школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима
школа Оптима



Менська різанина бензопилою

37-річний Ярослав Олексієнко з Мени ледь не втратив ліву руку. Вона в нього порізана бензопилою, пошкоджені сухожилля та нерви. Чоловік переніс уже дві операції. Скільки доведеться ще — невідомо. Нині перебуває в обласній лікарні.

Те, що сталося, не нещасний випадок. А наслідок конфлікту. Підозрюють, що 39-річний Роман Галич порізав Ярослава. Той прийшов до Романа додому.


Роман Галич

«Сиділи на кухні, була перша година ночі»

— Рука розпухла. Лише великий та вказівний палець ворушаться. Лікарі прогнозів не дають. Кажуть: «Боремося за руку», — киває на забинтоване передпліччя Олексієнко (розмовляли третього травня, у п’ятницю, через дві години після другої операції. Першу зробили у Менській райлікарні).

— Я прийшов до Яни, ми дружимо. Зі мною були Юля і Максим, теж друзі. (Яна п’ять років тому розлучилася з Романом. Але продовжують жити в одній хаті. — Авт.). У них двоє синів — 11 і 14 років. Усі, хто б не побував у хаті, автоматично вважаються коханцями. Якби не захворіли діти, ми пішли б, посиділи десь. Оскільки Яна не хотіла синів лишати самих, розмовляли під будинком. Коли похолоднішало, пішли на кухню, сиділи там. Діти були у спальні.

— Роман каже, коли повернувся додому, ви випивали. Яна і йому чарку пропонувала?

— Неправда. Він вже прийшов неадекватний. Ми вже чекали таксі, аби роз’їхатися по домівках. Двері весь час відчинені були. Ніхто від нього не зачинявся. Ходив туди-сюди, бурчав. Яна хотіла його спати вкласти. Він наче і погодився. Та раптом вискочив з хати, і ми почули, як заводиться бензопила. Була перша година ночі.

Яна зачинила вхідні двері і тримала, він їх вирізав. Потім кинувся до дверей кімнати, у них замка немає, лише защібка.

Я тримав двері з усіх сил. Максим вибив вікно, аби діти і жінки могли втекти. Роман різав двері. Коли вони відчинилися, заскочив і полоснув мене бензопилою. Коли угледів кров, вискочив і кинув бензопилу. Я пробачати йому не збираюся.

— Не впускають тебе до твоєї хати? Виклич поліцію. Є чимало способів, як вирішити таку ситуацію. Навіщо різати бензопилою? Так можна і підпалити дім разом з дітьми і виправдовувати себе. Не можна людині пити, бо дурною робиться, от і все, — каже 66-річний Віктор Олексієнко, батько Ярослава.

— Мені головне, аби діти заспокоїлися. На вулиці мотоцикл зареве (схоже на бензопилу), вони знову переживають. Хіба таке можна забути? — говорить 35-річна Яна Галич. — У мене досі у вухах крик подруги: «Яно, він у тебе ззаду, плигай у вікно».

Ми з Романом одружилися у 2003 році. А у 2014 розлучилися. Чоловік подав. Йти нам з дітьми нікуди, отож і живемо під одним дахом, тільки у різних кімнатах. Роман ходив жити до іншої, та повернувся. Аліменти платить справно. Проте постійно нагадує, що це його хата.

— Може б, до матері повернулися?

— Там немає місця. А тут у синів усі умови, своя кімната. Колишній чоловік як тверезий, слова зайвого не скаже. А як вип’є, сам не свій робиться.

Находить на нього в травні. Кілька років тому перед Дев’ятим мене так побив, що до суду справа дійшла. Спасло його те, що під амністію потрапив. А ще дітей усіляко обзивав, голови грозився повідкручувати. За насилля у сім’ї суд йому присудив громадські роботи. А мені чого тільки не доводилося вислуховувати. Іду на роботу, до брата, в магазин чи ще кудись, значить туди... (на гульки. — Авт.).

Комусь може здатися смішним, та мені не до сміху. В центр з дітьми в нарядному одязі не можна... Йду помитися, значить зібралася до хахаля. Хоча бачить, що після душу повертаюся до себе в кімнату і лягаю спати. То вже стараюся купатися, коли його вдома немає. І так постійно. Ще й ходить по Мені розказує, така я, сяка, і йому вірять. А про те, як бив, сокиру кидав і носаками буцав, мовчить.

Мати вступилася, так і її віддубасив. Якби я така гуляка, то порядку у мене ніде б не було. А так і в хаті, і в дворі лад, діти доглянуті. Чи я де волочилася? Чи дітей лишала? Я зі шкіри пнуся, аби у синів усе було. Скільки вже пережито, переплакано. Сама — вільна птаха, поїхала б кудись працювати і жити. Та з двома дітьми мушу терпіти. У Мені винайняти житло — найдешевше тисяча гривень плюс комуналка. А де тих грошей набратися? А він кричить: «Моя хата, мені можна в ній все робити».

Мені ж нікого запросити не можна. А ось огризки за його друзями маю прибирати. Блювоту його змивати, аби діти не бачили. З синами якось втягли його п’яного до хати, аби не замерз. Так він нам отак віддячив.

Усе ходив капав і капав: «Коли ж ти виберешся?» «Дай дітям хоч у школу доходити», — кажу. А він далі своє. «Ну, якщо ти так хочеш, виберемось». А він: «Коли це буде? Я хочу, аби ви зараз пішли. Чому я чекати повинен?»

— Якщо розділити будинок на окремі входи, аби ви не пересікалися?

— Я вже ходила до Центру безоплатної правової допомоги. Цікавилася, як вирішити ситуацію. На все потрібні гроші: і на суд, і на перепланування, і на матеріали, і за роботу людям. Та чи й погодиться він так ділити. Твердить: «Все моє». Коли дитина хворіла, просила: «Не відчиняй двері в нашу кімнату». А він: «Ще раз зачиниш, виламаю». Молила: «Дай дітям і мені спокій». Де там. Отак і співіснували до страшного випадку.

Був другий день Пасхи. Син Денис захворів. Телефонує подруга Юля, я їй кажу, так і так. «Що Денис буде, що йому купити?» — питає. — «Прийдемо провідаємо». І прийшли — Юля зі своїм кавалером Максимом і Ярослав.

— Ярослав ваш мужчина?

— Ні, просто друг. Зустрілися у центрі Мени. Прийшли, віддали пакет з гостинцями дітям, а самі сіли під будинком, розмовляли. Якби Ярослава не було, а тільки Максим, з ним би те ж саме сталося.

Прийшов Роман, і почалося: «Як ти могла привести друзей у мою хату?» Як його подружки приходять, я ж їх не ганяю. Ми ж нічого поганого не робили. Його не чіпали. То вже як завів бензопилу, я зачинила вхідні двері на защібку і тримала їх. Лезо пилки пройшло над моїми пальцями. Вже наступного дня розмовляли з Романом: «Я пиляв двері, бо ти їх закрила». «Але ж в других дверях не було замка? Навіщо лутки пиляв, Ярослава порізав?» А потім кричав: «Ой, що я наробив!»

Від кімнати до самої хвіртки все було кров’ю залите, ледь повідмивала. Бо вона ж фонтаном била до самої «швидкої допомоги». Доки Ярослава везли до лікарні, він в машині кілька разів непритомнів від втрати крові. Тепер Роман повторює: «Я не хотів». Хотів випиляти замок. Випиляв. Чому далі не зупинився, якщо не хотів?

У хаті ж були діти. Тепер гуртом, і бабуся, і дядя, і тьоті, хрещена, намагаємось відволікти їх від пережитого. А батьки колишнього навіть не поцікавилися, як онуки. Хай я погана, а діти до чого? Роман дав нам спокій, пішов до батьків. Та чи надовго?

Доки розмовляли, у сусідському дворі задзижчала бензопила. Яну почало трусити. Вона не могла промовити і слова. Тільки сльози котилися градом. Чим я могла їй зарадити? Тільки обняла.


Випиляна дірка у дверях

«Прийшов додому, а вони п'ють»


— Звела вона його з ума, — спересердя каже батько Романа Федір Галич. — Я свій пай віддав, аби викупити колгоспну хату. На сина оформив. Живіть. А в її голові гульки. В життя сина ми не втручалися. Він все мовчки. «Самі розберемося», — казав.

— У 2014 році його мобілізували. Прослужив у Десні рік. А вона тут кого хоч водила. Дітей ніхто не виганяє. Не буде там Роми, стане не хата, а гуртожиток. Уже було — і брат, і сестри, і друзі. Як онукам на все те дивитися? Дітей налаштовує проти нас. Та ми їх однак любим, — додає мати, 50-річна Лідія Галич.

Романа Галича знайшла на роботі. Він електрик у Менських райелектромережах.

— Моя хата. Я мовчки прийду, їсти наготую і тихенько в свою кімнату, слова їм не кажу. Я нікого в дім не приводжу. Навіщо вона це робить? — каже Роман.

— Ви ревнивець?

— Якби я не бачив.

— Ви що, свічку тримали?

— Ще як обоє на «сирнику» працювали (підприємство «Менський сир»), нині вона техпрацівницею в лікарні, Яна молодшого знайшла. Потім я рік служив. У той час всякого було. Не витримав, подав на розлучення. За ці роки жодну жінку до хати не привів. А вона?

Уже до одного жити ходила, речі забрала, дітей. Невдовзі телефонує: «Ромо, приїдь, забери, малі плачуть». Я поїхав забрав, живіть. Так їй же не дах треба, а мене вижити з будинку, аби що хотіть, те й творить. Казала: «Я відмовлюся від аліментів, але хай хата буде мені». Будинок на мене записаний, а фактично — батьків.

Прийшов я додому, сидять, п’ють. Яна і мені чарку запропонувала.

— Чарку чого?

— Горілки. Була у них. Хоча вона казала, що пила лише пиво. Я відмовився. І кажу: «Я тут усілякої срані бачить не хочу. Хочеться вам гулять, ідіть в парк чи куди завгодно». Потім він (Ярослав) сказав: «Я тебе уб’ю». Я пішов до сусіда Миші, привів, просив при ньому, щоб пішли. Миша їм казав: «Хлопці, ідіть звідси». Яна ж раніше казала: «Я найду таких, що тебе приб’ють». А потім вони замкнулися у хаті. Мене не впускали. Довелося замок вирізати.

— Навіщо Ярослава порізали?

— Хіба я хотів? Я ж не екстрасенс, не бачу, хто за зачиненими дверима. Я брав вище над ручкою. Хай би жила, хай би гуляла, але в хату не водила. їй би так само було б неприємно, якби я якусь жінку привів.

— Ви цікавилися здоров’ям Ярослава? Ходили до його батьків?

— Без адвоката нічого робити не буду. Буде слідство — буде видно.

— Вас судили за те, що Яну побили.

— Було за що. Та після того і пальцем не чіпав. Хоча вранці зустрічав, як додому верталася. У матері, каже, була.

* * *

Поліція відкрила кримінальне провадження за статтею 128 (необережні тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження). Покарання за. цей злочин — від 150 до 240 годин громадських робіт або обмеження волі на строк до двох років. Можливо, під час розслідування кваліфікація буде змінена. Озвучена правоохоронцями причина — ревнощі.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №19 (1721), 9 травня 2019 року

Теги: Мена, різанина, бензопила, Роман Галич, Ярослав Олексієнко, «Вісник Ч», Валентина Остерська

Добавить в:
Армения



ЦентрКомплект