За напис «Банда в СССР» на районному відділі міліції бабі Тасі дали чотири роки

80-річна Наталія Власенко з Прилук пережила тюрму, втрату чоловіка і сина. Відсиділа два з половиною роки. За напис на райвідділі міліції «Банда в СССР». Поки була за гратами, дітей віддали в інтернат.



«Несли через хату, в якій убили його сина»

— Десь у мене і приговор був, та де, б...дь, дівся? Хотіла сусідці Ліді почитати, бо вона молода, не пам’ятає цю історію. Не знайшла. У 1967 році, у травні, райвідділ міліції люди добре бомбили. Мені тоді було 29, уже мала двох дітей, була заміжня, — згадує Наталія Никифорівна. По-вуличному називають Таською. Так батько хотів назвати. — Люди на міліцію дуже обіжалися. А смерть Миколи Сайка стала останньою краплею. Казали, міліціонери його кастетом сильно по голові побили. У лікарні, не приходячи до тями, помер. Труну несли мимо міліції. Люди кинулись громити відділок. 11 душ за цей бунт посадили до в’язниці. Всі прилуцькі. Була ще якась дванадцята жінка. Вона, кажуть, газету випустила, описала все, як було. Грамотна, видно. Та після цього її ніхто не бачив. Мо’, вбили чи розстріляли де ті прокляті. А всього там більше 500 чоловік бунтувалося.

Точну дату, коли це сталося, вже і не пам’ятаю. Все у зелені було. Сина Вовку водила до школи, в перший клас записувати. Йому тоді шість років було. Прилуками пішов шум. Батько Колі, Макар, приказав нести труну на кладовище через центр. Говорив: «Через хату, в якій убили мого сина». Зупинились біля входу до міліції. І як почалося! Як почали штормити-бомбити. Люди вимагали справедливості. А міліціонери закрилися зсередини. Інші, перевдягнені в цивільне, стояли на вулиці, фотографували ще на оті фотоапарати з плівкою. Затриманих на 15 діб, які були у відділку, перевели у підвал. Між нами кажучи, розказували, там стільки нажитого барахла зберігалося. І мотоцикли, і велосипеди, інші речі, які відбирали у людей. Бардак тоді ловкий був. Щоб не посадили за п’янку на 15 діб, треба було платити. А як грошей не було, годинники знімали, речами брали.

Я працювала тоді у лікарні санітаркою. Вдома робила зі старих матраців штучні квіти, продавала. Це тепер вже Китай готові доставляє. В день бунту мимо йшла з малим. А Вітя, чоловік, якраз захворів, дома був. Прийшла і кажу, що у нас таке коїться. А він питає: «Дак і ти там була?» — «Ні». А щоб Вовка чоловіку нічого не бовкнув, купила кульок конфет.

Люди щось викрикували, у відділку повибивали вікна, двері. Шкоду добру зробили. А я взяла і фарбою написала на стіні: «Банда в СССР». Підійшла до мене якась жіночка і каже: «Ідіть додому, бо ловким не скінчиться». І Сенченко, тодішній наш дільничний, казав, щоб тікала. А я йому: «Іди на ...». Отак і сказала.

Усе вище начальство піднялося на вуха. Якийсь генерал — чи з Москви, чи з Києва, Бог його святий знає, — приїжджав наступного дня. За ніч приміщення відділу міліції так віддраїли! Вікна повставляли, стіні пофарбували. Красоту навели. Наче нічого і не було. Той генерал виступав перед людьми. Та я цього не бачила, учхала ж додому. Людей з брандспойтів поливали, щоб порозходились. А вони три дні під відділком стояли.

«Готовилась сідати у тюрму»

— А тоді вже і мене міліція почала тягати, — продовжує жінка. — Такі були наглі, ті 6...ді. Заходить у кабінет генерал. У погонах, здоровий. Каже: «Ти була, ти казала». А я йому: «Ніде не була і нічого не бачила». Відпустили. Прийшла додому, побілила хату, зібрала клунки і готовилась уже сідати у тюрму.

Вітя поговорив зі своїм начальником, працював тоді на механзаводі. Той розумний був. Порадив: «Хай мовчить і нічого не каже. А як будуть закривати справу, щоб все перечитала, аби нічого не підсунули». Следователь у мене завівся. Мордатий такий, каже: «Я зараз з нею поговорю і сам міри прийму». Як почула, думаю, ще й мені печінку одіб’ють. Руки, ноги в колінах затряслися. Всередині все похололо. І призналася, що робила і що писала. До двох ночі тримали. Та не били, не ображали. Це ж я зараз розумна. Якби казала, що нічого не чула і не бачила, мо’ б, і не посадили. А той Сенченко, дільничний, і на суді мене не видав. Совісний був. Сказав, якась жінка була, та хто вона, не знає. А я ж дурна. Так страшно було! І ти б усралася від страху!

Судили нас у Чернігові. До цього ходила під розпискою про невиїзд. Усі ж тоді розбіглися хто куди, деякі за кордон втекли. А на мене казали, що я всіх викрила і здала. Нікого не здавала, і сама, дура, по глупості сіла. Засідання були закриті, нікого лишнього не пускали. Декілька днів суд був. Ночували у тьоті Олі. Вона родом з Плискунівки, в Чернігові купила будинок. її сина тоді також судили. Десь вкрали бочку з томатом. Хотіли підкалимити. Важка була — котили по землі. Міліція по томатному сліду і вийшла на нього.

На суді десять чоловік сиділо в клітці, а я окремо, біля грубки. Суддя дав три роки. Прокурор ще рік добавив. Роз’яснював, за що і як. А я кажу: «Ви ж партійні, розумні. Чого людям нічого не розказали?» Вітя тоді мені сказав, за мій довгий язик добавили.

Відправили у в’язницю в Одесу. У тюрмі пробула два з половиною роки. Хороша Діда Іванівна була, начальниця наша. 32 душі зі мною відбувало покарання. Добре пам’ятаю Аню з Івано-Франківська. З золотими зубами. Грамотна, старшою над нами була. Галька з Гурівки. Відрубала чоловіку голову. Олька з Прилук. Касиршою в магазині працювала. Узяла з каси гроші, хотіла покласти. Аж тут ревізія. Тьотя Аня, стара жінка з Бахмача. За вбивство сиділа. Дід зі своїми п’янками надоїв, різонула ножем.

У колонії мене навчили шити. Були там і «жучки». Такі, як ти, молоді. Сиділи за бродяжничество, крадіжки. І рецидивістки були. Спілкувалися якось своєю спеціальною мовою. Махали щось руками. Ми з ними не водилися.

Годували як на убій. Всього тоді було. Консервації багато. Білий хліб привозили. Каптьорка у нас була, де свої речі складали. Ніхто нічого не крав. Тепер, кажуть, нічим тюремників кормить. Туберкульоз на них нападає.

Коли, сиділа, Вітя мій в аварію потрапив. У нього були проблеми з зором. Як оце у мене, катаракта. Операція 15 тисяч коштує. А грошей у мене ось, — скручує дулю і тиче собі під ніс. — Пенсії хоч би на комуналку вистачило. За нього друг екзамени здавав. їхав Вітя на машині, а на обочині трактор стояв. Зустрічний водій засліпив фарами очі. Син Вовка листи мені писав, розказував, що папка йде на поправку. А тоді Вітю поховали. Моя мати 1906 року народження. За 60 їй було. Віддала дітей в інтернат.

«Їдуть з дівками, заглядають до мене»

— З начальства колонії на мене нарікань не було. Ловку характеристику написали. Суд випустив. Повернулася в Прилуки. Додому зразу не пішла, а до сусідки. Кажу: «Сашко, правда, що Вітьки немає?» — «Да» — «А мати як, діти?» — «Малі в інтернаті, не слухають». Кажу, іди до мами, підготуй до зустрічі. А тоді вже і я прийду, щоб серце не стало з переляку. Бо одна з Херсона, з якою сиділи, попередила: як будете звільнятися, щоб у рідних стресу не було, пишіть листи. Її свекор не їздив на побачення, а як повернулася, серце розірвалось. Мати рознервувалася, а мені ж до дітей хочеться. В інтернаті вже знали, що я дома. Я туди, а діти додому прибігли.

— Не жалкуєте, що тоді таке написали на міліції?

— А що вже зробиш? Одседіла. Ума набирайся.

— Заміж вийшли?

— Сина Сашку поховала. Як і Вітя, в аварії розбився.

Чоловіки були. Родину я нікому не розбила. Один був розлучений. Було у нього грошей п’ять тисяч советських рублів. Мені віддав. Раніше ж я не тут жила. За вісім тисяч купила цей гамазей і добудувала, мать його так. Син з невісткою і онуками сюди не ходять. Тоді іншого знайшла. Теж розлучений. Гараж побудував. Я ж тоді горілку гнала, продавала. По-Іншому б не вижила. Ловилася. Та хлопці хороші попадалися. Кажуть, Никифорівно, зроби нам коньячної. Ото їдуть на б…дки — і через мене. Люди питають, чого міліція приїжджала. А я ж не признаюсь, що таке діло, кажу, горілку приходили трусити. Гроші збирала. А тоді помітила, що чоловік мій на руку не чистий. Тягав потроху. Вигнала.

Це ж раніше я Наталка була, а тепер — баба-яга, кістяна нога, — сміється баба Тася. — На яку вони мені зараз здалися? Сама живу. Телевізора немає. 6 приймач, його і слухаю. Один дід у гості ходить. На Паску прийшов. Бутилку вина купив. Та мені вже всьо, хана, нікого не треба, — махає руками.

«Колю понесли, а люди громили»

Про що забула Наталія Власенко, додала Валентина Даниленко, колишня власниця будинку, який купила родина вбитого Миколи Сайка.

— І родину Колину знаю, і історію пам’ятаю, — розповідає Валентина Даниленко. — Родом вони з Парафіївки ічнянського району. У нас купили хату. Надя, Колина сестра, дев’ять днів тому померла. У Прилуках живе рідна племінниця.

Колі тоді було років 24. Гарний був хлопець, високий. Працював водієм на заводі. Брат Толя вчився у військовому училищі, приїхав на канікули. Пішли вони у центр на танці. І хтось там побився. У ті роки драки на танцях — то нормальне явище було. Коля і Толя заступилися за дівчат. А як поверталися додому, по дорозі їх підібрала міліція. На ранок приходить з роботи сусідка Марія Миколаївна. Працювала у лікарні, в хірургії. І каже: вночі з міліції привезли хлопця безтями. Тоді ще головним лікарем був Леонід Марченко. У Колі вже почався гнійний менінгіт у зв’язку з травмами. Коли додому принесли Колину одежу, замочили, всі ночви у крові були. На похороні бачили: у труні лежав дуже побитий. Толю також в міліції дуже били. Але він вижив. Кажуть, у нього з розумом щось після того сталося. Де зараз, чи живий, не знаю. У Колі є сестри Катя, Віра, брат Ваня. Живуть у Москві. Після похорону батьки продали цей будинок і купили інший дім. Теж у Прилуках.

У день похорону людей під двором зібралася тьма. І друзі-водії вирішили пронести труну через міліцію. Я з сином їхала за труною в автобусі. Півтори години сиділи, поки проїхали через натовп. Колю понесли на кладовище, а люди громили відділення. І мене тоді тягали. Я робила старшою медсестрою у дитячому комбінаті. Міліціонери звіряли почерк, буцімто я щось комусь писала. Та мою присутність не підтвердили.

Слєдователь тоді був на прізвище Ричик, страшна людина. Заставляв людей казати, як йому треба було.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №22 (1673), 31 травня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: