Останній бій - останній знімок

Микола Микитович Попудренко народився 28 грудня 1906 року в селянській родині в селі Миколаївці Сахнощинського району нз Харківщині. Малим захворів на туберкул кісток майже два роки не міг ходити. Стараннями матері, яка чаклувала над сином різнотрав’ї ям молитвами, хлопчик піднявся з ліжка. Однак хвороба ніг давалася взнаки все життя. Особливо тяжко було йому за партизантських умов. Микола Попудренко міг за станом здоров’я відсидітися у тилу, адже, окрім хворих ніг страждав ще й на інші неприємні хвороби. Однак він першим підняв руку, коли липневого дня 1941 року на засіданні бюро Чернігівського обкому Компартії було оголошено про добровільний вступ до обласного партизанського загону, інакше і не могло бути, бо Попудренко ще з тридцятих років був одним із провідних комсомольських і партійнім керівників України. У 1940 році комуністи Чернігівщини обрали його секретарем обкому партії.



Миколі Микитовичу доручили організацію комуністичного підпілля і призначили його заступником командира обласного партизанського загону, який очолив Олексій Федоров. Із серпня
1941 р. Полудренко — другий секретар Чернігівського підпільного обкому. Цю посаду він обіймав до березня сорок третього, коли за наказом Українського штабу партизанського руху основні сили партизанського з’єднання на чолі з Федоровим пішли в рейд на Правобережну Україну. Микола Полудренко залишився на Чернігівщині як перший секретар підпільного обкому, командир партизанського з’єднання і начальник обласного штабу партизанського руху. Тисячі озброєних партизанів, об’єднаних у 10 загонів під командуванням Попудренка, здійснювали сміливі рейди в Орловську область, північно-західні та північні райони Чернігівщини, досягнувши берегів Дніпра. На ліквідацію з’єднання гітлерівці кинули дві дивізії вермахту.

У середині квітня сорок третього року у Софіївських лісах дислокувалося тритисячне з’єднання, яким командував Микола Попудренко. Проти партизанів німці кинули мадярський корпус, що, складався з частин регулярної армії. Фашисти мали військо, вдесятеро більше. Після важких боїв з’єднання опинилося у пастці: шлях на російські села Рогів та Солов’ївку, з подальшим виходом у ліси Чернігівщини, був блокований. Під контролем залишалися лише декілька лісових квадратів площею у чотириста гектарів. Зашморг затягувався.

У ніч із 5 на 6 липня 1943 р. партизани вогнем зустріли мадяр, котрі входили до лісу. Зчинився такий хаос, що окупанти почали бити по своїх. Втрати зростали з обох сторін. У тому бою загинув і Микола Попудренко. У радіограмі на ім'я Микити Хрущова комісар обласного з’єднання Семен Новиков повідомляв: «Злинківські ліси заблоковані ворогом у кількості двох дивізій із застосуванням масованої авіації. Неодноразові спроби прорватися не вдалися. 6 липня при спробі прорватися загинув Попудренко. Прорватися не вдалося. Просимо Вашої допомоги для прориву». І допомога прийшла: фашистів декілька разів бомбила дальня авіація. Партизани прорвали облогу і вже з новим командиром Федором Коротко-вим провели чимало боїв з ворогом — до світлого дня визволення. Прах Миколи Микитовича було перевезено до Чернігова й урочисто поховано в центрі міста, у сквері, який названо його іменем. Обласне партизанське з'єднання одержало ім’я Миколи Попудренка. Йому посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Одна з вулиць Чернігова носить його ім’я. Поруч із будинком обласної бібліотеки ім. В.Г. Короленка, в якому до війни розміщувався обком партії, у 1980 р. споруджено пам'ятник Миколі Микитовичу. А на фасаді цього приміщення встановлено на його честь меморіальну дошку.

Такою є офіційна біографія Героя Радянського Союзу Миколи Попудренка. Однак існують нюанси, про які необхідно поговорити сьогодні, коли ми відзначили його столітній ювілей. А для цього повернімося до початку війни. Як уже було сказано, першим секретарем підпільного обкому і командиром обласного загону партизанів ЦК Компартії України призначив Олексія Федоровича Федорова. Перед самою окупацією Чернігова він виїхав із групою помічників до південних районів області, аби перевірити, як проходить евакуація. У цей час Микола Попуд-ренко налагодив контакти із штабами 21-і армії та 187-ї стрілецької дивізії для подальшої роботи. Виїздив на вогневі позиції. Вперше побачив убитих і поранених червоноармійців. Третього вересня сорок першого на чолі партизанського загону приїхав до Гуліного, що на Корюківщині.

З 23 серпня 1941 року Микола Попудренко почав вести щоденник. За законами воєнного часу він не мав права цього робити. Порушив закон задля істини. Вірив у нашу перемогу, в те, що його скромні записи допоможуть розповісти правду про війну (чи не став саме це щоденник причиною загадкової загибелі Миколи Микитовича? — Авт.). Так воно врешті-решт і сталося. Завдяки Миколі Микитовичу ми знаємо, що перед окупацією міліція та НКВС виїхали з Чернігова, кинувши його напризволяще. Перед їх втечею Попудренко доклав багато зусиль, щоб змусити правоохоронців організувати евакуацію міських магазинів і складів. Микола Микитович розповів про розстріляних партизанами «дідів», яких німці засилали у ліси на початку вересня сорок першого. Поступово Попудренко відкривав у собі таку рису, як безкомпромісність. Вже в ті дні народжувались справжні партизанські командири, під проводом яких знищувався автотранспорт окупантів, лісопильні, водокачки, бралися «язики», трофейна зброя, речі і продовольство, здійснювалася розвідка тощо. Третього жовтня сорок першого року Радінформбюро повідомило про дії чернігівських партизанів. Микола Микитович занотував у щоденнику: «Зроблено багато, але передано не все». Посилав розвідників на пошуки Федорова, та даремно. Перший секретар Чернігівського підпільного обкому об’явився лише 17 листопада 1941 року. Попудренко записує у щоденнику, що то був радісний день для всіх партизанів. Однак уже після війни багато хто з них вважав, що Федоров намагався перейти лінію фронту, але потрапив у Пирятинський котел і тому довго виходив з оточення.

Перевидаючи свою книгу «Підпільний обком діє» на початку 80-х років, Федоров написав нові розділи, присвячені своєму заступникові. З них постає образ Попудренка із замашками анархіста, людини, котра не вміє керувати своїми емоціями. Федоров неприємно здивований тим, що підчас штабної наради протокол веде не начальник штабу, а Микола Микитович. Мовляв, це ж справжнісіньке панібратство. Несподівано влітає розвідник і, не звертаючи уваги на Федорова, доповідає Попуд-ренкові про німецький загін, який з’явився у лісі. Той залишає на саморобному столі папери, наказує всім сідати на коней і вибігає із землянки. Олексій Федорович не бере участі у бою. Він відвідує господарський відділ, поранених, аби розпитати про Попудренка,, очевидно сподіваючись почути щось неприємне. Однак із тих розмов зрозумів, яким справжнім авторитетом серед партизанів користувався Микола Микитович.

Цї факти — загальновідомі. А коли Федоров почув про намір Чернігівського обкому спорудити Миколі Микитовичу пам’ятник і відкрити присвячену йому меморіальну дошку, то не схвалив цього наміру і чомусь не приїхав на традиційні з такого приводу урочистості. Можливо, Федоров не хотів ділити славу з Попуд-ренком? Може, щось інше стало між ними. Що ж до загибелі Попудренка, то його дружина Антоніна Спиридо-нівна під час розмови із чернігівським журналістом Василем Струтинським у травні 1992 року ненароком зронила: «Цілком можливо, що Колю свої убили, заважав він багатьом у верхах...».

Проте добре відомо, що німці полювали на Попудренка з самого початку війни. Річ у тім, що до рук гестапо потрапило троє людей, котрих Микола Микитович направив до Чернігова 3 жовтня 194 Троку для налагодження контактів з місцевими підпільниками. Двоє із них, не витримавши тортур, видали німцям таємницю партизанського загону, назвали ім’я командира. Іван Іванович Водоп’ян, командир Холминського партизанського загону, згадував такий випадок. Сів Микола Микитович на тачанку. Поруч хтось із партизанів. Раптом командир згадав, що йому треба дещо взяти у землянці. Скочив на землю, пробіг кілька кроків — як раптом вибух. Ні тачанки, ні партизана. Потім знайшли на місці трагедії залишки вибухівки. Так Попудренко дивним чином не постраждав. Проте полювання на нього тривало. Соратники Попудренка, серед них і Водоп’ян, були переконані, що ліквідацію командира партизанського з’єднання здійснив його ад’ютант Григорій Г. З’явився він серед партизанів на початку 1943 р. і чомусь викликав довіру у Миколи Микитовича.

Навесні 1944 року було ухвалене рішбння про перевезення тіла Попудренка для перепохо-вання у Чернігові. Доручили цю справу директорові фабрики первинної обробки вовни, колишньому партизанському командирові Мефодію Зозу. Виділили вантажівку. З ним поїхав син Попудренка — Анатолій. Григорій П, який тоді працював головою Семенівського райвиконкому і до якого вони заїхали, переляканий, сказав, що не знає, де могила Попудренка, і відмовився їхати. Чому не виніс тіло свого командира з місця загибелі, не пояснив. Ось тоді і Анатолій Миколайович по-іншому подивився на Григорія Г.

Завдяки колишньому брянському партизанові Зебниць-кому було знайдено той хутір на Злинківщині, де селяни поховали Миколу Микитовича. Коли розкопали могилу, то виявили тіло, загорнуте у парашут. Син упізнав батька за широкими коліньми, понівеченими туберкульозом. А ще — за зубами з трьома золотими коронками. На знайденому тілі був кітель з вирізаним орденом. В потилиці був отвір від кулі. Отже стріляли зблизька. Історія повторюється: те ж саме сталося і з Миколою Щорсом.

Анатолій Попудренко поїхав на місце бою, аби зрозуміти причину трагедії. Як колишній фронтовик, він «переконався, що батько під обстріл навряд чи міг потрапити, кулеметні черги були попереду, на відкритій місцевості, а він був убитий у молодому березово-ялиновому лісі». Коли поверталися, до Чернігова з тілом Миколи Микитовича, заїхали до Семенівки. Однак Григорія Г. там уже не було. Свої сумніви щодо вбивства батька Анатолій Попудренко виклав у листі до Комітету державної безпеки у тому ж сорок четвертому році. Та відповіді не дочекався. Шукав Григорія Г. на Чернігівщині, а він, як потім виявилося, сховався десь на Тернопільщині. Анатолій Миколайович вважав, що у цьому Григорія Г. допоміг Федоров.

Від того останнього в жипі Миколи Микитовича бою залишилась його світлина, зроблена партизанським фотолітописцем Давидзоном о шостій годині вечора 5 липня 1943 р., коли командир цього не бачив, і винесена Яковом Борисовичем з оточення.

У 1949 році було видано що-денник Попудренка у перекладі У 1949 році було видано щоденник Попудренка у перекладі українською мовою. Відомий кінорежисер документального кіно, автор унікального серіалу 2005 року «Війна. Український рахунок» Сергій Буковський розповідав, що щоденники Миколи Попудренка і Семена Руднєва закриті й не опубліковані повністю. Цитую: «Ми були другі, хто за весь повоєнний час брав їх до рук, а що вже говорити про зйомки. Щоденники були під грифом «Цілком таємно». Вони проливають світло на характер і наслідки партизанського руху». Сергій Буковський не брав до уваги ті неподобства, які мали місце у партизанських загонах. «Бо інакше це було б брехнею, - наголошував режисер. — Партизани пили. Але тут же у Попудренка: «А хто не пив?» Люди з голоду помирали в лісах. Який там народець був мутний — і спробуй з цією силою справитись! Ідо того ж, щоб ці люди ще й воювали. Так, був жорстокий час, жорстоке життя, а тим більше — в лісах». У цих словах художника — оцінка подвигу Миколи Попудренка.

У липні 2003 року стався акт вандалізму: у Чернігові за.одну ніч з пам’ятника Героєві Радянського Союзу, партизанові Миколі Попудренку зникли 30-кілограмові мармурові плити.

Якщо то була політична акція, то її організаторам варто знати точку зору ветерана УПА полковника Віктора Роєнка, який у 90-х рр. відвідував Чернігів. Про таких людей, як Микола Попуд-реико, він говорив: «Йдучи під сталінськими прапорами у бій за комуністичну Україну, вони боронили нашу землю від кривавого гітлерівського нашестя. І ми не маємо права забувати про це».

Людмила Студьонова, «Гарт» №3 (2287) від 19 січня 2007

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: