іще береш. А вона говорить: „Я дуже дітей люблю. Мені цих малят стало жаль, ось і забрала". І до всіх вона ставиться як до рідних. І старшим дітям хоче допомогти, і малих доглянути. А ще ж і на роботу спішить. Це ж скільки енергії треба! А вона усе встигає.

Власні діти Ганни Михайлівни вже майже всі дорослі. Найстарша, Валентина, працює завідувачкою дитячого садка при місцевій школі, Анатолій — в орлівському сільськогосподарському кооперативі. Обоє одружені Вийшла заміж і Тетяна й живе у Київській області. Світлана навчається в Чернігівському медичному училищі, а Інна - ще десятикласници.

У домі Ганни Михайлівни й раніше не стикали дитячі голоси, а тепер тим більше. П'ятеро дітлахів ні секунди не сидять на місці. І кожному жінка встигає приділити увагу. Тому лагідне слово скаже, того обніме.

— Вони в мене як вогонь. Гасають вулицею із сусідською малечею. А Ліза взагалі більше з хлопцями грається. Вони біжать, а вона слідом: „Почекайте!" Якщо купую якісь іграшки, то щоб усім однакові, бо будуть тоді сперечатись: „Це моє, не бери”. Сідають писати чи малювати, то щоб і олівці були однакові. Кожен свій малюнок підписує.

— Мабуть, вам дуже важко з такою „командою”?

— Та ні, недуже. Я вже звикла. Мені ж допомагають і чоловік, і мої молодші дівчатка, Світланка та Інна, і старші діти приходять. Сашко хоч і втомлюється на роботі, та з дітьми вечорами грається.

Цього року Олексій, Ліза та Андрій пішли до першого класу, а чотирирічні Оксанка і Влада відвідують дитячий садок. І клопотів у Ганни Михайлівни побільшало. Інна — найперша мамина помічниця у вихованні молодших братиків і сестричок. Учить з ними уроки, грається, а вони так і горнуться до неї. Інна вивчила з ними пісню иДружба крепкая не сломается”, і дітлахи залюбки співають її усі разом.

— Ми були не проти, щоб мама взята в нашу сім 'ю дітей. Коли вона спитала моєї згоди, я так і сказана: "Мамо, хочеш, то бери". — говорить Інна. — І всіх їх я однаково люблю.

У цій родині ніхто не розділяє дітей на „рідних" і „прийомних". Усі вони називають Ганну Михайлівну й Олександра Миколайовича „мама" і „тато" Жінка стверджує, що всі дни навіть схожі між собою:

— Ось Інна мзненька й Оксанка на фото — просто копії.

До речі, фотографій у родини дуже багато у кожного - свій фотоальбом. Тож і гарних спогдів вистачає. А особливо з днів народжень, які святкуються великою дружною родиною. З'їджаються дочки з чоловіками, син із дружиною, куми, яких у Величенків тепер дуже багато, адже усїх дітей вони похрестили. І туляється їм разом дуже весело. Дай Боже, щоб так завжди й жилося.

Коли ми вже від’їжджали від двору Величенків, малі кричали нам услід: „Приїжджайте ще!” Видно, Ганна Михайлівна не лише дарує цим дітям материнське тепло, а й навчає їх усього найкращого, в тому числі й гостинності.

ДО ТЕМИ

До 1 січня 2006 року прийомні сім’ї отримували грошову допомогу не від держави, а з місцевого бюджету. На державному утриманні перебували лише вихованці інтернатів і дитячих будинків. Тепер же, завдяки запровадженню програми „Гроші ходять за дитиною”, розробленої Міністерством у справах сім’ї, молоді та спорту і Державним департаментом з усиновлення і захисту прав дитини, всі діти у прийомних сім’ях і дитячих будинках сімейного типу отримують соціальну допомогу, а прийомні батьки й батьки-вихо-вателі — грошове забезпечення. Розмір щомісячної державної соціальної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, дорівнює двом прожитковим мінімумам для дітей відповідного віку. Сьогодні на дітей віком до 6 років виплачується близько 1000 гривень, віком відбдо 18років—близько 1200 гривень, від 18 до 23 років — трохи більше. Одному із прийомних батьків виплачується грошове забезпечення. Зараз воно становить 35% від розміру соціальної допомоги на дитину. Зі зміною рівня прожиткового мінімуму змінюється і розмір соціальної допомоги та грошового забезпечення, й перераховуються ці суми без додаткового звернення прийомних батьків. Кошти, що виділяються на утримання дітей у прийомній сім'ї, перераховуються на особистий рахунок одного із прийомних батьків, відкритий в установі банку за місцем проживання прийомної сім’ї.

, У зв’язку з поліпшенням фінансування зріс і ризик того, що прийомні діти можуть стати „засобом наживи”. Але психолог Чернігівського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Тетяна Бабак запевнила, що психолог бачить, хто дійсно хоче піклуватися про дитину, а хто бере сироту, щоб отримувати на неї гроші. Людям, наміри яких не зовсім чисті, відмовляють у створенні прийомної сім’ї.

Провідний спеціаліст Центру Тетяна Іваніна розповіла, що сьогодні в області уже створено 67 прийомних сімей, у Яких виховується 95 дітей, є також один будинок сімейного типу, де живе шестеро дітей. Найактивнішим у цьому плані можна назвати Менський район, де створено 7 прийомних сімей. На другому і третьому місцях — Городнянський та Козелецький райони — відповідно 6 і 5 прийомних сімей. У Центрі вирахували, що середній вік прийомних батьків — 39 років. Більшість із нйх — 51 % — мали своїх дітей, коли брали на виховання прийомних.

— А взагалі, - говорить Тетяна Іванівна, — охочих узяти дитину на виховання багато. Та не всі відповідають поставленим вимогам (віх, доходи, житло тощо), томуй не всім ми даємо дозвіл і рекомендації. Адже головне, щоб дитині в новій сім'ї було добре.

Аліна Долинець, «Гарт» № 42 (2326) від 19 жовтня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: