Очі-черешеньки, в них біль

Інтернат — закритий шкільний заклад, у якому діти навчаються та живуть. Тобто інтернатом може бути й елітна школа. Але у Черешеньках Коропського району установа зовсім іншого плану. Там і живуть діти, від яких батьки відмовилися або були позбавлені батьківських прав. Дивишся в їхні очі — і бачиш біль.



ЖИВА ІСТОРІЯ

У XIX столітті тут був цукровий завод. А у XX завод реорганізували в інтернат для дітей репресованих. Під час війни його перемістили до Новосибірська. Вже після повернення закладу у рідні місця до нього прийшла працювати Ольга Мальчукова. Її направили у Черешеньки за комсомольською путівкою на посаду вихователя. Було їй тоді 17 років.

— Я дуже боялася, що мене не візьмуть на роботу, бо ходили чутки, що директор бере працівників тільки за власними симпатіями. Якщо ти не сподобався, пиши пропало... — зізнається жінка.



Коли дівчина увійшла до кабінету директора, він видався їй дуже суворим, то вже потім Оля зрозуміла, що перше враження інколи підводить. Тоді ж вона навіть дихнути боялася — так їй хотілося, щоб її взяли на роботу. Мабуть, ця несміливість і спрацювала.

— Де ти живеш? — спитав її директор.

— У сусідньому селі.

— Ну добре, я сьогодні ж відправлю підводу за твоїми речами. Тепер ти будеш жити тут постійно. Іди збирайся...

З того часу вона не залишала інтернату. Він став її життям. У Черешеньках вона познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, колишнім вихованцем цього ж закладу. Народила трьох д ітей —Таню (вона зараз живе у Києві), Колю (він у Старому Бикові Бобровицького району) та Сашка. Олександр уже помер, та й коханий чоловік теж. Доводиться жінці коротати свій вік у квартирі, яку їй виділив інтернат. Цього року в Ольги Іванівни буде ювілей — 60 років, як вона живе у Черешеньках. Але, незважаючи на свій поважний вік, не сидить склавши руки, обробляє городи, що належать інтернату, саджає квіти і навчає цього дітей.

Окрім того, Ольга Іванівна до цього часу працює, щоправда вже не вихователем, а в музеї. І пише історію інтернату, вона починала цю роботу разом з Вірою Федоренко, яка, на жаль, недавно померла. Коли ж до музею зазирають дітлахи, вона пригощає їх цукерками, які купує за свої гроші. Діти ж, у свою чергу, називають Ольгу Іванівну бабусею. У її зошиті — усі, хто навчався і навчається туг, кілька слів про те, що людина собою являє і яких життєвих успіхів вона досягла.

— Може, колись нащадкам згодиться, піднімуть мої записи і прочитають про життя нашого інтернату, — каже вона.

ДИТЯЧІ СЛЬОЗИ

Головна турбота вихователів і вчителів Чере-шенського інтернату — діти. Вони стільки натерпілися за своє коротке життя, що тривалий час доводиться їх лікувати і фізично, і духовно. Ось сестрички і братик Клименки. Найстаршій Наташі — 16, Кості — 13, Олі — 10. Усі старші діти пам’ятають, як батько їх залишив і як вони жили разом з мамою, яка усі гроші витрачала на горілку, а в хаті не було чого їсти, як вони ходили по сусідах. Потім матір позбавили материнських прав, а їх відправили до інтернату.



— Я пишу їй листи і хочу, щоб вона знала, як сильно ми її любимо, незважаючи ні на що. Можливо, тоді вона зрозуміє, що ми кращі, ніж її горілка... — каже Наташа. — А батька у нас вже нема, нещодавно ми дізналися, що його посадили у в'язницю, де він і помер.

У Фененків схожа історія. їх п'ятеро братів та сестер (найменша сестра зараз у Прилуцькому дитбудинку). Колись вони жили у Криму, а потім переїхали до Карильського Коропського району.

Деякий час все було добре, діти ходили до школи. Але якось їхні батьки випили зайвого і мама зарізала тата. Тепер діти в інтернаті, мати — у в'язниці.

Мама Владислава Гаруста не дуже опікувалась своїм сином.

Ще в інституті вона вперше вийшла заміж за хлопця з Білорусі. Не заладилось. Після розлучення почала гуляти, згодом народився Владик. Деякий час вона з ним няньчилась, та недовго: як тільки хлопчикові виповнилось три роки, знову почала гуляти, а дитину довелося виховувати бабусі. Через деякий час у Владика з'явився брат — Ігнат. З ним мати сиділа ще менше. Дитині рік — вона з дому. Цим дітям пощастило трохи більше — у них є бабуся, яка опікується ними. Ось тільки вона вже стара і сил на двох у неї не вистачає, тому Владик виховується в інтернаті. Зате всі канікули проводить вдома, поряд з бабусею та братиком.

Мама ж сидить у в’язниці за вбивство свого співмешканця.

СВЯТА ТА БУДНІ

— До нашого інтернату потрапляють діти з усієї області. Зараз їх 158, решта учнів, 42, — це діти з ближніх сіл, — розповідає Олена Лагошна, директор інтернату. — Більшість із дітей, які постійно живуть в інтернаті, пережили сімейні трагедії, п'ятеро із них — круглі сироти, у 45 батьки позбавлені батьківських прав. Ними опікуються 86 працівників — 36 педагогів і 50 чоловік обслуговуючого персоналу. Ми намагаємось дати дітям усе необхідне. Одяг та взуття для них централізовано закуповує Обласне управління освіти і науки. Співпрацюємо з французами: вони відремонтували нам приміщення, обіцяють допомогти з новими меблями. Щоліта кілька дітей їдуть у Францію на оздоровлення, живуть там у сім 'ях. Французам дуже подобаються наші діти, і вони дивуються, як таких дітей можна покинути. Олю Клименко навіть удочерити хотіли, але у неї ще є сестри і брат і ми б не хотіли їх розлучати. Якщо французи бажають вдочерити Олю, то хай і Костю з Наталочкою беруть... Цього літа 33 дітей поїдуть у Францію, 32 на море, 30 до Седнева у табір "3міна". Але є діти, яким, окрім оздоровлення, потрібне й лікування, наприклад Толі (бурському довелося зро-k бити операцію на серці. Ми звернулися до інституту у Амосова, і там погодились прооперувати хлопчика безкоштовно.

На харчування сиріт держава виділяє 17 грн., на дітей з малозабезпечених сімей — 14,50 грн. Окрім того, на присадибній ділянці інтернату ми вирощуємо картоплю, помідори, огірки тощо. А на гроші, виділені державою, ми купуємо інші продукти.

Інтернатівські діти після закінчення школи часто не вміють навіть супу самостійно зварити, випрати речі. І ми намагаємось їх привчити до того, що колись усе це їм доведеться робити самим. Тому організували кабінет обслуговуючої праці, де діти вчаться усього необхідного: готувати, прасувати, шити, плести тощо. Є й присадибна ділянка, де діти вчаться працювати на землі... Після інтернату вони вступають до училищ (часто без екзаменів) та у вузи. Ми намагаємось домовлятись з такими навчальними закладами, у яких би було безкоштовне харчування для таких дітей. Видається їм і вихідна допомога у розмірі 1222 грн. Комусь може здатися, що це багато. Але це один раз і людині, в якої немає ні батька, ні матері, ні навіть рідного дому.

— Я теж закінчувала цей інтернат, — говорить Олена Олегівна. — Але однією з найвідоміших його вихованок є, мабуть, Ганна Тимошко, яка свого часу працювала начальником Управління освіти і науки облдержадміністрації. Наші випускники кожні п'ять років приїжджають сюди, живуть в інтернатіізгадують навчання, свої ігри... У нас навіть є спеціальна книга відгуків, куди вони записують свої побажання щодо нашого закладу.

А діти-студенти приїжджають і вихідними. Інтернат для них — рідна домівка. Може, це і суперечить правилам, але ми дозволяємо їм. Адже багатьом їхати більше нікуди.

Ольга Мусій, «Гарт» №22 (2306) від 1 червня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: