Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Навколо Чорного моря – за 500 доларів

Навколо Чорного моря – за 500 доларів

В одній з кав’ярень Ніжина смачні напої з мелених зерен варить вправний 22-річний бариста Влад Авраменко. Мало хто з його клієнтів знає, що хлопець кинув універ на третьому курсі й ніскільки про це не шкодує. Навряд, чи хтось здогадується й про те, що повсякчас купує каву у досвідченого автостопера, який об’їхав пів України. А два місяці тому повернувся з майже піврічної мандрівки…



Мене тягло подивитися світ…

– Я до 20 років був доволі скромним хлопчиною, – зізнається Влад за чашкою все того ж бадьорого напою. – Все в мене йшло за сценарієм успішного середньостатистичного маминого сина. Вчився в Національному університеті біоресурсів та природокористування. Освоював перспективну, як здавалося, професію. Звучить вона складно, тому скажу лише – мав налагоджувати мікроклімат у теплицях для вирощування овочів та фруктів. Однак переслідувало почуття, що от не моє – і все. Це вже я зрозумів, коли подорослішав трохи. Бо у 18 років усіх, хто не лінувався вчитися у школі, бере «мандраж» кудись вступити. На заході ж деякі випускники одразу не йдуть до вишу, а рік подорожують, аби пізнати себе, так званий, «gap year» (дослівно з англ. – проміжний рік – Авт.).



На мій світогляд вплинула випадкова розмова з незнайомою дівчиною в електричці. Вона повідала мені про автостоп (пересування попутним транспортом – Авт.) Це тоді на мене справило неабияке враження. Одне чути про це з телевізора, зовсім інше, коли ділиться досвідом жива людина. Треба сказати – я ще був трохи скутий і некомунікабельний. А тут якось вийшло розбалакатися. До того ж я мріяв про подорожі, мене тягло подивитися світ.

На той момент я ще був студентом.

Почав переборювати страх «стопити» машини на дорозі. До цього думав, що автостоп, це як жебракування. Кинув самому собі виклик. За якісь півроку побував у Львові, Карпатах, Харкові. З мінімумом коштів, зате з твердим переконанням, що треба переступати через комплекси, виходити з зони комфорту.

Одна з перших моїх поїздок була до мальовничого місця на Житомирщині – Коростишівського гранітного кар’єру – штучного озера бірюзового кольору з хвойним лісом навколо. Доїхав за дві пересадки, пощастило з хорошими водіями.

Надихнувся. Адже подорожі змінюють людину. Ти спілкуєшся з випадковими людьми, ризикуєш, але одночасно розвиваєшся. А ще я второпав, що з міста автостопом не виїдеш. Це можливо, принаймні у нас, лише на автомагістралях.

На канікулах їздив попутками до Білорусі та Росії. Хотів на власні очі подивитися на ці країни. В Білорусі, до речі, мене підвозив чоловік, котрий нещодавно звільнився з місць позбавлення волі, сам про це розповів. Загалом до Мінська та Москви з’їздив за 500 гривень.



У горах картоплю жук не їсть…

– Якось улітку, коли спізнився на метро, – продовжує свою історію Влад, – і піти було нікуди, вирішив заночувати прямо на станції. Коли розвиднілося, біля входу до метро помітив чоловіка з величезним рюкзаком. Звісно, розговорилися, він сказав, що повернувся з навколосвітньої подорожі, яку для себе влаштував сам, з місячним бюджетом у 200 доларів, які отримує від здачі квартири у столиці. Незнайомець відвідав 35 країн. Тоді подорожами я загорівся з новою силою. Вкотре усвідомив – люди мандрують, не боячись труднощів, бо хочуть знайти для себе певні сенси, змінитися. Це – іншими словами – стиль життя.

Через півроку я легко попрощався з університетом, бо вже точно знав, що то – не моє.

– А батьки як відреагували, друзі, знайомі? – не втримуюся, перебиваю.

– У мене батьки демократичні. Не моралізували. Тим більше, вже знали про моє захоплення. Деякі знайомі казали реальні речі – на жаль, ті, хто з дипломом, часто на рівних з тими, у кого його нема. Ще в універі я трохи навчився веб-дизайну. На цьому вдалося мати невеликий пасивний дохід. Саме після розриву з альма-матер я захопився кавою, її сортовим багатством. Влаштувався баристою, а в голові вже виношував план про майбутню поїздку. Народилася ціль – обігнути Чорне море. Придбав собі деяке спорядження і навесні 2018-го виїхав попутками через Росію у Грузію.

У Воронезькій області жив декілька діб у монастирі біля великих крейдяних гір. Ченці приймають подорожніх без проблем. Там я працював і молився. Після цього мене майже відразу підібрав вірменин, який їхав із заробітків у Москві додому. Досі дивуюся, як він на старенькій «дев’ятці» подолав таку відстань. Розпрощалися з ним у Грузії. На виїзді з РФ, до речі, тримали 1,5 години. Я до цього був готовий. Прикордонники питали, чи служив, чи був хтось з родичів у АТО і т.п. Хитро все в них – впускають запросто, випускають складно.





У Грузії я прожив більше місяця – найдовше з усіх країн, де бував. За спиною в мене – 12-кілограмовий рюкзак з належним начинням і тентом. Жити можна було, в кишені 100$ кешу на місяць. Використовував додаток з картами без доступу до мережі.

Зайшов у гори – і зрозумів, що це того варте. Грузини люблять українців. Гостинність там – не порожнє слово. Це мене рятувало, в горах пощастило натрапити на вельми приємних фермерів. Їхнє господарство розміщене на висоті 2000 м над рівнем моря. Вирощують карликових корів, які стрибають, як кози. Вони ж повідали, що у горах на висотних ділянках картоплю не їсть жук, а у молока вища жирність, бо трава насиченіша. Мене водили на вершину, куди дійти людині дуже складно, дороги нема – хащі, та коли ми все ж піднялися, то знайшли, що б ви думали? – коров’ячий кізяк.

У Грузії знову пощастило зупинитися в монастирі, збудованому з вулканічного базальту. Мене навіть пригостили справжнім хачапурі з печі, приготованим чоловічими руками, як і годиться на Кавказі.

Багато грузинських сіл мають непривабливий вигляд та схожі на деякі українські. Молодь, на жаль, їде. В одному з таких населених пунктів я ночував у покинутому адмінприміщенні. Розкинув тент, завалив вхід шафою, бо у сусідніх кімнатах спали безхатьки.

До країни гір та вина їде багато іноземців. Я зустрів двох німкень, канадське подружжя та британця, який хотів об’їхати Грузію на велосипеді.





Чорне море бачив з усіх боків…

– Так добре, як у Грузії, мені не було ніде, – усміхається мій співрозмовник. – Про інші країни в пам’яті чомусь збереглося менше цікавинок і тепла.

Далі на моєму шляху – Вірменія. Поки гостював у сусідній Грузії, тут якраз була революція, але мирна. Єреван мені запам’ятався доволі брудним. Також я відвідав спірну територію між Вірменією та Азербайджаном – Нагірний Карабах.

Життя у регіоні йде своїм ходом, але відчувається, що воно понівечене конфліктом двох країн. Люди живуть в обгорілих будинках. Багато покинутих домівок. На гірських вершинах натягнуті величезні канати, аби затримати, у разі нальоту, ворожу авіацію. Видовище не для людей зі слабкими нервами. Також був у місті Спітак, що у кінці 1980-х зазнало руйнівного землетрусу. Одна з площ міста названа іменем нашого екс-президента Януковича.

У Вірменії я пішки подолав 15 кілометрів уздовж ущелини. Стільки гадюк, як на тій стежці, не бачив ніде. Міг би піти й іншою дорогою, та один селянин порадив обійти володіння фермера, який ніколи не прив’язує кавказьких вівчарок. Мовляв, вони охороняють кошари і можуть замість вовка накинутися на тебе. А ще місцеві порадили обійти золоті рудники – ситуація, як і у нас з бурштином, тамтешні нелегально копають руду, приватні фірми з ними воюють.

Обхідними вірменськими дорогами мене підвезли до азербайджанського кордону. Був я лише в столиці та на її околицях. Країна вогнів мене розчарувала величезним контрастом. Баку – столиця дуже вишукана, в кращих традиціях Сходу. Фонтани, променади, сучасні музеї та дорогі хмарочоси. Проте навколо є райони, де люди буквально живуть у нетрях, дуже бідно. Поряд – ще й нафтові качалки, а трохи далі – справжні казкові палаци нафтових магнатів. В Азербайджані я голодував кілька днів, а також розкидав тент у печері. Тут я зрозумів, що таке мусульманська країна, адже куди б я не йшов, чув заклики з мінаретів до молитви.

Туреччина та Болгарія промайнули швидко. Це розвинуті курортні країни, тому доволі дорогі для бюджетних подорожей. Я не був у столицях і навіть не пам’ятаю місцевостей, де зупинявся. У Туреччині не очікував побачити стільки багато сміття на вулицях і брудні ріки. Зате море тут дуже тепле. Люди траплялися, як і всюди, привітні до іноземців. Одного разу мене підвозив турецький дальнобійник, пригостив смачним перекусом, а потім я просто оторопів – він викинув пакунок зі сміттям прямо у вікно. На вулицях багато жінок у хіджабах, але й чимало без них.



У Болгарії незручні транспортні розв’язки, доводилося довго стояти в заторах. У Києві краще з цим, як на мене.

Саме у Болгарії я дійшов висновку, що побачив Чорне море з усіх боків. А ще ця країна нагородила мене одним з найцікавіших попутників. Це був британець, йому десь за 70 років. Він вправно викручував кермо – їздить багатьма країнами і веде уроки біології англійською, а до Болгарії завітав як учитель-волонтер. Виявилося, британець у свої двадцять, а це було у 60-ті роки, часи хіппі, теж гасав автостопом, щоправда, по Європі.

Довго буду пам’ятати цього літнього чоловіка, а особ­ливо напис над годинником у його машині – «Don’t see» (з англ. – не дивись – Авт.)

Замість епілогу

Владислав подорожував близько п’яти місяців і, обігнувши Чорне море, благополучно дістався України. За всю поїздку він витратив трохи більше 500 доларів. Коли повернувся додому, виявив, що не схуд, а навіть трохи набрав, за рахунок підтягнутих м’язів. Його рюкзак поважчав рівно на 6 пляшок вина з Грузії. Нині Владислав знову бариста й готується до поїздки вже разом із дівчиною. Перед ним – нові виклики і мрія про навколосвітню подорож.



Михайло Ломоносов, «Деснянка» №42 (727) від 25 жовтня 2018

Теги: Влад Авраменко, мандрівки, Ніжин, Михайло Ломоносов, «Деснянка»

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект