Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Інна Бурдученко - актриса з трагічною долею

Інна Бурдученко - актриса з трагічною долею

Інна Бурдученко, фото з сайту http://rusactors.ru

Життя, як відомо, не терпить умовного способу. От і нині, коли минає 70 років від дня народження української актриси Інни Бурдученко, що прославилася роллю Іванни в однойменному фільмі Київської кіностудії імені О.П. Довженка, ми, на жаль, не можемо сказати: якби їй судилося довге життя, була б наша незабутня землячка зіркою першої величини в українському мистецтві. Талановита дівчина з Чернігова у тому фільмі зблиснула дуже яскраво. А у 21 рік загинула на зйомках іншого фільму, м смерть вразила всю велику країну, залишилася кривавою раною у пам'яті тих, хто полюбив юну актрису, не кажучи вже провідних, друзів і знайомих. Вони досі бережуть світлий образ красуні у своєму серці. Про незабутню Інну Бурдученко перед її днем народження розмовляємо зі старшою сестрою актриси Валентиною Бичковою, яка живе у Чернігові.

1. Інна завжди хотіла бути актрисою
— Бережу Інноччині фотографії, листи, вирізки з газет, які писали про неї.
Валентина Георгіївна дістає великий альбом, у якому зібрані кадри з фільмів.«Так ніхто не кохав» та «Іванна». Його подарувала батькам актриси кіностудія імені Довженка в пам'ять про дочку, що трагічно загинула. Ще тоді, у 1960 році. Деякі сторінки його вже порожні.
— Приходять люди, просять, обіцяють повернути, — каже Валентина Георгіївна.— Але повертають не завжди... Я рада, що сестру пам'ятають, що нею цікавляться ті, хто народився вже після її загибелі. Ось недавно приїздили московські журналісти з телеканалу НТВ, хочуть зробити передачу про Інну. Ми щороку 31 березня, у день її народження, буваємо на Байковому кладовищі в Києві, на її могилі. Молодшу дочку я назвала Інною, а вона свою старшу — Іванною, ім'ям героїні фільму, в якому прославилася наша Інна.
Будиночок, де ми росли, стоїть і зараз, по проспекту Миру, 10, п'ятий зліва при в'їзді в місто з боку Києва. Через дорогу — старий чернігівський Кавказ, а за нами — древня Лісковиця. На горі — Катерининська церква, справа — Вал зі своїми знаменитими гарматами. Саме серце Чернігова. Зовсім близько Десна, заливні луки. Краса!

 

Тато наш Ігор Опанасович, зубний протезист, родом із Смолина. Мама Наталія Михайлівна — з Бахмача. Тата всі звали Ігорем, а на українській сторінці паспорта був записаний як Юрко. Нам же з Інною по батькові в усіх документах написали Георгіївни.
Ми вчилися в першій школі, відвідували гуртки палацу піонерів, охоче виступали на сцені. Інна завжди хотіла бути артисткою, але з першого разу до театрального інституту не вступила. Рік пропрацювала в театрі робочою сцени, виходила в масовці, а потім одержала роль Джем-ми у виставі «Овід». Була щаслива! А влітку знову поїхала до Києва і таки вступила у театральний.

2. «Дівчино, хочете зніматися в кіно?»
— Роль Іванни в однойменному фільмі, яка прославила нашу Інну, дісталася їй абсолютно випадково. Вона жила на квартирі на вулиці Кругло-університетській. Одного разу, спускаючись сходами на Хрещатик, зустріла двох чоловіків. Як виявилось, із постановчої групи фільму «Іванна», що запускався на кіностудії імені Довженка. Вони шукали виконавицю головної ролі. Побачивши Інну, один з них вигукнув:
— Дивись, Іванна!
В Інні вони побачили образ майбутньої героїні.
— Дівчино, хочете зніматися в кіно? — запитали.
Господи, хто ж про це не мріє! У травні 1959 року ми одержали від Інни листа, в якому вона повідомила, що проходить проби на роль Іванни, що режисеру дуже сподобалася, що є шанс пройти на роль. Просила про це нікому не говорити, доки не буде вирішено все остаточно.
Робота у фільмі була для неї важкою і щасливою. 11 лютого 1960 року Інна написала додому: «У Києві починає демонструватися фільм. Так що скоро буде й у вас».

3. Телевізор для батьків
— Я добре пам'ятаю прем'єру фільму в Чернігові, — продовжує Валентина Георгіївна. — Стояли довжелезні черги в касу. Всі гордилися землячкою, вітали тата і маму з успіхом дочки.
На одній з прем'єр у Києві Інна зустріла свою долю. Студент політеху Ігор Кирилюк осмілився підійти до дівчини, яка йому дуже сподобалася. Вони покохали одне одного. 1 травня ми гуляли у них на весіллі. Красивішої і щасливішої пари, здавалося, не може й бути.
Інну обожнював увесь Радянський Союз. Листи від шанувальників надходили мішками. Її запрошували на зйомки до Ленінграда і Москви, пропонували перевестись на навчання до ВДІКу. Але вона нікуди не хотіла їхати. У неї
був коханий Ігор. її чоловік.
Після третього курсу Інна була на зйомках нового фільму «Так ніхто не кохав» у Сталіне нинішньому Донецьку. У листі звідти написала татові і мамі: «Хочу подарувати вам телевізор. Виберіть, який сподобається. Вишлю гроші, а ви купіть самі». У 1960 році телевізор був великою рідкістю. Не мали його і наші батьки. Інна ще раніше пообіцяла, що подарує їм його з першого гонорару, вона була хорошою дочкою.
В іншому листі написала: «У Сталіне буду до 1 серпня. Дуже хочу всіх вас бачити. Дуже скучаю. Тільки з'явиться вільний час, зразу приїду. У номері готелю буваю після 11-ої вечора. Подзвоніть, якщо вам не важко. Дуже вас прошу».
Це був її останній лист.

4. Прийшла телеграма: «Інна тяжко хвора»
— Коли принесли телеграму, ми перелякалися. Мама полетіла в Сталіне її привезли в лікарню, де в опіковому відділенні лежала наша Інна. Правду ми дізналися пізніше. А тоді мама сиділа біля ліжка дочки, стримуючи сльози відчаю.
78 відсотків шкіри було спалено. Незайманими залишилися тільки ділянки тіла під трусиками та бюстгальтером. Та ще обличчя, яке Інна затулила руками, рятуючи очі. Вона не могла нічого їсти, але просила маму годувати її — щоб видужати. У неї розбух живіт, став великим, як перед пологами. Днів за 3-4 до смерті вона осліпла. «Мамочко, — покликала, — я тебе не бачу. Як крізь марлю...» Перед самою кончиною попросила: «Мамо, сядь на ліжко. Візьми мою голову на коліна. Я помираю». Бідна наша мама знепритомніла...
Усі ці дні біля ліжка коханої дружини був Ігор. Щодня приносив їй квіти, говорив найніжніші слова. Інна була два місяці вагітна. Мріяла про донечку, яку назве Іванною, як звали її героїню. Не буде донечки. Не буде Інни.

5. У день похорону лив дощ
— Зустрічати літак з труною ми поїхали до Борисполя втрьох: тато, мій чоловік Дмитро і я. Мама вийшла з літака чорною.
Прощалися з Інною на кіностудії. Труну не відкривали. Гора квітів усе росла і росла. Тисячі людей прийшли попрощатися зі своєю улюбленицею.
Режисер Віктор Івченко, який зняв Інну в «Іванні» і бачив її в ролі Мавки у своєму фільмі «Лісова пісня» за Лесею Українкою, поклав до труни великий букет червоних гладіолусів і опустився на коліна.
— Такий талант згубили! — видихнув крізь сльози.
Пізніше нам переказували, що він переніс інфаркт. Загибель Інни майстер пережив важко.
Ховали Інну на Байковому кладовищі. Лив дощ, немов сама природа оплакувала молоде життя.

6. Не вийшла з вогню
— Подробиці загибелі Інни нам розповіли пізніше. Біда сталася 30 липня. Знімалася сцена, в якій героїня Інни повинна була винести комсомольський прапор з охопленого вогнем бараку. Зробили два дублі, але режисер розпорядився зробити ще один. Інна безвідмовно побігла в барак, в якому вже все палало. І — не вийшла. На неї впали палаючі балки стелі.
Виніс Інну з вогню молодий шахтар Сергій Іванов, зайнятий у масовці. Сам одержав важкі опіки, а її виніс.
Про трагедію на зйомках писали всі центральні газети. 24 квітня 1961 року Верховний суд Української PCP розглянув справу по факту загибелі Інни. Режисера-постановника фільму «Так ніхто не кохав» Анатолія Слісаренка засудили до п'яти років ув'язнення і після відбуття покарання заборонили протягом п'яти років займати посаду режисера-постановника. Інші винні одержали менші строки.

7. Біда за бідою
Через три роки після смерті Інни на трасі Одеса-Київ загинув її чоловік Ігор Кирилюк. Розбився на мотоциклі 15 серпня, у день кончини коханої дружини.
А в 1966 році ще одна біда прийшла в родину Бурдученків. Під час нічних польотів загинув чоловік Валентини військовий льотчик Дмитро Бичковий. Вижити Валентині Георгіївні допомогли діти. Леночка тільки пішла до першого класу, а Інночці йшов другий рік. Маленькі і безпорадні, вони вимагали догляду, материнської уваги і ласки.
Невже давно-давно, ще коли Валя та Інна, дві красуні донечки Бурдученків, були зовсім маленькими, ворожка, що кинула на карти їх матері, вгадала долю сестер? «Старша буде щасливою, тільки недовго, — сказала вона. — А менша... згорить у вогні». — «Та що ви? — злякалася Наталія Михайлівна. — Що ви таке кажете?» — «Не я, це карти так кажуть». Пізніше мати не раз згадувала те ворожіння.

8. Небога дуже схожа на тітку
У наші дні фільм «Іванна» вже не йде на екранах. Інші часи, інші пріоритети. Але люди старшого покоління пам'ятають і фільм, і юну актрису Інну Бурдученко, що так блискуче дебютувала в головній ролі і так рано, так трагічно пішла з життя, і Меншу дочку
Валентина Георгіївна  назвала Інною. Про це її попросила мати Наталія Михайлівна. Інна виросла вродливою, дуже схожою на тітку-актрису. Чорнява, кругловида, кароока. А першу свою донечку Інна назвала Іванною. Усе хороше повинно мати продовження. Нині Іванна закінчує школу. А маленька Валерія, друга дочка Інни, ще ходить до дитсадка. Життя триває.
Ось про це ми й говорили з Валентиною Георгіївною в її затишній квартирі перед 70-річним ювілеєм незабутньої Інни Бурдученко, нашої славної землячки.

Лідія Кузьменко, тижневик „Вісник Ч”, № 13/1193

Теги: Інна Бурдученко, Лідія Кузьменко

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект