У ніч на Івана вбили отамана

98 років тому, у ніч із 6-го на 7-ме липня 1921 року, бандит Калівошко (який потім виявився агентом НКВС Федором Гончаровим) убив Івана Васильчикова – командира найуспішнішого партизанського повстанського загону чернігівського Полісся, знаного як отаман Галака.

У чернігівському Поліссі заправляли повстанці

До 1921-го року частина Гомельщини, вся Ріпкинщина, Лоєвщина та Городнянщина фактично контролювалася повстанськими загонами Івана Васильчикова, якому народ дав прізвисько отаман Галака. Влада червоних на цих землях була чистою формальністю, заправляли там повстанці. Галака навіть мав своїх агентів в органах більшовицької влади Чернігова, а його загони виринали із акціями «зачистки» аж під Ніжином. Він воював пліч-о-пліч із відомим отаманом Добривечір, вів переговори з Петлюрою та Махном.

Як ревний християнин, Галака не надто замислювався, вчиняючи розплати над комісарами та євреями. Звісно, на це у отамана були як особисті мотиви, так і загальнонаціональні. Його тактика дій малими групами дозволяла роками безкарно вчиняти напади на міліцейські відділи, продконтори, відбирати награбоване і повертати людям. За це отримав справжню народну любов. Іван Васильчиков був невловимий для НКВС і регулярних частин червоних – його загони так само швидко розчинялися в лісах і болотах Полісся, як і з’являлися з каральними акціями проти окупантів. З маневровими загонами повстанців регулярним частинам було неможливо справитися. Це неабияк турбувало більшовиків, тож чекісти неодноразово присилали ліквідаторів. Однак п’ять співробітників «чека», які намагалися вбити Галаку, загинули. Отаман характеризувався неймовірно хворобливою підозрілістю та допитував за допомогою тортур усіх підозрілих людей, що потрапляли до нього у ватагу.

Атентат

Ушосте «чека» обрало секретного співробітника Федора Гончарова, який став останньою надією керівника цієї організації знайти ключі до невловимого Галаки.

Гончаров (справжнє прізвище Гончар) був уродженцем села Осьмаки Коропського району Чернігівщини, мав селянське походження. Перед черговою, здавалося б, нездійсненною місією Федір Гончаров ліквідував уже декількох отаманів, у тому числі і Чорну Марусю, яка діяла на півдні України.

Польовою дорогою від Ріпок Гончаров дістався до Мутичева, де знайшов роботу у місцевого мірошника. Потому він улаштувався на роботу до самотньої жінки, чоловік якої подався до Галаки. Впродовж декількох тижнів він лаяв більшовиків на чім світ стоїть, відтак ним зацікавились. В одну із ночей по нього прийшов чоловік цієї жінки і забрав Гончарова до лісу. Отамана на місці якраз не було, тому допитував Гончарова Добривечір. Довго допитували чекіста, аж поки не з’явився сам Галака та не наказав розв’язати Гончарова. Невдовзі чекіст втерся у довіру до самого керівника загону, і у ніч на Івана Купала 1921 року відрубав йому голову. Отак нагло, підло і несподівано й обірвалося життя однієї з найсуперечливіших постатей того вогняного століття.

Закопали біля Чорної річки

Донедавна залишалася загадкою дата народження Івана Васильчикова. Втім, чернігівські дослідники, спираючись на розповіді старожилів, з’ясували, що майбутній селянський ватажок народився навесні 1893 року і був хрещений у церкві села Грабове Ріпкинського повіту Чернігівської губернії. Відтак, маючи дати народження та смерті, неважко вирахувати і вік Івана Васильчикова – загинув у віці 28 років.

Вельми цікавою є історія про поховання «зеленого отамана». Так, за словами вже спочилого у Бозі місцевого мешканця Івана Пилиповича, Галаку ховали троє його найближчих охоронців. До певного часу навіть рідні не знали, де його могила.

З Іваном Дмитровичем мені пощастило поспілкуватися чотири роки тому, коли він був ще живий. Чоловік мешкав у Пилипчі (Ріпкинщина) – якраз біля кладовища, де нині покоїться тіло Івана Васильчикова. Його покійна дружина, як виявилося, була далекою родичкою Васильчикових, тож знала про свою славетну кров чимало.

«Закопали його біля Чорної річки, на окраїні Пилипчі, – згадував Іван Дмитрович. – Землю з-під ями викидали в річку, щоб ніхто не здогадався, а коли поховали, то посадили на тому місці березу».

Та недовго лежав «зелений» отаман в сирій земельці.

«Більшовики до кінця не могли повірити Гончарову, що він зарубав Галаку, вимагали доказів, тому оголосили амністію тим, хто вкаже, де він похований, – продовжував свою розповідь Іван Дмитрович. – Знайшлися ті, хто видав місце поховання Галаки. Це були двоє білорусів із Мохнача, що за Лоєвом Файницького району. Васильчикова привезли в село на упізнання. Його тіло разом із головою поклали на вигоні, тоді люди і підтвердили, що убитий – Галака. Комісари дозволили поховати Галаку, але суворо заборонили робити це на кладовищі, ставити хреста та приходити людям. Також заборонили, щоб Галаку відспівав священик, бо знали, що отаман був дуже віруючим. Рідні поховали Івана Васильчикова, а сестра посадила на могилі кущ бузку, щоб потім її змогли знайти».

Воістину, у тій могилі лежить нескорена сіверська душа, яка навіть після смерті не дає спокою ворогам України.

Вбивця отаманів помер, як собака


Не менш фатальною виявилася доля і вбивці «зеленого» отамана – Федора Гончарова. Президія ВУЦВК у 1922 році нагородила Федора Васильовича Гончарова орденом Червоного Прапора Української Радянської Соціалістичної Республіки. Однак прожив він недовго. Згодом його оголосили троцькістом і взимку 1935 року він помирає від «голоду та холоду».

Банально, але у чекіста, який ліквідував не одного повстанського отамана, не було грошей, щоб купити дров. До речі, могила Федора Гончарова – на Староруському цвинтарі у Чернігові, поруч з могилою крутянця Миколи Лебедя.

Віталій Назаренко, «Чернігвщина» №28 (741) від 11 липня 2019

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: історія, отаман, Галака Іван, Назаренко, Чернігвщина

Добавить в:


ЦентрКомплект