Людмила чекає четвертого чоловіка. І шукав брата Колю

— Сама не поїм, а мої котики мають бути нагодовані. Їх у мене дев’ять, — відкриваючи банку консервів, говорить 60-річна Людмила Буряковська з райцентру Куликівка. — Раніше були повніші, а це збігалися за весну. «Киць-киць», — манить тваринок. Вони збігаються з усього двору. Чорна Василіса застрибує на руки.

— Коти нагадують мені про найщасливіші роки мого життя, — зітхає Людмила Володимирівна. — Було три чоловіки, та тільки з Анатолієм пізнала справжню любов.


Людмила Буряковська з Василісою...

«Жили не там, де хотілося»

— Народилася я у Чернігові. А ось у школу довелося ходити у Салтиковій Дівиці Куликівського району. Бо там мама працювала вчителькою англійської мови. Ви не уявляєте, як я ненавиділа ту школу. Місцеві діти знущалися. «Де щипнеться, там порветься» — кричали, тусали. їм цікаво було подивиться, як плаче міська. Так було не тільки зі мною, а й з братом Колею. Нам же здачі не можна було давати. Щоб маму не підставити, бо ми вчительські діти. Терпіли.

А що у класі творилося. Усілякі пакості. Вчителька була з одним оком, жодної виховної години не провела. Думаю, не даром її обоє дітей згодом у тюрму попали. Ми з братом жили не там, де хотілося, вчилися не там, де хотілося, їли-пили не те, що хотіли.

— Ви голодували?

— Ні. Не це я маю на увазі. У батька у Ковчині і пасіка була, і хазяйство. Молоко, сметана, сир, риба — усього повно. У матері ніякого хазяйства. Отримає зарплату, ковбаси, консервів, цукерок накупить. Кілька днів розкошуємо. А потім — картопля смажена. Мати з батьком окремо жили. Він працював головою Народного контролю. Брат ще змалечку до батька тікав. А я не могла маму покинути. У батька часто гостювала. Бувало, стіл накритий, наїмося. Ситі, розслаблені сидимо. А він мовчить, весь час про щось думає. Мені так хочеться, щоб тато зі мною поговорив, обняв, поцілував.

Коли виросла, зрозуміла багато чого. З’ясувалося, тато отримує доплату за те, що негласно працював на КДБ. Був завербований.

Коли батьки зійшлися, тато промовчав, що у нього на стороні є жінка з дитиною. Мама, коли дізналася, обурилася. Так до 90 років, до самої смерті, сама і прожила. Батько ще багато років їздив до тієї жінки, та так і не одружився.

Коли мені було 15, до нього прийшла жити сусідка. Брата мого вона незлюбила. Якось сказала: «Який він тобі батько, що ти в нього гроші просиш?» Коля тоді дуже образився. Онуків мачушиних батько від армії повідмазував за відро меду. А за Колю дали відро меду, щоб його служити забрали.

Перший: Микола

— Мені вже було 25, а я незаміжня, — продовжує Людмила Володимирівна. — Якось на ковчинському повороті чекала автобус, а його все не було. А тут попутка, за кермом молодий хлопець. Так я познайомилася з Володимиром Стеценком. Не сказала б, що то була любов з першого погляду. Життя звело. І я вийшла за нього заміж. Народилося дві доньки. Та прожили щасливо ми не довго, сім років. Володимир став випивати, зраджувати. Якось я застала його з іншою. Терпець увірвався. І ми розлучилися.

Будинок у Куликівці, в якому я нині живу, — його матері, він дістався нашим донькам у спадок. Ніяк до ладу довести його не можу. Тут же і вікна були побиті. Колишня Колина співмешканка лютувала. Та нині він уже на тому світі, тому про погане говорити не хочу.

Другий: Віктор

— Працювала на радіозаводі у відділі постачання. Отримала у центрі Чернігова чотирикімнатну квартиру, ще як ми жили зі Стеценком. Бажаючих одружитися на квартирі багато було. Та я їх матеріальні інтереси відчувала. Потім зійшлися з. Віктором. Він був єврей, умів сподобатися. Квіти, тортики, шампанське, романтична обстановка. Вітчим його був начальником конструкторського бюро радіозаводу. Коли його мати приїхала до моєї у село, вони сподобалися одна одній. Ще б пак, вчительки математики і англійської. А от Вітя... Доньки мої не потрібні були йому. Як їду з легкою сумкою з села, зустріне. Тягну торби — ні. Ми прожили п’ять років і розсталися. Дітей піднімала сама. Хапалася за будь-які підробітки. Лише б своїх донечок повезти на море. Щоб жили мої дівчата, хоч і без батька, не гірше ровесниць.

Третій: Анатолій

— Анатолій Буряковський жив зі мною в одному будинку, тільки в іншому під’їзді. Майор військово-повітряних сил. Польський єврей. У нього троє дітей: дві доньки і син. Дружина померла. Наші діти гралися разом у дворі. Вони нас і познайомили. Толя все дивився, яка я проворна, тягла три роботи. 0 четвертій ранку в електричці, що йшла на Славутич, я продавала пресу. У Славутичі у гуртожитку вахтером була. Назад їду в електричці — людей страхую. Підробляла у страховій компанії. Вихідні, я на городі у Салтиковій Дівиці. Не мама його обробляла, а я. Крутилася, як могла. Толик казав: «Когда ты угомонишься?»

Мама кинула на карти. Каже: «Коло тебе туз чирвовий і вся карта чирвова. Бути весіллю». Анатолій, щоб побачити і відчути моє життя, зі мною на роботу їздив. Він мене розумів як ніхто. І ми одружилися. Були щасливі. Ми не ходили у гості і до себе нікого не кликали. Боялися злякати щастя. Їздили на море. Ось фото, — дістає з сімейного альбому, показує. — Раділи життю.

Через два роки після одруження повінчалися у Спасо-Преображенському соборі у Чернігові. Ось такі ми тоді були, — знову дістає знімок. — Вінчатися було спільне рішення. Анатолій мене слухав. Як я скажу, так і буде. Він продав свою квартиру. Купив донькам по окремій. Синові і собі у Количівці хату поряд (після смерті чоловіка вона дісталася нам обом). Ми з Толею туди переїхали. Спочатку я котів лише завела (це я їх потім у Куликівку перевезла), тоді хазяйство, город. Ось Толик біля кози, — знову дістає фотографію. — Перші роки він мені навіть відра води внести не дозволяв, так жалів.


...з Анатолієм

Зненацька прийшла біда. У мене виявили пухлину, міому. Лікарі наполягали на операції. Казали дітям: «Беріть матір на ланцюг і тягніть, як не хоче». Пухлина росла і випирала. Було, Толик покладе руку мені на живіт, а там — як велике яблуко. Від пухлини рятувалася народними засобами: травами. Мені казали: «Ти з глузду з’їхала, не лікуєшся?» Я ж просила Бога про допомогу. Пасу кіз і читаю «Отче наш». Своїх прошу разом зі мною молитися. Ікону Божої Матері Тихвенської почала вишивати розміром метр на півтора. І не повірите, за півтора року, доки її вишивала, пухлина пропала. Прийшла до свого гінеколога, кажу: «А ви мене на операцію відправляли». Вона подивилася і тільки руками розвела: «Хіба я гірше вам хотіла?»

Доньки знайшли своє щастя

— Дівчата мої 1983 і 1984 року народження. Вікторія заміж вискочила ще в останньому класі вечірньої школи. 17 років у шлюбі прожила, а діток не було. Коли я їй подарувала свою вишиту ікону Божої Матері, сталося диво. Завагітніла. Робили кесарів розтин. Донечка народилася вагою чотири кілограми. Ярославі зараз рік. Яке то було для нас усіх щастя. Чоловік Стас у неї хороший, комп’ютерник.

Інша донька, Світлана, теж доньку народила — Вікторію. Тепер у нас у родині дві Стеценко Вікторії Володимирівни (донька й онучка). Чоловік Свєти крутиться то там, то там. Дуже схожий зовні на єврея. Я йому кажу: «Ти такий підприємливий, не єврей часом?» Він лише усміхається.

Нині мені не вистачає Анатолія Васильовича. Особливо щемливо на душі чомусь, коли чую полонез Огінського, він цю музику дуже любив. Ми прожили разом десять років. Кілька останніх чоловік дуже хворів. 30 років віддав армії, служив на Семилапалатинському полігоні. Ледь ходив — дуже боліли ноги. Я за ним доглядала.

14 лютого 2015 року його не стало. У 2016 році я переїхала до Куликівки. З Количівки перевезла п’ять котів, чотирьох тут підібрала. Любов до них у мене з дитинства.

— А люди не сміються, що ви кошатниця?

— Я не підлаштовуюсь ні під кого. Тут я і матір, якій було за 90 років, догледіла. Від поганих думок рятує любов до тварин. У котів позитивна енергетика.

«Твоя вставная челюсть і вік 67»

— Людмило Володимирівно, самій важко. Якого чоловіка ви б хотіли нині?

— Такого, як Толя, не знайти вже. А у Куликівці й поготів. Якого я б хотіла? Молодшого, звісно, щоб як Алла Пугачова і Максим Галкін. Навіщо мені старий, — сміється.

— Зустріла приятеля, він ходок по жінках. Про нього наша спільна знайома склала віршик: «Твоя вставная челюсть і вік 67, є...ш цицькату Вальку, на зло коханкам всім». На старих у мене немає апетиту, і в них на мене не буде. Мені б місіонерством займатись, щоб людям допомагати. Приводити до Бога.

«Зник безвісти»

— А ще в мене є велике бажання знайти брата Миколу Нороху, 1959 року народження. Зв’язок з ним втратила у 2008 році. Коли Коля жив з батьком, він часто писав мамі листи. Дякував за невеликі гроші, що вона йому надсилала, коли вчився в сільгоспакадемії в Умані. Вивчився на агронома. Працював у Заворичах Київської області. Там дали йому кімнату у гуртожитку. З жінками не складалося. Була одна, та дітей вони не мали. Він не любив квартир, мріяв про власний великий дім. У 2005 році купив хату у Безуглівці Ніжинського району. Вирощував розсаду, помідори і возив продавати до Києва. Купив «Запорожець».

У той час у мене були свої проблеми, у нього свої, ми мало спілкувалися. Якось взимку він приїздив до мене в Чернігів додому і не застав. Залишив у дверях записку: «Людо, ти мене не розшукуй, у мене фінансові проблеми. Можливо, я виїду за кордон». На жаль, я записку знайшла через тривалий час. Кинулася до нього в Безуглівку. Сказали: «Продав хату і виїхав невідомо куди».

Я подала заяву до поліції. Ніякого толку;одні відписки. Мама, ще як жива була, на карти кидала, сказала: «Живий, але дістатися не може». Я не вірю поліції, що людина безслідно зникла і її не можуть знайти. Була машина, він же її кудись дів. Були документи, техпаспорт, вона ж має бути на когось зареєстрована.

Я припускала, що він міг виїхати до Росії. Був період, коли його дуже атакували віруючі з Росії, запрошували до себе. Але у 2011 році в поліції сказали, що Колю оштрафували на станції Бобровиця Київської області за розпиття спиртних напоїв. А де він, що він — ні слуху ні духу. Не віриться, що він десь з безхатьками. Мав гроші, які не довіряв нікому. Не покидає відчуття, що поліція щось від мене приховує. Якщо комусь відомо про місцезнаходження мого брата, повідомте.

Ось так і живе Людмила Буряковська. Радіє внукам. Чекає на жіноче щастя і мріє знайти брата живим і здоровим. Свої переживання і думки вкладає у вірші.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №20 (1671), 17 травня 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: