6 січня 2013 року могло б виповнитися 75 років великому українському поету та Громадянину Василю Стусу. Він не дожив і до 48-ми, померши в 1985-му (році, коли мав би отримати Нобелівську премію, чого так боявся ссср) в Качанівській колонії. 14 з них він провів за гратами за свою життєву позицію та незламну волю до свободи й справедливості.
Сьогодні ввечері я особливо пригадав один із віршів Стуса.
Ще вруняться горді Славутові кручі
ще синіє річки збурунена гладь,
та вже проминає, навік проминає
твій час, твій останній, попереду — падь.
Ще небо глибоке і сонце високе,
аж серце замало грудей не пірве,
та вже закінчились прекрасні мороки,
бо передчування у безвість зове.
Розкрилені висі твої пронеслися
попереду — прірва — і ока не мруж,
ледь-ледь нагодився — і вже заподівся
старий побратим твій, товариш і муж.
...