Батько для всього села

Олександр Пальчиковський - один із старожилів села Сохачі Коропського району. 13 березня йому виповнилося 90! Довгожителька і його друга половинка - дружина Таїсія. Своє 90-річчя вона святкуватиме в липні. Окрім спільного далекого року народження - 1928-го, у подружжя двоє доньок - лікар Людмила та юрист Тетяна, троє онуків - Олександр, Алла і Наталія, трійко й правнуків - Матвій, Дар’я та Діана. Усі вони до свого дорогого батька і люблячого дідуся на ювілей злетілися! Чи може щось у світі зрівнятися з таким подарунком?!



Їх поєднали «Назар Стодоля» і кохання

Познайомився Олександр Пальчиков-ський зі своєю майбутньою дружиною багато років тому, коли обом було по двадцять два. Молоденька вчителька, після закінчення Прилуцького педучилища, за направленням працювала у Сохачівській школі. Олександр - секретарем сільської ради. На той час у селі вирувало не лише трудове, а й культурне життя. Під час спільної участі у виступах драмгуртка місцевого клубу й зблизилися молоді люди. А грали Таїсія з Олександром закохану пару - Галю і Назара, у п’єсі «Назар Стодоля». Ця вистава й стала для них доленосною, адже сценічне кохання переросло у справжнє. Вже через рік Таїсія і Олександр стали на весільний рушник.

Сохачі розквітли!

Місцеві кажуть, що Олександр Пальчи-ковський був умілим господарником, тільки головою колгоспу безперервно працював 32 роки! Керівником став у 29 літ! А до цьо-го його обирали сільським головою, також трудився агрономом.

Дев’яносторічний Олександр Пальчи-ковський і нині пам’ятає до найменших дрібниць, з чого все починалося і яких масштабів набуло господарство за його керування:

- Коли я приймав господарство (мене обрали головою колгоспу у лютому 1957 року), мали 50 свиноматок, 90 корів, одну машину, тракторів на той час не було взагалі. Зате тримали більше сотні бичків і стільки ж коней, якими й обробляли колгоспні поля. Через два роки здали всіх бичків і перейшли на тракторну тягу, стали обробляти землю механізовано. Це неабияк полегшило людську працю.

Потім будували ферми, тракторну майстерню, гараж на 25 автомобілів. У 1965-му відкрили будинок культури, через три роки -школу на 320 учнів! А в 1970-му почали прокладати дороги та зводити крамниці у Со-хачах і на хуторі Подоляки.

- Укрупненому колгоспу «Десна» було присвоєно звання господарства високої культури землеробства, - згадує колишній голова. - У 86-му утримували 1250 дійних корів, більше двох тисяч овець, десь п’ять тисяч курей і за три тисячі свиней. Ми посідали перші місця в області з виробництва свинини! Все у нас було!

Та загуло. Коли Олександр Пальчиков-ський пішов на заслужений відпочинок, потужне сільськогосподарське підприємство згодом занепало і розвалилося. Ферми розібрали й розграбували. Залишилося велике процвітаюче господарство лише у пам’яті ювіляра, який віддав йому ліпші роки свого життя.

Треба жити!

Колись подружжя тримало корівку й теличку, поросятко, кролів, курей, город чималий. Діти й онуки допомагали по господарству поратися, влітку рідні постійно жили у Сохачах. Нині ж доньки до батьків частенько навідуються та й друзі і колишні колеги, чим можуть, допомагають.

- Я ні за чим не шкодую, цікаве життя прожив! - каже Олександр Пальчиковський. - Багато чого побачив і спізнав немало. Та й сам дещо зробив для свого рідного села, господарства...

- Коли я приїхала сюди вчителювати, -розповідає пані Таїсія, - тут ще відчувалися сліди післявоєнної розрухи. Будівництво усієї інфраструктури - то велика справа! Скажете, дрібниця, але ж і лазня запрацювала! Сільчани автомобілі купували, будувалися. .. Нині в селі зовсім інше життя. Але все ж кожному хочеться вірити, що українці стануть заможними. Якщо держава повернеться до людських проблем і бід обличчям, Україна з її потенціалом змогла б піднятися швидко.

- Може, нам побачити справжнього відродження вже й не вдасться, якби його пізнали наші онуки і правнуки, - мріє ювіляр. - Для цього, власне, ми й працювали все життя.

Донька Тетяна, яка з сім’єю живе у Чернігові, разом із сестрою переймаються здоров’ям стареньких батьків. У мами хворі ноги, пересувається за допомогою спеціальних милиць, а тато нічого не бачить, лише трішки розрізняє світло.

- Татові було лише дев’ятнадцять, коли травмував око осколком від боєприпасів, -згадує жінка. - Відлуння війни... Усе своє життя бачив тільки на одне око, але це не заважало йому бути вмілим головою сільради, відданим керівником господарства. Батько навіть за кермом їздив! Усі, хто знає і пам’ятає нашого тата, тільки хороше про нього кажуть. Чесний, працьовитий, добрий, чуйний! Він - батько не тільки для мене, а й для всього села. Для Сохачів і людей зробив стільки, скільки не робилося століттями! Ми ним пишаємося!

Найбільше рідним болить, що вже років з двадцять перед очима у Олександра Пальчиковського - суцільна темрява.

- Так жаль, ніяк не можемо змиритися, - каже пані Тетяна. - Ніяке лікування, операції не дали позитивного результату. Ні в області, ні в Одесі, що славиться прогресивною хірургією. Тож так батькой живе. Добре, що поряд мама і всі ми. Завжди підтримуємо, підбадьорюємо, допомагаємо. Здоров’я, звісно, вже не додасться, але рук опускати не даємо! Інколи, правда, ми, молоді, дивуємося, звідки у їхніх щирих душах і серцях стільки оптимізму?! Нам з них потрібно брати приклад. Що й робимо!

Лариса Галета, "Деснянка" №11 (696) від 15 березня 2018

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: