Петро Шаповал: «Так ми жили і дітей учили так жити!»

Нещодавно вийшла в світ художньо-публіцистична повість «У вирі життя» відомого чернігівського письменника Олексія Брика. У ній автор відобразив непрості події дев’яностих минулого століття та нульових років. Ця книжка про неординарну особистість, державного діяча - Петра Шаповала, який багато років працював на високих посадах на рідній Черігівщи-ні та Надзвичайним і Повноважним Послом України в Киргизькій Республіці і Республіці Білорусь. Видання охоплює спогади про минулі дні не лише Петра Шаповала, а й багатьох, хто з ним працював поряд. У книжці міститься й багато роздумів про життя і нашу неньку Україну.



Пропонуємо нашим читачам уривки з повісті.

Розділ: ДИТИНСТВО ТА ЮНІСТЬ

»Село Жовтневе на Коропщині. Найгарні-ше на Чернігівщині - прозора блакить неба, садки й гаї, зелені луки, мальви й чорнобривці... Саме тут 1 березня 1948 року народився радянський і український державний і політичний діяч, дипломат, державний службовець першого рангу. Надзвичайний і Повноважний Посол, полковник, заслужений економіст України, почесний доктор Киргизько-Російського слов’янського університету, Почесний громадянин міста Городні, кавалер орденів «За заслуги» II та III ст. та Преподобного Нестора Літописця й інших нагород.

Село для Петра Шаповала - колиска. І не тільки тому, що він виріс на сільському роздоллі, мужнів у праці з сільськими трударями. Він серцем і душею розуміє: селянин заможний лише тоді, коли заможне село...»

«- Мені було років ДвСЯТЬ, коли дядько Іван почав брати на свого трактора ДТ-20. Навчав: «Отак газувати, отак гальмувати - спробуй...» - розповідає Петро Шаповал. - А потім весняної днини, скоса глянувши на мене, загадково усміхнувся і несподівано запропонував: «Я поки що перекурю, а ти поки по-кермуй!» Мене аж у піт кинуло, руки потерпли, ноги заніміли, але ствердно кивнув.

Трактор слухався мене й рухався рівно. Парувала свіжа рілля, десь у небі, де пропливали рідкі хмаринки, співав жайворонок. Влягалася за плугами перша моя борозна».

«Незважаючи на моє малолітство. батько з матір’ю не противилися моій «підпільній» механізаторській науці. Раділи нишком: підростає їм на зміну юний хлібороб... Вже згодом, у технікумі, навчився професійно керувати автомобілем, тракторами та іншими сільськогосподарськими механізмами, але ніколи не забував свого села Жовтневого, де промайнуло моє дитинство...»

Розділ: ФРАГМЕНТИ З ЖИТТЯ ПЕТРА ШАПОВАЛА

«Призвали мене до армії. Служба проходила в десантних військах. Легендарний командувач генерал армії Маргелов постійно казав: «Потрапив у десантники - гордись, не потрапив - радій!»

Нас, «першогодкш», у чорному тілі тримали. Командири були відповідальними, серйозними, вимогливими. Але й був у нас один старшина, тільки й умів, що перед начальством вислужуватися. Ми оббивали руки на ремонті техніки, а старшина собі покурює або «кимарить». А перед приходом командира вже напоготові: рукави підгорне і - у відро з мазутом. Доповідає, як важко потрудилися з ним на чолі. «Молодець, не боїшся руки забруднити!» Я тоді раз і назавжди переконався, в кого чесні мозолі, а хто отак - «руки у відро з мазутом...»

«Мені пропонували кілька посад, та вподобав я автопарк, де працювало близько трьохсот людей і було багато різноманітної техніки. Посада була скромною - завгар. Мені виповнилося 24 роки, коли у Городня нському автопідлриємстві став завідуючим гаражем. Ніби й не по мені, наймолодшому в колективі, була робота: більше половини працівників у ньому були вчорашні фронтовики. Вони й гартували мій характер».

«Очолювати Городнянську міську раду для мене стало ще одним екзаменом на зрілість. Починати довелося з елементарного: там навіть обшарпані столи-стільці не трималися на ніжках. І це, мабуть, тоді пристала до мене примовка: «Замети спочатку хату». Зопалу тасувати кадри - не у моїх правилах. Ніколи не забував мудру ще батькову науку: вчися працювати з усіма, бо всякі потрібні».

«Коли вже згадувати про пам'ятні всім городнянцям обнови, то не обійтися без районної лікарні. Виношував в планах і мріях, коли ще працював у міській раді, поклав сюди перші цеглини і, працюючи вже в Чернігові, таки довів до ладу. Бо дане людям слово для мене - найперший і найсвятіший закон. Вдячна мені Городня і за газ. Скільки довелося докласти зусиль, щоб «вибити» кошти, знайти техніку і підрядні колективи, запалити вірою людей! Газифікація міста - то недоспані ночі, зіпсовані нерви й солоний піт».

«Якось у мене запитали: про що найбільше мрію? І я чесно відповів: небагато було днів, коли по-людськи й досхочу міг виспатися. І це щира правда! Але недосипав я з тими, хто хліб ростив, дороги робив, світло знань малечі ніс. І таких людей я зрадити не міг. Хліб-сіль ділив з іншими - і тим щасливий! Заради них навесні 91 -го й пішов на посаду «першого і останнього». Знав, бачив, розумів - і пішов!»

«За час мого головування областю, ми досягли чимало: найвищі в державі темпи сільської газифікації, відроджували призабуті технології насінництва, льонарства. Запрацювали електроенергетика, хімічна, нафтохімічна, целюлозно-паперова та інші галузі промисловості. Здали в експлуатацію госпіталь для інвалідів війни, діагностичний центр, онкологічний диспансер у Чернігові, пологовий будинок у Ніжині, лікарні у Городні, Острі, Парафіївці на Ічнян-шині. Добротно відремонтували автотранспортний міст біля Чернігова і спорудили новий залізничний вокзал в Новгороді-Сіверському, а також - новобудови, десятки кілометрів газомереж та доріг, газонаповнювальну станцію в Мені, автоміст через Десну біля Сосниці...»

Розділ: ПОРА ВИПРОБУВАНЬ

«Розмивалися моральні цінності. Разом з економікою котилися донизу такі звичні поняття, як добро і справедливість. Відверто деградувала віра людей у краще майбутнє. У безвихідь було загнане село - наша колиска і наша надія.

Допустити всього цього з однодумцями я не міг, права не мав. Які високі столичні пороги довелося тоді оббивати, вдома, як на останньому рубежі, стояли на захисл того, що надбали в отчому краї.

Вдалося тоді відстояти, аби не закрилися приречені школи й лікарні, не рознесли до останку по цеглині сільські клуби і ФАПи, «не наказали довго жити» бібліотеки й музеї.

З тогочасних боїв місцевого значення Чернігівщина вийшла з мінімальними втратами. Але якою ціною? Численними інфарктами. ранньою сивиною, завчасною немилістю, а то й відвертою опалою незручних, а тому вже й неугодних...»

Розділ: ДУМИ МОЇ, ДУМКИ МОЇ...

«Колись був свідком важкого сімейного діалогу. Старий батько чекав на операцію і журився, що немає на неї коштів. Винувато розводив руками син: «Ну, де я їх тобі знайду?» Потім не витримав і дорікнув: «Ти все життя горбився, де твоє багатство? Яку спадщину меж лишаєш?»

Батько у відповідь: «Я тобі хліб по двадцять копійок зробив. А ти мені що?» Довго мовчав син, потупивши очі, а потім промовив: «А я тобі - пенсію в сорок дев ять гривень...» Після того тиша залягла - аж скроні помило...

А який сімейний діалог чекатиме на нас -тих, хто працює сьогодні, лікує, вчить і керує? Що скажемо дітям і що почуємо у відповідь? Одне можу зауважити: яку зміну підготуємо, такі й розмови будуть, а зміну цю не випишеш із-за кордону, не вишукаєш десь на стороні. Усе воно наше - і сьогодення, й майбутнє».

Розділ: СИНЬООКА БІЛОРУСЬ

«Петро Шаповал ніколи не виносив своє на широкий загал. Хоча кожен зрозумів би й пробачив його відсутність на офіційних заходах: за день до річниці Великої Перемоги не стало батька, а через два тижні тихо пішла і мама.

- Нібито і звинувачувати себе ні в чому, - каже Петро Шаповал, - але такий камінь ліг на душу, що не зміг бути поруч, коли вони помирали... Не стало їх, і ніби згасло оте родинне вогнище, що гуртувало навколо сім'ю. У їхній хаті ніколи хвіртка не зачинялася - сусіди, знайомі, онуки йшли, хто поговорити, хто просто посидіти разом. Ми до них часто приїжджали. Знали, що завжди на нас чекають. А коли негаразди обсідали, саме батьки і втішали, і просто співчували, як ніхто, крім них, не міг.

«Шаповал працював Надзвичайним та Повноважним Послом в Республіці Білорусь із серпня 2003 року по серпень 2005. Було підготовлено і проведено низку візитів і зустрічей на високому рівні та інших заходів, що були спрямовані на розвиток ділових і культурних зав’язків, міжпарламентського, регіонального та приграничного співробітництва. Підписали чимало угод про співпрацю в економічній, науковій та культурній сферах».

«Ми росли і виховані на нерозмінних духовних ідеалах. Носимо в серці нетлінну горду впевненість, що не все на цій землі продається і купується - Батьківщина і честь, правда і совість. Для нас неприпустимо зрадити друга, забути дорогу до матері, байдуже пройти мимо чужої біди.

Тільки тоді ти - людина. А нахапані мільйони і пишні вілли не забереш із собою за цвинтарну огорожу. Так ми жили і дітей учили так жити».



Книжку читала Лариса Галета, "Деснянка" №28 (713) від 19 липня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.