Сліпого пенсіонера виселили з гуртожитку

Йому обіцяли квартиру, а дали місце в будинку престарілих.

До 31 травня 2010 року акціонери ВАТ «Чернігівбуд» вирішили розселити гуртожиток у центрі Чернігова по вулиці Гетьмана Полуботка, 22 й використовувати будівлю за іншим призначенням.
До червня в гуртожитку залишилось 17 чоловік. Їм відключили електрику, перекрили воду. Директор ВАТ «Чернігівбуд» Анатолій Красний у присутності двох журналістів обіцяв найняти квартиру на першому поверсі 74-річному пенсіонеру цього підприємства Миколі Оліфіренку. Журналісти писали про це 24 червня. А через два дні Миколу Григоровича терміново відвезли у геріатричний пансіонат.

Бачить пляму замість обличчя

Кімната Миколи Оліфіренка розташована на п'ятому поверсі. Тут живуть четверо літніх чоловіків. Один з них дивиться маленький телевізор, який голосно горлає.
— Хто з вас Микола Григорович Оліфіренко?
— Хто ви, чоловіче добрий? — всідається на ліжку широкоплечий, середнього зросту дід і дивиться крізь мене незрячими очима. — У мене лише один із ста процентів зрєнія, бачу тільки світлу пляму замість вашого обличчя.
Представляюсь.

— Поможіть, будь ласка, мені із житлом, — жалісно просить чоловік. — Я всю жизнь проробив, а свого кутка так і не маю. Хоч би кімнатка яка, щоб там вікно своє було. Як у мене в общежитії. Визирнеш — один раз листям пахне, інший — молодою травою. Хоч і кімнатка була зовсім нікудишня — раньше там була кладовка, а перед тим — туалет. Туди я переселився од п'яниць, які жили зі мною в одній комнаті.
Розповідають, що незрячий одинокий чоловік жив у бруді, наче бомж. Зате сам, у спокої.

«Була женщина, і не одна»

— Народився я в селі Ступаківка Ічнянського району, був єдиною дитиною в сім'ї, — розповідає про своє житття Микола Григорович. — Батько пропав у війну, а мати заболіла, стала інвалідом. Від радикуліту пальці покручені, кричить не своїм голосом. Я учився погано, остався на другий год. В армію мене не взяли, бо ухажував за матір'ю. Через це і жениться не рішався. Лежача людина, хата стара, дідівська, — куди вести жінку? Робив я у колхозі по наряду. Мені було 45, як матері не стало. Три года промучився сам. А тоді вертихвостка попалась. Красіва женщина, статна. її настояща, дівоча фамілія Москаленко Валентина, а по вітчиму — Дуля. Вона одного обікрала у сусідньому селі й у мене переховувалась, її міліція найшла.

У 1985 році Микола Оліфіренко переїхав до Чернігова. Бо тут і близько від дому, і місто, можна знайти собі якусь жінку.
— Я не п'ю, не курю, була в мене женщина, і не одна, — згадує чоловік. — Односельчанин хотів оженить. Я предложив одній вийти замуж, вона не одвітила, поняв, що це отказ. Була друга. Прийде до мене, сразу: «Сто грам даш?». Як же не дать. Я піджачок на стулець повішу, вона руки назад — і краде гроші. Несколько раз таке замічав. А тоді не видержав, вигнав.

Квартири закінчились, гроші пропали

Оліфіренко в Чернігові влаштувався на роботу в «Промбуд-1» тресту «Чернігівбуд». Спочатку варив смолу. Зводив будинки на вулиці Коцюбинського, будиночки у селі Вербичі, реконструював овочесушильний завод, цех біля залізничного мосту, реконструював гуртожиток на Шерстянці, будинки на Масанах.
Частину заробленого складав на ощадну книжку. Радянські гроші пропали. Складав українські в банку «Бігенергія». Назбиралось близько 15 тисяч. Теж пропали.
— Стояв на очереді на квартиру,— веде далі Микола Григорович. — Союз розпався, і кончились квартири. Спочатку мені обіщали. Я прийшов до Красного в кабінет, кажу: «Дорогой Анатолій Петрович, дайте хоть шо-небудь». А він розворачується на креслі і каже: «Нет і не будет».

Робив до 65 год, і не як попало, — каже пенсіонер. — Перестав тільки, як повредив хребет. Зимою виходив з общежитія, був голольод, і я упав. Пішов на роботу. День одро-бив, а на другий мене скрутило так, що більше на роботу не вийшов.
У 2003 році Микола Оліфіренко став погано бачити — глаукома.
Зробили дві операції. Хотіли дати інвалідність, але чоловік відмовився — думав, після цього його ніхто не буде лікувати.

«Швидше, швидше!» — і в будинок престарілих

Їхати в будинок престарілих Оліфіренко не хотів. Його умовляла комендант гуртожитку. Але нічого не виходило.
— Я Надії Петрівні так і сказав: «Подставлю тазік і переріжу вени, но не пойду». А вона: «Ну, живи». Два годи прожив. Держався до 4 червня, як перекрили воду, туалети, — хвилюючись, переповідає літній чоловік.
Прибула соціальний працівник Олена Наливайко, під'їхав автомобіль. Поки збирали речі, водій підганяв «Швидше, швидше!».
— Ми нічого не знали про обіцянку Красного найняти Оліфіренку квартиру, — виправдовується Наливайко. — Але у цій ситуації будинок престарілих для Оліфіренка — найкращий варіант. Чоловік сліпий, не може обходитися без сторонньої допомоги.

— Нам би краще було, щоб Оліфіренко залишався нашим підопічним, ми боремося за кожного нашого клієнта, — додає її колега Світлана ЖУК.
— За Оліфіренка ми писали листи в районну раду. її голова Микола Сенькович письмово просив Красного попіклуватися про сліпого пенсіонера. Його лист залишився без відповіді, —- говорить директор територіального центру соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких громадян Деснянської районної в місті Чернігові ради Костянтин Матвієнко.


Микола Оліфіренко

Геннадій Гнип, тижневик «Вісник Ч» №46 (1280)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.