«Якшо Алла мертва, то й мені не жити!» - сказав Петро і вистрілив собі у груди

Трагедія, що сталася 4 вересня в Золотинці Чернігівського району, не залишила байдужим нікого з місцевих мешканців. Дехто з них вважає це нещасним випадком, хтось каже „Допилися". А одна бабуся сказала: „Бідна Алла, та й усе. Таке молоде, а зі світу звели”. Що ж насправді відбулося біля місцевої річки Жовта, ніхто не знає, тому й починають домислювати, додавати свої подробиці. АІпе того, що жінка загинула під автомобілем, уже не змінити.



«Я ТАК ЇЇ ЛЮБИВ»

Петро Озерець і Алла Михайлюк жили разом у Золотинці вже 6 років. В обох не склалося життя в попередніх шлюбах, від яких у кожного залишилось по двоє дітей. Познайомилися вони на автобусній зупинці, а вже через тиждень Петро Іванович запропонував жінці переїхати’до нього. Жили непогано, мали велике господарство: кінь, корова, качки, кури. Сусіди розповідають, що Алла була чудовою господинею:

„О четвертій встане, і скоро в неї вже сніданок готовий".

— У нас все було. І я для своєї Аллочки нічого не жалів, — зі сльозами на очах розповідає Петро Озерець. — Того клятого дня вона запропонувала: „Петю, давай поїдемо на річку, відпочинемо". Взяли ми пляшку „Кагору", морозива (вона його так любила!) й поїхали своїми „Жигулями". Зупинивяма-шину над кручею. Заглушив двигун, поставив важіль перемикання передач на першу швидкість, а сам на хвилину відійшов. Раптом чую: „Петю!" Оглядаюсь — машина сунеться в рівчак, а Аллочка з усіх сил намагається спереду її зупинити. Мабуть, коли шукала в машині ножа, щоб відкрити пляшку, випадково зняла з передачі (а на ручному гальмі легковик не стояв), — й машина покотилась. Я ухопився за бампер, але втримати не зміг. Я крикнув, щоб Алла тікала, та вона вже не встигла. Машина впала з кручі, я почув, як щось хруснуло — і все! Нема більше моєї коханої! Машини їй було шкода. Та будь вона проклята, ця залізяка!..

Петро Іванович вже не може стримати своїх сліз.

— Машина впала на Аллу (придавила їй голову й ребра). Я кинувся до гурту молодиків, які відпочивали неподалік, — продовжує він, трохи заспокоївшись.

— Кричу їм: „Хлопці, допоможіть!" Вони під'їхали, спробувати своєю машиною витягти з рівчака мою, щоб визволити Аллочку, та куди там... Один із хлопців спустився і каже: „Вона вже мертва". Я крикнув: "Тоді й мені не жити! Зараз я себе порішу!" Побіг додому, а вони за мною. Я замкнувся в хаті, дістав батькову рушницю (16 калібр, 1947 року випуску. —Авт.), зарядив один патрон, приставив собі до грудей і вистрілив. Але у серце не попав.

Сільський фельдшер Надія Музика каже, що рана в Петра Озерця проникна, не дуже серйозна. Коли фельдшер прийшла до нього додому, першу допомогу пораненому вже надала сусідка Марія Ребенок, яка прибігла, почувши постріл. Чоловіка відвезли до чернігівської лікарні, а через кілька днів виписали. Зараз біля нього постійно його друг Василь, який допомагає по господарству.

— Я Петра тепер нікуди не пускаю, — каже він, — аби ще чого собі не заподіяв. Він ночами кричить страшно, то я іноді й вночі біля нього сиджу.

Разом із Петром Озерцем, який сам захотів з’їздити туди, ми побували на місці трагедії. Зараз там — поминальний вінок.

— Ось тут я поставив свої кляті „Жигулі". А в той рівчак вони упали на мою Аллу. Боже, он же її взуття лежить! — Петро Іванович обережно підняв черевички загиблої, які чомусь ніхто звідти не забрав, і поцілував їх.

— Аллина баба бігає селом і кричить, що це я її внучку убив. Ну як я міг таке зробити, я ж її так любив! 27 жовтня моїй коханій виповнилося б усього 40 років.

«ВІН УБИВ МОЄ ДИТЯТКО!»

Бабуся Алли Михайлюк Тетяна Музика і справді звинувачує Петра Озерця в її загибелі:

— Там таке було! Я почула на вулиці якийсь гомін. Вийшла і питаю в сусіда: „Колю, а що там таке?" А він: „Петро вашу онуку застрелив і себе стріляв, он що!” Я за себе — й побігла до річки. А там уже міліції наїхало, мабуть, чоловік 20. Стали вони заміряти сліди від коліс, з’ясовувати, як машина могла з'їхати вниз. А я ж бачу, що не там міряють. Машина стояла метрів за 10 і сама зсунутись у рівчак не могла. Я переконана, що Петро Аллу вбив, скинув туди і навмисне наїхав. Хіба ж вона могла вискочити й тримати машину, як він розказує? Може, він і не думав її убивати, а чимось ударив і... А хіба їй багато треба? Воно було слабе, худе, Петро зовсім висушив роботою моє дитятко. Ще й бив її кріпко. Якось я зайшла до них, а він її б’є по голові. Я її затулила й кажу: „Бий мене!”. Правда, мене він не вдарив. Казав мені перед своєю смертю батько Петра: „Денисівно, ваша Алла звідси живою не вийде, згадаєте мої слова”. Так і сталося, — витирає сльози старенька.

У Чернігівському райвідділі міліції повідомили, що вогнепальних поранень на тілі загиблої не було, загинула вона саме під колесами автомобіля. Внаслідок чиєї недбалості — своєї чи водія — з’ясує слідство. А безпідставні звинувачення бабусі ще глибше ранять чоловіка, горе якого й так безмежне.

Аліна Долинець, «Гарт» №38 (2322) від 21 вересня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: