Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » «Смертний» мільйон батьку й матері. А зростила бабуся...

«Смертний» мільйон батьку й матері. А зростила бабуся...

На першому поверсі Дігтярівської сільради Новгород-Сіверського району на столі фотографія загиблого на Сході односельця 19-річного Івана Вороб’я. Поряд квіти, цукерки. Він солдат 10 Окремої гірсько-штурмової бригади, заступник командира бойової машини, навідник-оператор. Загинув дев’ятого листопада під час виконання бойового завдання неподалік Кримського, що на Луганщині, близько половини десятої вечора. Бій розпочався за чверть на десяту. Кулею поранило товариша Івана. Той кинувся допомогти, але ворожа куля влучила Іванові прямо у голову, друга — в ділянку серця. Хлопець загинув на місці.

Іван — перший із села, хто віддав життя на цій війні. Розповідають, там, в АТО (нині ООС — Операція Об’єднаних сил), хлопець хотів знайти себе і своє місце у житті. А ще допомогти 87-річній бабусі Марії Тихонівні, яка виростила онука змалечку.

Він загинув, рятуючи товариша. Таким зазвичай дають звання героя. На жаль... посмертно. Та для близьких і рідних Іван Воробей герой уже зараз і навіки...



Хотів бути як дід

— Потроху ступай, — підтримує бабусю Марію онука 35-річна Наталія Бучковець. Перед ними 50-річний Володимир Воробей, з вусами, бородою, нестриженим волоссям, виглядає значно старшим за свій вік. Це — батько, баба і двоюрідна сестра Івана Вороб’я. Родина щойно повернулася з Новгорода-Сіверського. Оформлювали картку для Володимира Вороб'я, на яку згодом надійдуть кошти за смерть сина (зараз держава виплачує один мільйон двісті тисяч гривень).

Того ж дня до міста їздила і мати Івана 40-річна Валентина Жежель. Хоча зі школи хлопчик ріс з дідусем та бабусею, вона батьківських прав позбавлена не була. І теж претендує на свою частку.

— Хто тепер мені дровець унесе, хто води набере? — журиться Марія Тихонівна. — Він у цій хаті народився. Тут Володя з Валею і жили, доки не розлучились. Вона собі іншого знайшла. І дітей — Ваню і Олю — із собою забрала.

А потім, як йому років десять було, прийшов до нас з торбочкою, з книжками: «Бабо, буду у вас жити. А як не приймете, то піду у Десну». Так він тут і лишився.

Скільки не просила, до мамки не йшов. Казав: «Як не треба вам, я собі ряд знайду».

От і до армії, було, ледь життя себе не полишив. Одягнув костюм, білу сорочку, взяв мотузку і пішов за город. Я до товариша Ваниного прибігла. Кажу, рятуй. Той мотузку порізав, спас-таки.

— То він життя не цінував?

— Ви ж, бабо, розказуйте усе, — перебиває Наталя. — Хотів наш Ванька вельми в армію. Як друзі пішли, то він все успокоїтись не міг. Треба було, щоб хтось з рідних дозвіл підписав. Він до мамки — не дала. Він до мене — відмовилась смертний приговор підписувати. Сварився: немає у селі ніякої перспективи — жити старцем чи спиватись. Пропонувала: можна на заробітки поїхати. Але не таким же способом заробляти.

— Випивав?


— Рідкий случай, як приходив випивши. І в школі, і баба його добре учила. Та й я піддавала. Як побачу з пляшкою пива, учу. Він слухався.

— У гарєлку не вкидався, — додає Марія Тихонівна. — Бачив, до чого доводить.

— У військкоматі сказали, що була заява-дозвіл, підписана батьком.

— Я не підписував... Не пам’ятаю... —- дивиться з-під лоба Володимир Воробей.

— Мо’ як посварились, — додає Наталя. — Все казав: що я буду сидіти у цій Дігтярівці? Роботи немає. Умовляла: будемо бабу доглядати, попрошу чоловіка, він допоможе на роботу у ліс влаштуватися.

А ще Ванька дуже хотів бути схожим на діда Анатолія Артемовича. Він на Балтійському флоті служив, — Наталя проводить у кімнату і показує світлину молодого моряка. — Вони навіть схожі між собою.

Як Іван фотографувався на паспорт, то навіть дідову сорочку надів, хоч і були свої, новіші, навіть біла. Не схотів.

Іван один раз поїхав у Чернігів у військкомат. Я ще його провела, на автобус посадила. Тоді удруге вже забрали. Через врем’я дзвонить: приїзди на присягу. У мене і городи, і корова, і дітки маленькі. Попросив: тільки тебе і жду. Сказав привезти гурків і цибулі зеленої. Поїхала у Десну.


Володимир Воробей


Попитала у командира якогось: як наш хлопець, не балується? Відповів: ісключітельно хороший хлопець, погано ви його ціните.

Це у червні було. А у липні прийшов на три дні додому у відпустку. З усіма побачився і поїхав.

Що забирають на війну, не зізнавався. Все казав: на військових навчаннях. Тільки у жовтні обмовився: холодно, земля вже тверда, а окопи треба рити. «Ото таке навчання?» — запитала.

Його навіть по телевізору показували на «1+1» і по «ІСТV». Про це тоді усе село говорило. Гордились.

Останній раз він дзвонив шостого листопада. Я ще бабі трубку дала. Поговорив з нею. Запитав, чи є дрова, чи є що їсти, мо’, в больницю треба. А тоді мені на картку півтори тисячі гривень перекинув. На дрова. Ми з чоловіком
дрова і так заготовили. А гроші ті вирішила зберегти для нього. На Ваньку ж насварилась: чи зайві, що розкидається. А він: «Тобі така зарплата і не снилась».

Про смерть Івана ми дізнались десятого листопада, у суботу. Якраз з дядьком, його батьком, нам дрова заготовляли. Мамка дзвонить, щоб ішла до баби. Приходжу — з нею все добре. Якраз з печі злазить. Тоді пішла в сільраду. Дорогою всі, кого не зустрічала, дивились на мене із жалем. Як дійшла до сільради, якраз виходять військові і голова. Мені і казати нічого не треба було. Про все і так здогадалась.

— Кохана у нього була?

— Як його привезли, то товариш сказав, що і дівчину знайшов.

— На похорон приїздила?

— Якась була на похороні. До баби підходила. Тепер вона її жде.

Наталка приносить шкільний випускний альбом брата. У ньому — грамоти: від школи, від районної адміністрації. Одна навіть адресується Валентині Анатоліївні, тобто матері.

— Це на випускний. Думали, що вона прийде. Щоб хлопцю приємно було. Бо нікому і підписати. Баба стара, не дотупає. А мати не прийшла. То я з ним і вальс по традиції танцювала, і квіти дарувала.

Він, уже коли служив, казав: як зі мною щось станеться, мамка получить вельми велику кучу бабла.

— Так він хотів чи ні, щоб получила?

— Думаю, ні. Бо баба виростила, а мамка гроші отримає.

— Для вас Іван герой?

— Справжній чоловік. Не сховався.

— І командир казав: зробимо йому «героя», — додає батько.


Маленький Ваня

На випускний заробив сам

У школі Івана пам’ятають як самостійного і трохи їжакуватого хлопця.

— Бабусю любив понад усе. І вона мала на нього вплив. Завжди переживав, як би допомогти, — розповідає 38-річна Наталія Коваленко, класний керівник. — Особливих достатків у родині не було.

У старших класах Іван уже сам себе забезпечував. Купив кросівки. І на випускний найпершим гроші здав.

— Хоч батьки і пропонували скластися за нього, — додає 44-річна Наталія Чмихун, директор школи.

— Відмовився.

— Пам’ятаю, костюм собі купив на свято. Спеціально брав більший, щоб на виріст лишився. Підкочував. Це була його перша серйозна покупка. Дуже гордився.

Було боляче на випускному. Коли прийшла тітка, танцювала з ним вальс, а мама не прийшла. Вона його виділяла серед своїх чотирьох дітей. Не так ставилася, як до інших. А от чому, хто ж те знає.

— Де брав гроші?

— Заробляв у місцевого фермера. Уроки, до речі, ніколи не пропускав. Хоч учився і посередньо.

— Ще як був меншим, то все малював хрести, гроби. Тоді трошки страшно за нього було, — продовжує класний керівник. — Намагались багато розмовляти. А потім його захопило малювання. Наша педагог-організатор з ним займалася. Він і з чоловіком її товаришував.
Поступово почали з’являтись грамоти, похвальні листи, а гроби і хрести зникали.

— Жалів собачок. Любив ліс. Часто усамітнювався там. Ліс був його віддушиною. Ходив на річку. Купався навіть у холод. Він шукав своє місце у житті.


Іван Воробей у тому самому випускному костюмі, що купив із запасом


«Не спілкувалась, щоб не травмувати. Так сказали щ по телевізору»

Мати загиблого Івана живе на іншому кінці села. На гавкіт собаки з хати виходить смаглява жінка у чорній з дрібними трояндами хустці, старенькій плюшці. Розповідає, як Іван пішов служити, то дзвонив і не раз.

— Востаннє першого листопада розмовляли. Казав, усе добре, — згадує Валентина. — І з Десни дзвонив, і з Рівного з полігону.

Питав: може, грошей переслати? Відповіла: ти заробляєш, нехай твої гроші тобі і будуть.


— Кажуть, він просив дозвіл на армію підписати.


— Приходив. Не дала. Сказала: гуляй до двадцяти, а там що хочеш, те й роби.

— Як так сталося, що син жив не з вами?

— Ми з першим чоловіком розлучились. Він мене підрізав. Я дітей з собою забрала. А тоді Ваня до батька пішов.

— Скільки йому тоді років було?

— Десь вісім-десять. Уже і не пам’ятаю.

— Жив у бабусі. А ви з ним спілкувались?


— Так, трохи. Бо побачила по телевізору, що не можна дитину травмувати. Як вирішив піти до батька, то не можна заважати.

— За смерть на війні держава платить найближчим родичам. Що будете зі своєю часткою робити? Може, пам’ятник сину поставите?


— Про це ще не думала, — відповіла жінка. І пішла до хати.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №47 (1697), 22 листопада 2018 року

Теги: Іван Воробей, військовий, ООС, АТО, війна, людські долі, «Вісник Ч», Марина Забіян

Добавить в:
Армения

СтоматГарант

ЦентрКомплект