Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Об’їздили пів-України з трьома дітьми і комп’ютером

Об’їздили пів-України з трьома дітьми і комп’ютером

Зустріла їх по дорозі з лісу. Ходили по гриби всією родиною, веселі, з трьома плетеними кошиками. 38-річні Вадим і Наталія Ломови та їхні дітлахи: 9-річний Ярослав, 8-річний Ілля та 2-річна Улянка.

У кошиках були гриби, схожі на сироїжки, та польські. А в одному на дні лежали мухомори. Стало трохи боязко за Ломових. Переселенці з Донбасу, а раптом не знають, що то за гриби?

— Мухомори їстимете? — цікавлюся.

— Що ви, — сміється Наталя. — Засушимо, зробимо аплікацію. Такі червоні, гарні, не могли мимо пройти.

Родина Ломових у селі Киріївка Сосницького району вже рік. Обживають хату, яку їм виділили в селі (власники будинку померли, родичі у спадок не вступали). Садять город, завели господарство. Ярослав та Ілля цьогоріч пішли до третього класу Киріївської школи-дев’ятирічки.

— Вони погодки, куди ж їх розділять, — обнімає синів мати.

Жінка ще у відпустці по догляду за дитиною. Улянці 9 листопада буде три роки. Киріївка — це вже третє місце, де знайшли притулок ці люди, тікаючи від війни.


Вадим та Наталія Ломови з дітьми

Завагітніла — вирішили, що пора тікати

Вони жили в Макіївці Донецької області.

— Чоловік з Ясинуватої, я з Новоселівки, — розповідає Наталя. — В Новоселівці ми з мамою працювали доярками в колгоспі. Коли колгоспи розвалилися, ми з дочкою поїхали в Ясинувату. Старша дочка, від першого чоловіка, Катюша. Я винаймала квартиру, працювала реалізатором.

— А перший чоловік де дівся?

— Він мені й даром не нужен, у мене ось є. Катя казала, зв’язується з нею по інтернету. Дочка живе в Москві.

— На заробітках?

— Ні, заміж вийшла. Катя вчилася там. Зараз їй 22 роки. І у мене два внуки, Богдан і Микита. В мене ж дядько і тітка там. Сестри, старша і менша, живуть у Ліпецьку.

В Ясинуватій з Вадимом познайомилась. А жити стали в Макіївці — там двокімнатна квартира його бабусі. Розписались, народили двох хлопців.

Згодом я пішла в садочок двірником, щоб біля своїх хлопців бути. Виїхали в 2015-ому, коли дізналася, що Уляною вагітна. А там вже добре бахкало.

Вибуховою хвилею отримала по одному місцю

— Ми жили на четвертому поверсі. Садочок поряд — дорогу перейти. І туди снаряди падали постійно. Серед ночі дітвору хватала і тікали.

Поряд з домом біля перукарні снаряд застряг. Я вийшла подивиться. І тільки до нього доходжу, чую: пищить. Ще снаряд летить. Я тікаю, ледь устигла до під’їзду вскочити — вибуховою хвилею мені дверима по жопі як дасть! Вадим сварився: «Наташко, нащо ти туди пішла?!» А мене трусить, відповісти не можу. Цікаво ж було глянути.

Ми б і раніше поїхали, але у Вадима робота. Працював ще на шахті.

— На роботу ходив, — погоджується Вадим. — Але за неї вже не платили.

— Було вже таке, що ми ходили по квартирах, їсти просили, — згадує Наталія. — Про вагітність не думала, потім зробила тест... А я дівчинку дуже хотіла. На УЗД як ішли, кажу чоловіку: якщо знов буде хлопець, бери парашут і стрибай з четвертого поверху. А вийшла від лікаря — плакала від радості, і почали збиратися.

Зелені консерви в гуманітарці

У Рівному живе Вадимова тітка.

— До них не пішли: занадто релігійні, п’ятидесятники, — каже Вадим. — Три місяці прожили в реабілітаційному центрі. Директор центру знайшла нам хату в Білашевому Здолбунівського району Рівненської області. Ярослав пішов там у перший клас.

І там, у Здолбунівській райлікарні, я народила Уляну.

А тоді у моєї мами стався інсульт. Вже третій. Довелося всім разом повернутись на Донбас. Гроші привезли, лікували її.

Три місяці там побули, хотіли оформити собі нові документи. Щоб отримати поміч на дітей, як багатодітні і малозабезпечені. Всіх дітей там прописали. Три місяці просиділи, ніхто нічого нам так і не виплатив. Вадим шукав роботу — ніде нічого.

Не знаю, як вони там живуть, на ту гуманітарку, що дає Ахметов. Дитячу консерву відкриваєш, а вона з зеленню! Пліснявою вкрилася.

— Усе прострочене, крім олії та цукру, — погоджується Вадим. —-Хотів влаштуватися на шахту. Зразу сказали, що заплатять тільки через півроку. Я не можу стільки чекати. Мені частину заборгованості віддали по шахті «Чайкине», де раніше працював. Дві з половиною тисячі гривень. І за ті гроші ми вдруге виїхали.

Шахти «Чайкине» вже нема, її розібрали як збиткову. Ще «Макіївуголь» мені винен 8 тисяч.

Там така плутанина зараз. Вугілля продають в Україну, частину віддають сепаратистам як податок чи данину — яка різниця.

«З Нікополя нас вижили»


— Свекруха вже жила в Нікополі Дніпропетровської області. Там було військове містечко, а зробили містечко для переселенців. Близько 350 жителів. Три корпуси гуртожитків. А хто великою сім’єю приїхав — селили в окремі будиночки. Жили платно, 150 гривень за людину платили. Потім містечко почали розформовувати. Тим, хто довше там жив, квартири дали. А ми не сподобались коменданту містечка для переселенців, — продовжує Наталія.

— Чому?

— Мені казала: ночами десь ходиш. А я ходила город сторожити. В садовому товаристві нам виділили ділянку, 9 соток.! треба було по черзі сторожити. Під час чергування о другій-третій ночі приходила дивитись малих.

— Раз на місяць мав відчергувати кожен. А я на Нікопольському трубному заводі працював, позмінно. Потім на кранобудівному, — пояснює Вадим. — Нас виживали. І ми через організацію «Донбас SOS» знайшли Киріївку.

Три місяці без грошей

— Переселенські не отримую, — зітхає Наталя. — І чоловік уже нічого не отримує. Він і діти прописані в Макіївці, вони переселенці. А я вже ні. Там, де прописана, Новоселівка-3, звільнена. Отримую тільки на дітей, по тисячі на кожного. Вадим стоїть на біржі.

Виплати на дітей чекаю три місяці. Як переоформила, так досі ще не виплатили. Положено через кожні півроку заново подавати документи.
Зараз на Улю дають 860 гривень і все. Поїду в райсоцзабез розбиратися.

Поки говорили, Наташі на мобільний прийшло повідомлення. Відкрили пропуск на Донбас.

— О, це вперше за три роки, — дивується жінка. — А то не пускали. Мама померла в грудні минулого року. Я не могла навіть на похорон до неї поїхати. Україна пропускає, ДНР не впускає.

З миру по нитці


«Донбас SOS» знайшли в інтернеті, кажуть Ломови.

— У вас комп’ютер там був?

— І зараз є, нікуди не дівся. Разом з нами подорожує. Везли його з Макіївки за собою по всій Україні. Нічого такого не брали, а комп’ютер тягли. Не ноутбук, а стаціонарний, з процесором і екраном. І на путях він у нас падав — вижив, — сміється Вадим.

— Нас забрали з Нікополя з усіма речами (одяг, заготовки: помідори, огірки, синенькі). Вивезли мікроавтобусом, — продовжує дружина.

— У Киріївку вчителька Галина Михайлівна шукала переселенців з дітьми, щоб школу не закрили. Запропонували дві хати на вибір. Ми вподобали меншу — велику спробуй протопити. Дрова нам з лісництва виписали. Напиляв односелець своєю пилою, а ми йому за це картоплю вибрали. Спочатку на квартирі жили і в хаті ремонт робили.

Люди в селі дуже чуйні, діляться всім. У хаті з ремонтом нам допомогли.

Ще й повітря лікувальне

— Зараз де можемо, там і підробляємо. Картоплю перебираємо фермерам. Учора дружина ходила буряки підрізала. А взагалі в селі роботи нема. Треба їхати в Чернігів або Київ. Ось сусід приїхав у село після вахти. Працює в Києві, на заводі профілі робить. Коли поїде, і я з ним збираюся, — говорить Вадим. — Казав, 7 тисяч гривень платять. Житло — 130 гривень з чоловіка, решту оплачує завод.

— Якби ще Улю в садочок відправити, — переймається Наташа.—Там дитина краще розвивається. Хлопці в садочку росли. Але в селі нема, це треба в Сосницю возити. Аби собі роботу там знайти. Може, реалізатором. Велосипед куплю, їздити буду, — мріє жінка.

— Мені так добре тут, — усміхається Наталя. — Нікуди більше їхати не хочу.

У Нікополі хворобу виявили: набряк легень. Вже і операцію робити хотіла. А тут рік пожили — повітря свіже, ліс — і сліду нема від хвороби, їздила перевірятися — чисто.

Хазяйство тримаємо: качки, кури, кози Зойка і Борька. Борька в нас осіменитель, — хвалиться Наташа. — А по весні збираємось порося завести. Корову поки що не потягну.

Два городи обробляємо: біля хати 25 соток і в полі ще 20 взяли. Повний погріб. Трохи картоплі міняли: на муку, масло, олію, кавуни, дині.

Навіть зараз, коли грошей нема, в магазині стараємось нічого не позичати. Ну хіба що цукерок Улі в борг. Ми не цигани, щоб у всіх випрошувати. Пральну машинку самі купили, поки гроші були. І холодильник. Все беушне, у людей.

А в хату Наталя не запросила. Каже, не прибирала.

Були всякі. Ці не найгірші

— Це не перші переселенці у нашому селі. Вже, мабуть, п’яті чи шості. Одна тут заміж вийшла. Інша четвертою дитиною завагітніла і виїхала. Пара пенсіонерів прописались і живуть. Жінка приїхала і залишилась у маминій хаті. А були навіть шахраї: боргів понабиралися і втекли, — згадує діловод Сосницької селищної ради Аліна Лойченко. — Ломови врятували школу від закриття — дітей саме не вистачало.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №42 (1693), 18 жовтня 2018 року

Теги: переселенці, родина Ломових, Сосницький район, «Вісник Ч», Олена Гобанова

Добавить в:
Армения

Стомат Гарант

ЦентрКомплект