«Шістнадцять років я вірив, що моя донька жива!»

Зараз росіянці Наталії Попсуй тридцять один рік. Шістнадцять із них вона провела у секс-рабстві. Ще в 1991 році п’ятнадцятирічна Наталія поїхала із Залізногірська, що у Приморському краї, до свого друга в сусіднє містечко. Там колись її батько Сергій Петрович працював начальником карного розшуку. Ця поїздка змінила життя Наталії.



У поїзді провідник-азербайджанець замкнув дівчину у своєму купе, а в Хабаровську продав її сутенерові. На пероні дівчина виривалася, кликала на допомогу, але ніхто не наважився навіть підійти. За кілька днів Наталію переправили до Москви. Неповнолітня секс-рабиня задовольняла клієнтів у столиці Росії півтора року. За цей час дівчину жодного разу не випустили на вулицю. Потім був чеченський аул, куди продали Наталку. Вдень вона шила бойовикам камуфляжі, а вночі бандити ґвалтували її. Дівчині виповнилося двадцять три роки, коли один із клієнтів погодився вивезти Наталію начебто до Арабських Еміратів. Але і він її обдурив: знову продав у бордель закритого типу. Від українки Оксани Наталія дізналася, що перебуває в Туреччині. Пробула там сім років.

І лише наприкінці цього літа їй нарешті вдалося вирватися із сексуального рабства. Допоміг їй втекти один клієнт. Він нелегально посадив Наталію на пором, що прямував до Одеси, дав Ш сто доларів. Із Криму вона доїхала до Києва, де пішла до посольства Росії. Там її вислухали і виставили за двері, мовляв, ніхто в цю історію не повірить. І тоді Наталія Попсуй вирішила вдатися до крайнощів: без документів перетнути українсько-російський кордон. Купила в Києві карту України, аби зорієнтуватися, яка область найближча до кордону з Росією. Того ж дня вона приїхала до Городні. Не знаю, що спонукало її прийти до настоятеля Городнянської Свято- Миколаївської церкви отця Мирона, але він вислухав нещасну і повірив їй. Отець Мирон переконав Наталку піти до міліції. Це й врятувало молоду жінку.

Зараз росіянці Наталії Попсуй тридцять один рік. Шістнадцять із них вона провела у секс-рабстві. Ще в 1991 році п’ятнадцятирічна Наталія поїхала із Залізногірська, що у Приморському краї, до свого друга в сусіднє містечко. Там колись її батько Сергій Петрович працював начальником карного розшуку. Ця поїздка змінила життя Наталії.

— Того дня рано-вранці я поїхав у справах Близьмо дев‘ятої ранку мені на мобільний зателефонував щорський батюшка Богдан, який саме гостював у мене, і сказав, що під дверима церкви на мене чекає молода жінка. — згадує отець Миром — Тільки-но я підійшов до неї, як вона попросила: „Благословіть мене, батюшко ". Цього було досить, щоб зрозуміти, що людина живе з вірою в душі. А вона далі: „Якщо ви мені не допоможете, то цього не зробить ніхто!" Ми зайшли в церкву. Я навіть не спитав імені незнайомки. Одягнута вона була охайно. Виявилося, що дівчина щойно приїхала з Києва. Ми сіли за стіл, і я вислухав її коротеньку розповідь. Я мав їй допомогти, як це зробив би кожен батько. У мене у самого троє дітей — син та дві доньки. Молодша —дев'ятикласниця, росіянка була такого ж віку, коли її викрали. Вона пам'ятала якийсь номер телефону — чи то робочий батька, чи то домашній, не знаю. З мого мобільного Наталія додзвонитися не змогла, тому я відвіз її на переговорний пункт, дав двадцять гривень і поїхав у банк розрахуватися за комунальні послуги. Повернувся десь через півгодини, жінка ще намагалася зв 'язатися зі своїми. Тоді я порадив їй звернутися до міліції від мого імені. Домовилися зустрітися пізніше у церкві, але коли я приїхав туди, то Наталки вже не застав: вона забрала сумку і, як з’ясувалося пізніше, пішла до Городнянського райвідділу міліції.

Сам отець Мирон вважає зустріч з Наталією промислом Божим:

— Сподіваюся, що ми ще зустрінемось з нею, адже не хочеться стояти осторонь її подальшого життя. Думаю, що знайду через московських друзів номер телефону Наталки і зв'яжуся з нею.

Не відвернулися від Наталки і в городнянській міліції.

Начальник Городнянського райвідділу ВС підполковник міліції Микола Половий зробив усе, аби допомогти Наталці зустрітися із батьком. Як з’ясувалося, Сергій Попсуй уже не працює в правоохоронних органах, але в залі-зногірському відділенні міліції колегам із Городні допомогли його знайти.

— Коли жінка додзвонилася до батька вперше, то він не повірив, що то його донька, — розповідає Микола Михайлович. — Все розпитував, як звати матір, сусідів тощо. А коли переконався, що з ним розмовляє рідна донька, то розплакався, а ще наказав донці нікуди з міліції не йти. На третьому поверсі райвідділу їй виділили окремий кабінет. Три дні Наталка прожила там. Наші співробітники щод ня приносили їй їжу. За добу Сергій Петрович вже був у Городні. Я такої зворушливої зустрічі ніколи не бачив. Наташа тримала увесь час батька за руку, наче боялася знову його втратити. Виявилося, щоза ці 16 років мама Наталки померла, а Сергій Попсуй знову одружився і тепер на неї, окрім старшої сестри, уЗа-лізногірську чекає ще й шестирічна сестричка. Наталка сказала, що хоч ніколи не бачила малої, але вже дуже любить її.

Перед від'їздом Сергій Петрович сказав мені:

"Шістнадцять років я вірив, що моя донька жива!"

У Городнянському райвідділі міліції Наталії Попсуй дали відповідного папірця для переїзду додому. А Микола Половий виділив службовий автомобіль, аби щасливих батька та доньку довезли до вокзалу.

Андрій Димич, «Гарт» №40 (2324) від 5 жовтня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: