«Коли закінчиться війна, я повернусь додому». Переселенка з Луганська очолила школу в Тупичеві

У 2014-ому, коли Тупичівська школа залишилась без керівника, ніхто з місцевих вчителів на директора йти не схотів. У цей час Тетяна Курганова покинула дім в Луганській області. Приїхала в незнайоме село.

«За перших два роки відремонтувала спортивно-актовий зал. Була встановлена модульна котельня замість застарілої. Протягом трьох років — найкраща школа району за сукупними показниками.... Це завдяки високому професіоналізму директора.

Доволі часто у засобах масової інформації згадують переселенців в основному через існуючі проблеми. А тут людина взялася до роботи, стала успішною», — написав до редакції колишній випускник школи киянин Михайло Товстиженко.

Іду в Тупичів знайомитись із «залізною леді».



На Донбас поїхала за чоловіком

Тетяна Курганова (в дівоцтві — Мельник) в дитинстві жила в селі Москалі Чернігівського району. А в 1999 році, після закінчення чернігівського педуніверситету, вийшла заміж за випускника юридичного коледжу пенітенціарної служби Андрія Британова. І поїхала з ним у місто Перевальськ Луганської області.

— Андрій працював на Перевальській зоні. Трохи пожили у його батьків, купили квартиру. Народили сина. Коли Ярославу було чотири роки, розлучились. Андрій робив кар’єру. Перевівся в столицю, став заступником начальника Київського округу, дослужився до підполковника. Коли їхав, квартиру залишив нам з сином.

Дитина тата дуже любила. Зараз сину 17, теж завжди ставить батька за приклад, підтримує його сторону. Тато на першому місці. Якби так було 13 років тому, не уявляю, як би я пережила, — усміхається Тетяна Петрівна. — Після відставки колишній чоловік пішов навчатися в Херсонську державну академію морського флоту. Це стало поштовхом для сина. Ярослав після дев’яти класів вступив до Херсонського коледжу при морській академії. І вже на другому курсі. Я підтримала його вибір.

Тетяна Петрівна з 1999 по 2014 рік працювала вчителем історії у Перевальській загальноосвітній школі №12. Була класним керівником.

У 2011-ому вийшла заміж вдруге. За вчителя фізкультури з Алчевська Геннадія Курганова. Познайомились на змаганнях між вчителями. Він старший на 28 років. Розлучений.

— Між Алчевськом і Перевальськом менше кілометра. Геннадій Федорович переїхав жити до мене.

«На дахах будинків сиділи снайпери»

— Тим часом почався Майдан. Нас він ніяк не зачепив. Ходили до школи, працювали.

А навесні 2014-го в центр міста зайшли війська. В камуфляжі, не українці точно.

Ніхто в Перевальську не мітингував, Путіна не звав. Звичайне містечко, жило своїм життям. В яке одного дня заїхала військова техніка і на дахах будинків розмістились снайпери зі зброєю. Так, це бентежило, але страху ще не було. Ну, стоїть техніка і стоїть. Були впевнені: ми мирні люди, нас це не стосується.

Якось до директора школи прийшли бойовики: «Чули, у вас гімн України грає? Ще раз заграє — будете сидіти». На два тижні раніше в школі пройшов останній дзвоник. Без гімну, прапор не піднімали. Дітей відправили на канікули, вчителів у відпустки. Екзамени, ДПА, випускні. Але вже було зрозуміло: щось назріває.

Сина зразу ж, як продзвенів останній дзвоник, я відправила до бабусі на Чернігівщину. Мама якраз переїхала з Москалів у Тупичів, до своєї сестри.

А в червні полетіли снаряди. Ми боялися залишатися в багатоповерхівці, переїхали на дачу. Там підвал, було де сховатися.

Обстріл Алчевська був усього двічі. Там знаходиться великий металургійний комбінат (і зараз працює). Якби влучили туди, була б екологічна катастрофа. Думаю, на той час це розуміли обидві сторони. Бої в основному проходили в Луганську і ближче до Дебальцевого. Ми посередині. Спостерігали, як перелітають снаряди.

«Директор не знала, що з нами робити»

— Червень, липень, серпень — не стихає. Напруга наростала. Незважаючи на постійні обстріли, розбитих будинків я не бачила. Порожні — так. Люди кидали домівки і тікали.

Ми чекали початку навчального року. Все ще сподівалися, що з першого вересня вийдемо і почнемо працювати.

— Не боялися?

— Усі бояться, хто через це пройшов.

Улітку була повністю паралізована банківська система. Магазини, супермаркети залишились повністю без товару. Починався голод. Було дуже дивно: наприклад, «АТБ» завжди був переповнений. А тут заходиш — порожні полиці. Хіба що вугілля активоване лишилось.

Поповнення в аптеках не було. Люди, хворі на діабет, не могли знайти ліки. їздили шукати препарати через блокпости.

Зарплати вже не видавали.

Люди діставали відкладені кошти, в кого були. Плюс все, що могли взяти з дачі: картопля, помідори.

У нас залишались учительські відпускні. На картках, зняти ми їх не могли. Але в Перевальську ще працювали місцевий хлібо- та м’ясокомбінат. Там за хліб і ковбасу можна було розрахуватися ощадбанківською карткою. Дуже економили бензин, бо машину теж заправити ніде було.

А першого вересня всі вчителі вийшли на роботу. Директор не знала, що з нами робити. Ніяких вказівок з України не було. Нібито на території бойових дій занять не проводити, щоб не наражати учнів на небезпеку. Лінійки не було. Дітей просто переписали. Деякі виїхали, але більшість залишилася. Адміністрація попросила з 1 по 20 вересня взяти вільні дні.

«Треба бути поруч з дитиною»

— А тим часом моя мама повела Ярослава в Тупичівську школу, до сьомого класу. І запитала, чи нема там вакантної посади вчителя історії. Відповіли, що вільне тільки місце директора. Я вирішила: поїду, спробую. Війна не закінчується, а робота потрібна.

Попередня директор відмовилась від посади в зв'язку з хворобою. Більше ніхто йти не хотів.

5 вересня я була в Городні, попросила розглянути мою кандидатуру. Роздумували майже 20 днів. На 24 вересня викликали на атестаційну комісію Городнянського відділу освіти. Я готувалася. Розповіла про свій досвід роботи, показала презентацію. Хвилювалася. Все пройшло добре. І вже 25 числа написала заяву «Прошу призначити...»

— Як же вас чоловік відпустив?

— Я сама приймаю рішення. Дитина тут — треба бути поруч. Заробляти гроші, одягати, годувати й виховувати сина.

А чоловік приїхав за мною десь через місяць. У нього хвора мати, яку ми вивезти не можемо. Їздив туди-сюди. Потім вирішили, що будемо жити і працювати в Тупичеві. Він теж влаштувався в школу. З 12 вересня 2016 року по 16 січня 2017 викладав тут захист вітчизни і фізичне виховання. Але повернувся назад, доглядати за старенькою мамою. У неї був перелом шийки стегна. По квартирі пересувається, а надвір вийти не може. Поки залишалася сама, продукти їй носила сусідка.

«Давлячи на жалість, успіху не досягнеш»

— Що дає статус переселенців?

— Зараз у нас з сином він є, у чоловіка нема, бо тут постійно не проживає. В соціальних службах регулярно перевіряють, чи ми тут. Зразу ми їздили в Городню відмічатися дуже часто. І соціальні служби контролювали, і міграційна. Додому приходили. Тепер — тільки соцслужби. 882 гривні щомісяця нараховують на Ярослава і 442 — на мене, бо вийшла на роботу. Така соціальна допомога на винайм житла.

У Тупичеві винаймаю будинок. Якщо купуєш житло — статус переселенця втрачаєш. Але прописка залишається стара. З квартири в Перевальську якби й хотіла виписатися, не можу. Там зараз ЛНР. Всі їх печаті на території України не є дійсними. Як люди виходять з цієї ситуації, не знаю.

Більшість переселенців, про яких пишуть, скаржаться на тяжке життя, як їм важко влаштуватися. Я вважаю, людина може досягти багато чого в житті, якщо не опускати руки і не боятися змін. Давлячи на жалість і старцюючи, поваги і успіху в житті не досягнеш.

«Я була тут «людиною з іншого кола»

— Сюди йшли — на нове місце, на нову посаду. Хоч когось із майбутніх колег знали? Було з ким переговорити, поскаржитись, спитати пораду?

— Абсолютно новий колектив. 25 вчителів, 18 чоловік персоналу. Нікого не знала.

Звичайно, було складно. Ну, по-перше, я чекала що от-от закінчиться війна і я повернусь до себе на роботу. В свою квартиру, на свою улюблену дачу.

Питала поради в попереднього директора Лариси Якуб. Лариса Петрівна після лікарняного прийшла працювати в школі вчителем фізики і математики. До деяких порад я прислухалася. Але з часом зрозуміла: як керівнику, треба самій приймати рішення. І нести за них відповідальність.

Зверталась до районного методкабінету. Дещо секретар підказувала. Щось сама вивчала, їздила на курси директорів у Чернігівський інститут післядипломної освіти.

— Набирали свою команду, як тепер модно? Старих позвільняли?

— Навпаки, проблема, з якою зіткнулася, — нехватка педагогічних кадрів.

Тільки я почала працювати, звільняється заступник з навчально-виховної роботи. Пішла на пенсію за вислугою років. У колективі зайняти її місце відмовляються. Зарплата не вища за вчительську, а відповідальності багато. Майже рік обов’язки завуча довелось виконувати самій.

Учитель відчитав уроки з 9 по 15 — і пішов додому. Плюс методичний день на самопідготовку. А у директора, завуча — повний робочий день з 8 по 17 і годинна перерва на обід. Відпустка така ж, 56 календарних днів. Але директор повністю відповідає за ремонт школи, і ця відпустка зменшується до тижня чи двох.

Згодом моїм заступником стала переселенка з Донецька Наталія Ликова. Родом з Тупичева, жила в Донецьку, працювала там завучем. Спочатку не хотіла, теж була невизначеність: чи поїде додому, чи залишиться. Дуже багато я особисто запозичила саме в цієї людини. З нормативної бази, документації. Допомогла мені своїм досвідом.

«Звільнити учителя без його бажання нереально»

— Катастрофічно не вистачало вчителів початкових класів, української мови, хімії. Я якраз попала на реформу, яка відміняє пенсію за вислугою років учителям. Педагоги, які ще встигали, мали 25 років стажу, швиденько оформили «вислугу» і звільнились. У грудні-січні 2014-2015 навчального року одночасно зі школи пішло багато вчителів.

Тому довелося активно шукати нових. Сама їздила в чернігівський педуніверситет, агітувала. Заходила на кафедри, просила порадити студента на роботу. Коли когось рекомендували, йшла до нього. Особисто запрошувала, вмовляла.

Так знайшла вчителя хімії. Зараз Тамара Іваничук працює вже другий рік, навчається на магістратурі.

На молодші класи знайшли місцеву випускницю, Ольгу Дрозд. Дівчина переїхала з Чернігова назад у Тупичів. Купили з чоловіком тут житло.

Вчителя трудового навчання запросили з іншої школи.

— Тобто все зразу вийшло?

— Такого бути не може.

Через відділ освіти прислали вчительку української мови. Я її погоджую, приймаю на постійну роботу. І починаються проблеми.

Діти скаржились вдома батькам, що вона кричить, нецензурно висловлюється на їх адресу. Батьки йдуть за поясненнями до мене. Правда, особисто я матюків від неї не чула. Все інше — чула. Щоденні розбірки. Намагалась поговорити, вплинути. Марно.

Спільної мови з дітьми, з адміністрацією школи та з батьками педагог не знайшла.

Вдалося її звільнити, тільки коли весь колектив школи звернувся з проханням до профспілкового комітету в Городню. Це організація, яка захищає права вчителів і працівників освіти.

І коли точка кипіння досягла ліку, вона написала заяву за власним бажанням.

Звільнити вчителя без його бажання нереально. Навіть якщо він не хоче виконувати свої посадові обов’язки, не вміє спілкуватися з дітьми.

Моєю помилкою як керівника-початківця було те, що я взяла її зразу на постійне місце роботи. Хоча з трудової було видно: людина більше місяця ніде на роботі не затримувалась.

Це стало уроком. Тепер з кожним укладаємо угоду на рік, дивлюсь, як людина працює, як ладить з дітьми і колективом, який результат. І тільки якщо спеціаліст на це заслуговує, продовжуємо співпрацювати на постійній основі.

«У школі не може бути ні кумів, ні подруг»

— Кажуть, ви строгий і справедливий керівник...

— Мабуть. Оскільки я тут зовсім нова людина, нема ні родичів, ні кумів, ні подруг дитинства. Ні «своїх», ні «чужих». Вважаю, що ставлюся до всіх однаково справедливо. І можу оцінювати людей за досягненнями в роботі, а не за особистою симпатією.

На сьогодні весь колектив укомплектований. Є всі вчителі, є заступник. Школа працює в звичайному режимі.

— Твердості вас навчила війна на Сході?

— Цього не можна навчитись, залежить від характеру.

— Як іде впровадження «Нової школи»?

— Поживемо — побачимо, — усміхається. — Парти завезені, обіцяють за місяць доукомплектувати перший клас.

— Що ще в планах?

— Багато планів. А якщо з особистих — хочу знов стати просто вчителем і класним керівником. Мрію повернутися додому, коли закінчиться війна.

Олена Гобанова, тижневик «Вісник Ч» №39 (1690), 27 вересня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: