Феномен Куровського

Те, що зробив цей чоловік для України, для розвитку міста і відродження села, либонь, підлягає математичному обчисленню. Та людство ще не вигадало такого комп'ютера, який би виміряв силу любові людини до ближнього, глибину її душевної щедрості і доброти, які краще за найзнаменитіших лікарів повертають віру в завтрашній день, зцілюють надіями серця, засівають добром спустошені душі.

Старі люди кажуть, що він Богом посланий у наші понівечені недолугими реформами краї. Кажуть — значить, вірять у друге пришестя. І це їхнє право. Насправді ж усе було значно прозаїчніше.



Років шість тому вже добре знаний у Києві, але практично невідомий на Чернігівщині, генеральний директор ТОВ "Житлобуд" Іван Куровський спершу допомагав братові дружини налагоджувати фермерське господарство в Коломійцівці на Носівщині. Мало-помалу і сам перейнявся думкою — ні-ні, не фермером стати, а створити велике сільськогосподарське підприємство європейського рівня. На менше Куровський не погодився б. Якщо він будує в Києві висококласне житло , то і зневіреному, майже обезлюдненому селу має інвестувати віру в добро, заможність, довколишнім полям —родючість, технологіям — перспективу, врожаям — конкурентоспроможність.

З такими чи схожими думками уже із середини 90-х років заходили до кабінетів місцевої влади поважні люди, які мали гроші, та, либонь, не малЛ найголовнішого — бажання відродити не лише поля, а й села. Брали в оренду землю, два-три роки вирощували врожаї, а виснаживши угіддя, розводили руками: на землі працювати невигідно. Може, тому, а може, з якихось інших причин й Івана Куровського не зустріли в Носівці з відкритими обіймами. У сусідній Бобровиці показали на карті району ледь помітну позначку. То були Горбачі — село, ще за радянських часів віднесене до неперспективних. І колгосп там був слабкий, і поля порізані видолинками та болітцями, і дороги ущент розбиті. Як занегодиться, хоч літака замовляй.

Може, це й краще, що одержимому ідеєю налагодити в селі європейський рівень життя Іванові Ку-ровському запропонували таку руїну, зачепивши самолюбство талановитого господаря-будівельника. А коли Іван Іванович на власні очі побачив село і поговорив із зневіреними людьми, ота божа іскра доброти, яка жила в цьому чоловікові, запалила вогонь у душі. І вже ніщо — ні економічні труднощі, ні недосконалі закони щодо розвитку агросектора — не могло приборкати того вогню бажання допомогти якраз цьому селу, цим людям, в очах яких сльозився задавнений сум, а в голосі пробивалася безнадія.

Минуло якихось п’ять років. Піднялося село з розрухи, освітило радістю вікон-очей довколишність. і навіть небо посвітлішало над Горбачами , а затим — і над Степовими Хуторами. А нині засноване І.І.Куровським приватне підприємство "Агропрогрес" подало руку допомоги вже з десятку сіл Бобровицького, Носівського та Ніжинського районів.

Те, що зробив Іван Іванович у житловому будівництві в Києві, уже відзначено орденом і Державною премією в галузі будівництва та архітектури. Зусилля щодо відродження села не менш вагомі, та, на жаль, поки що відзначені лише людською вдячністю. Хоча навіть за мірками радянських часів те, що зробили Куровський і його "Агропрогрес", заслуговує на найвищу державну нагороду. А за нинішньої нестабільної ситуації, коли доводиться працювати в умовах диспаритету цін, коли непросто розраховувати на фінансову підтримку держави, коли один закон суперечить іншому, зроблене Іваном Куровсь-ким має стати добрим прикладом для сучасних Морозових і Терещенків, як відродити все українське село, його споконвічні традиції, повернути йому віру у справедливість, бо хлібороб був і залишається годувальником держави. А годувальника треба шанувати. Так, як це робиться у господарстві Куровського.

Ми, журналісти, якось і засперечалися, у чому ж і феномен Івана Куровсько- і го, чому, в яке б село він не і приїхав, люди тягнуться до нього з усіх усюд, як бджоли до вулика. Не послухати яскраву промову (на трибуна Іван Іванович не вчився), а просто побачити цю людину-добротворця, а по можливості й руку вдячно потиснути йому. Давно не було таких у наших краях. Ось тому й сприймає його народ як месію. А месія, власне, тих же коренів, того ж роду- племені, що і, приміром, горбачівці. А феномен Куровського-господаря — у його чесності й відповідальності, Куровського-людини — у порядності І щирості, Куровського-чоловіка і батька (за твердженням дружини Ольги Яківни) — у скромності І сердечності. Та в цій м'якій за манерою розмови і поведінки людині живе сильна натура. інакше зламало б його життя.

Адже буває так: коли в людини щось не ладиться у житті, коли труднощі згинають, як вітер лозину, відпихається вона веслом від одного берега до другого, аби вибратися на сухе, на безпечне місце, і як тут дорікнеш: риба шукає, де глибше, а людина — де краще.

.Чи думав хлопець із вінницьких Скаржинців ІванКуровський, куди винесе його розбурхана хвиля, коли із сільського затишного берега пірнув у самісінький вир ріки на ймення Життя?

Либонь же, думав, бо мав мету і велике бажання вчитися. І не де-небудь, а в престижному столичному вузі. А якщо ти наполег-ливий та ще й здібний, то у мрії не ламаються крила.

Після успішного закінчення інженерно-будівельного інституту Івану Куровському знаходилася робота в Києві. Але затишне місце в столиці не влаштовувало спраглого до професійних випробувань юнака. Якраз (а це було на початку 70-х) на Івано-Франківщині у Калуші розгорнулося велике будівництво виробничого об’єднання "Хлорвініл". На будові, де Куровський влаштувався майстром будівельног монтажного управління, зустрічалися фахівці із Франції, Німеччини, Голландії. Ось де Іван відчув живу роботу, жадібно вбираючи досвід як вітчизняних, так і зарубіжних будівельників. Здібності молодого майстра швидко помітили і призначили його начальником дільниці. Хоч Куровський був і наймолодшим керівником, та незабаром його дільниця стала найкращою на великій будові. Заступник міністра, який опікувався будівництвом стратегічного об'єкта, виявив бажання ближче познайомитися з перспективним фахівцем, хоч спеціалістів рангу Куровського була не одна сотня, а будівельників — не одна тисяча.

Результати того спілкування особливо порадували молоду дружину Куро-вського — Ольгу. Сім'ї виділили однокімнатну квартиру. Хоча Іван у розмові з високопосадовцем і словом не обмовився про житло. Але замміністра про все розпитав і відповідно розпорядився.

Потім ще були будови великі й малі, були нові призначення і посади, і було повернення до Києва. Кажуть, талановитих доля сама за руку веде. Якщо й вела за руку Івана Куровського, то вже на тій руці були тверді мозолі будівельної практики і першого досвіду.

Наприкінці 80-х Іван Іванович — головний інженер будівельного тресту, у штаті якого понад три тисячі "штиків".

А потім, як обруч, лопнув Союз, почалася ейфорія незалежності, й вельми скоро Україну вразила глибока соціально-економічна криза. Скільки здібних людей розгубилося, втративши улюблену роботу. Скільки подалося на заробітки до багатших країн. Іван Куровський не звернув з дороги будівельника. Була робота у приватній фірмі, а затим почав власну справу, створивши будівельну компанію з такою земною назвою "Житлобуд". Підприємство Івана Куровського вирішило будувати по-новому, взявши за норму світові стандарти. Ой, як нелегко це було, та ще й перший архітектурний витвір Івана Куровського народжувався в столиці у Бехтерівському провулку серед тісняви будинків, на горбистій місцевості. Техніці важко було розвернутися, зате думкам будівельника Куровського було просторо. Ось і постала будова, незвична для киян за своїм архітектурним вирішенням. І відразу ж високе визнання таланту I.I.Куровського — Державна премія!

Фірму, яка лише сп'ялася на ноги, поза конкуренцією визнала досвідчена Європа.

Це так недавно було — перша власна будова, а потім один за одним народжувалися будинки на вулицях Ірининській. О.Гончара, Тургенівській, на Клоновському узвозі...

Десять років минуло звідтоді. Нині "Житлобуд" — визнана будівельна компанія, у якій працює понад тисячу залюблених у свою справу людей.

Приватне підприємство "Агропрогрес", засноване заслуженим будівельником України Іваном Куровським на землях Бобровицького та Носівського районів, це вже теж не одна тисяча людей, зігрітих постійною турботою і увагою.

Мені часто доводилося бувати на зустрічах Івана Івановича з мешканцями сіл Бобровиччини та Но-сівщини. Виступав Куровський перед людьми як засновник ПП "Агропрогрес", як, генеральний директор ТОВ "Житлобуд", а затим як кандидат у народні депутати від блоку Юлії Тимошенко і зовсім недавно — як народний обранець. Такий же простий у спілкуванні. До речі, і дружина Куровського Ольга Яківна теж відкрита, щира душа. Недарма горбачівці і степово-хутірчани давно кажуть про це подружжя: "Вони — як дві краплини води".

Правду кажуть. Народ усе бачить і не помиляється в оцінках.

Оцінити зроблене Куровським у будівництві й у відродженні села можна з точки зору економіки. Можна полічити всі його поверхи, і це буде велична споруда аж до самого неба. Можна обрахувати зібрані на землях "Агропрогресу" врожаї, кошти, вкладені у соціальну сферу, та ніякими цифрами не оцінити вдячність жінки — завферми із Степових Хуторів, до якої завдяки піклуванню і допомозі Куровського знову повернувся зір. І таких прикладів людяності вже не десятки — сотні.

Людина тягнеться до добра, як квітка до сонця. Бо сонце напуває квітку життєвою силою. Таку ж силу черпає Іван Іванович Куровський, буваючи серед житлобудівців, у колективах "Агропрогресу". Він відчуває і щиро сприймає любов рідних йому людей. І як уміє на любов відповідає любов'ю.

Микола Будлянський, «Гарт» №7 (2291) від 16 лютого 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: