П'яний батько убив трирічного сина

У попередньому номері "Гарту" (№38 від 21 вересня 2007 р.) ми писали про страшний злочин, скоєний у ніч із 18 на 19 вересня у Червоних Партизанах Носівського району: 39-річний Сергій Макарчук по-звірячому вбив свого трирічного сина Валентина. Судово-медична експертиза встановила причину смерті дитини: закрита черепно-мозкова травма. За словами начальника Носівського райвідділу ВС майора міліції Гриторія Ковтуна, Сергій Макарчук у момент скоєння злочину перебував у стані сильного алкогольного сп'яніння. Він шість раз ударив сина кулаками по голові, зламав йому ребро, вивернув стегно лівої ноги, ліве око малюка випадало, його тіло було суцільним синцем.



Інформація про злочин надійшла до чергової частини Носівської міліції о пів на п'яту ранку. Телефонувала медична сестра Червоно-партизанської дільничної лікарні Галина Костючен-ко, яка разом із санітаркою Оленою Гавриш чергувала у ніч із 18 на 19 вересня.

— На місце негайно виїхав прокурор району, судмедек-сперт, інші фахівці, - розповідає Григорій Ковтун. — Сергій Макарчук чекав на нас неподалік власного будинку, а оголене до пояса тіло хлопчика лежало на деревообробному верстаті. По подвір'ю були розкидані дитячі речі — шкарпетки, колготки І також закривавлена чоловіча сорочка. Біля вольєра було видно сліди босих дитячих ніжок. Спочатку Сергій всіляко заперечував свою причетність до злочину. Його версія була такою: 18 вересня він допомагав сусідові Іванові Хоменку копати картоплю, під вечір забрав Валика із дитячого садка. У сусіда вони повечеряли, звісно, не обійшлося без горілки. Коли Сергій з малим повернулися додому, Макарчуку захотілося „догнатися" пивом. Він залишив малюка самого і поїхав велосипедом у центр. Коли повернувся, 70 світло у будинку вже не горіло. І хлопчика там не було. Пізніше чоловік знайшов тіло сина у дворі. Хотів надати допомогу, але було вже пізно. На версії розбійного нападу Сергій Макарчук наполягав майже добу. І лише 20 вересня після очних ставок зі свідками, які бачили, як убивця носив тіло малюка селом, зізнався у скоєному. А було це так. 18 вересня Сергій разом із Володимиром Манчаком справді допомагали Іванові Хоменку копати картоплю. Ввечері компанія випила не літр самогону, як стверджував Макарчук, а цілих чотири літри на трьох(!). Пізніше до компанії приєднався Микола Павленко. Від такої дози Сергія схопила, як кажуть у народі, біла гарячка. До того ж Макарчук уже два місяці був у запої. Його свідомість відключилася, а натомість проявилася агресивна суть. На біду, матері хлопчика не було вдома — вона саме чергувала добу в одній із київських зал гральних автоматів, де працює.



Як убивав свого маленького сина, Макарчук не пам'ятає. Уже мертве дитя він на початку дванадцятої ночі приніс до оселі Івана Хо-менка. Став грюкати у двері. Микола Павленко та Володимир Ман-чак вийшли на вулицю. Павленко присвітив ліхтарем: біля порога лежав мертвий хлопчик. Микола Павленко був не п'яний, тому одразу ж кинувся до дільничної лікарні, де розповів, що накоїв Макарчук, але медсестра Галина Костюченко не повірила йому.

— Ми думали, що у Миколи Павленка алкогольний делірій (біла гарячка), — каже Галина Петрівна. — Хіба може таке вкластися в голові у нормальної людини?! Телефонувати до міліції я не стала. Через годину у двері лікарні знову постукав Микола Павленко, а пізніше прибіг і сам Сергій Макарчук...

...Мати Валика Людмила Петрик познайомилася із Сергієм чотири роки тому в одній зі столичних лікарень, де працювала медичною сестрою. Її майбутній чоловік приїздив туди провідувати родича. На той момент Сергій уже був двічі розлучений, але це не завадило Людмилі створити з ним сім'ю.

— До народження Валентина у нас було все нормально, — говорить Людмила Петрик. — Не без того, щоб не випив на свято, але не більше. Та три роки тому Сергій змінився. Ми саме переїхали у нову хату, а тут на вулиці через будинок алкоголіки живуть. Сергій став усе частіше заглядати в чарку. Запої затягувалися спочатку на три дні, а потім — на тижні й місяці. Бувало, що чоловік піднімав на мене руку. 18 вересня я рано поїхала на роботу до Києва. Напередодні Сергій не пив. Я приготувала Ва-лентинчику одяг у дитячий садок. Синочок вночі чомусь погано спав, розмовляв сам із собою, вередував. Мабуть, дитяча душа передчувала біду. Валика із дитячого садка Сергій забирав тверезим. Це підтвердила завідувачка садка Марія івахно. Наступного дня я повернулася до села, а в центрі мене моя мати зустрічає і голосить, що немає вже мого Валентинчика. Не знаю, як добігла до хати, кинулася у спальню, шукала синочка — ось же він десь тут має бігати. Вискочила на вулицю, кричу: „Де дитя!?” А жінка, що була з міліцією, каже: „Ви що, не бачите? Он він лежить”. Я очам своїм не повірила: синочок лежав загорнутий у ковдру, весь побитий. Сергія вже не було: його повезли у Носівку.

— Він мені з першого дня не сподобався, — плаче бабуся Валика Надія Шкребень. — Заборонив мені ходити до їхнього двору. Якби Люда тоді залишила мені Валентинчика, то біди б не сталося.

Маленького Валентина поховали 20 вересня. На кладовище зійшлося все село. Не було лише батька-вбивці. Він сидів у камері Ніжинського слідчого ізолятора. Труну та віко несли учні Червонопартизанської школи №1.



— Те, що сталося у родині Макарчуків, — сказав місцевий батюшка отець Олександр, — нелише їхня трагедія. Пиятика — біда всього українського народу.

Андрій Димич, «Гарт» №39 (2323) від 28 вересня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: