Від комашні - бурки, від нудьги - праця, кролики і вудки!

Люблю писати про звичайних трудівників. Сільські люди, що думають, те й кажуть. Нікого й нічого не бояться. Вони такі, які є! Без масок і образів.



На вулиці сонце припікає, дід Сашко у картузі і в бурках! У руках великий кошик, сплетений з лози.

- Вухастим травицю буду рвати, - відказує посміхаючись. - 3 Катею (показує рукою на жінку, що завзято працює на городі) ми на цьому кутку села (Киїнки Чернігівського району) вже двадцять п’ять років живемо. Обоє нетутешні. Вона родом з Ковпити, мене зі Смолянки занесло. Колись тут лише поле було, ні доріг, ні сусідів. До Чернігова на роботу навпростець ходив. Взимку снігу - по пояс! Десь два роки жили в літній кухні, піч топили. Газу не було, води - теж. Рятував колодязь по той бік рівчака...

Нині на вулиці Дубовій - багато будинків. Крайній - Олександра і Катерини Духно. Цегляний, двоповерховий.

- Зводили його і хотіли, щоб усім місця вистачило, - продовжує. - та. поки перший поверх облаштували, діти розлетілися, другий так і лишився горищем.

Цьогоріч, як ніколи, комарів і комашні! Дід Сашко поки трьом десяткам кроликів трави наріже, рояться невгамовні, обліплять його з усіх боків.

- Свербить шкіра по три дні, - каже, - до крові ноги розчухую. А тоді думаю, чого се я бурки не взую?! Комашня їх зроду не «прокусить»!

Чи жарко у них влітку? Дід Сашко переконує, що ані-скілечки! І наводить приклад казахів, які в сорокаградусну спеку у хутряних шапках ходять і гарячий чай п’ють.

Поки господар кошика наповнює, його дружина до картоплі дісталася.

- Мене комахи не так люблять, як чоловіка, - посміхається жінка, - але вже як вкусить, то й набряк може бути. Стараюся на город виходити, коли хоч легенький вітерець є.

Без роботи у селі люди жити не вміють. Це наразі у них тільки кролі та качки. А колись дві корови доїлися, з десяток свиней рохкало, а ще ж кози, усяка птиця. Чимало землі обробляли, щоб господарство прогодувати.

- Діти у нас тепер самостійні, нічого не просять, навпаки, нам допомагають і лають, щоб менше трудилися, пожили для себе, - розповідає бабуся Катя. - Син Саша - військовий інженер, вже на пенсії, невістка Люда - підприємниця, чудова майстриня. їхня дівчинка Марійка - студентка, вчить іноземні мови.

Молодша донька Вікторія за фахом педагог, багато років працює у райвідділі освіти. Зятя також звати Олександром. Виходить, що Сашків у нашій родині аж три! їхній синок Михайло, а мій онук, вже має дружину і шестимісячну донечку Єву. Тож я вже - прабабуся, а чоловік - прадідусь!

На той час, коли познайомилися Олександр з Катериною, вона саме вчилася в Чернігові в профтехучилищі на маляра-штукатура, а він якраз прийшов з армії, працював слюсарем-монтажником на будівництві.

- Ми були такі молоді, гарні! - згадує господиня. - Як зараз, пам’ятаю наше знайомство. Було це навесні, саме природа просиналася після зимового сну. Вся молодь тоді збиралася на Валу, і я з дівчатами теж пішла. В хустині білій, чорному ситцевому пальто, таку форму видавали в училищі. З Сашею ми зустрілися біля гармати. Це було кохання з першого погляду. Вже через два місяці подали заяву. Весілля святкували 28 червня, п’ятдесят років тому!

На золоте весілля до Олександра і Катерини Духно з’їдуться родичі. А їх у них багацько.

- Мене виховувала бабця Паша, - випрямилася жінка і глянула в далечінь. - У матері нас було восьмеро, усі дівчатка. Четверо сестер нині живе в Чернігові, одна - в Білорусі, одна -у Зайцях, і одна - уЛьгові. У нашого діда Івана замість ноги була колодка... «Спадок» від війни.

Чоловік Олександр теж з багатодітної сім’ї.

- Крім мене, у батьків було ще два сини і дві доньки, - підійшов ближче господар. - Усього - п’ятеро нас! Тоді люди не боялися народжувати. Це ж нині ліняться. А, може, й правильно роблять?! Хто його знає, як воно ліпше. Мораль тоді інша була... Мама все життя трудилася ланковою, за великі досягнення їздила «на поклон» в Москву. Батько мій ріс з одинадцяти років без батька. Дід був офіцером радянської армії, за що його й застрелили в лісі неподалік Ніжина. Тато воював на Фінській війні, потім -Другій світовій. Став інвалідом. Все життя важко працював.

Дві сестри і брат - живі, всі у Смолянці. Там і батьківська хата лишилася, правда, в ній давно ніхто не живе. А ось город обробляють.

- Яка ж у селі добренна земля! Така, що як один казав, сам їв би! - каже дід Сашко. - Парубком колодязі копав, то бачив на власні очі пласти чорнозему завглибшки пів-тора-два метра.

Після закінчення семирічки в рідному селі Сашко поїхав «піднімати цілину». Чотирнадцятирічний хлопець вирушив до Актюбінська (Казахстан), за п’ять тисяч кілометрів від Смолянки. їхав поїздом шість діб. Вступив до сільськогосподарського училища.

- Молодь тікала з сіл, хотілося вирватися у цивілізацію. Не було у нашій глушині ні світла, ні радіо.

Закінчив навчання, працював на комбайнах. Коли захворіла ненька, повернувся на малу батьківщину. А потім Олександра чекала армія, служив у внутрішніх військах в Білорусі.

- У нас форма була: сині штани і зелений кітель! - додає дід Сашко і наповнює кошика соковитою травою.

Три з половиною роки служби для українця минули швидко. Потім чекала робота на будівництві. Десять років поспіль Олександр Духно зводив у Чернігові п’ятиповерхівки, кінотеатри, крамниці. Дружина Катерина також відбудовувала місто, працювала малярем-штукату-ром. А в сорок років закінчила технікум і стала бухгалтером вищого розряду.

- Водієм був, а тоді вирішив пройти курси кранівників, - присів на колоду господар. - Робота цікава і відповідальна. Висота! Якими кранами тільки не доводилося керувати?! Але водночас працювати було важко, особливо влітку. Сонце пече, а дітися від нього нікуди. Це ж були не японські крани з кондиціонерами. Отож по вісім годин доводилося потом обливатися у тій голуб’ятні. Від протягів і страшенної спеки заробив собі хондроз. Переніс два інфаркти...

Та все це не заважає дідові Сашкові порати кроликів, вирощує їх все своє життя.

- І батько тримав! Завдяки їм ми й вижили! Шкурки міняли на цукор.

А ще Олександр Духно вмілий мисливець і рибалка, з вудкою сидів, коли ще навіть ходити не вмів. Рибалив на конопляну нитку!

- Раніше риба водилася рясно, - розбалакався. - Сазанів ловив, сомів! З роботи прийду, візьму спінінг, залізну блесну і - на Десну. Пару разів закинув - судачок або щучка у відерці! А бувало, раненько встану й - на річку. Риба сама до мене так і проситься! Ось і юшка майже готова!

Коли подружжя пішло на пенсію, більше часу стали проводити разом. Останні роки чоловік із собою на річку бере дружину. Каже, вона у нього головна рибалка!

- Якось зачепила на спінінг сома, мо’, десять кілограмів! - кинула сапу на землю бабуся Катя. - Ось такий! Витягти з води побоялася. Чоловік хвилин двадцять воював з ним. Переміг! Ну, а взагалі, така риболовля, як кажуть, тільки раз у житті буває.

Присіли ми втрьох на колодах біля хати. Подув легенький вітерець. Розмовляли про дітей, онуків, маленьку правнучку. Про веселі вірші, які Катерина Духно пише. Читає їх за великим столом перед найдорожчими людьми на свої ювілеї. До великої поезії їм далеко, та то й не головне. Найважливіше, щоб усі здорові були.

Комашня вже не докучала. Золоте подружжя щиро сміялося. Справді, щастя у простих речах!

Лариса Галета, "Деснянка" №23 (708) від 7 червня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: