Сергій Богдан з Сосниці через Польщу втратив жінку, та знайшов своє перше кохання

Жінка 41-річного Сергія Богдана з Сосниці, Ірина, поїхала на півроку на заробітки до Польщі. Там завела роман з місцевим, поляком.

«Треба рятувати сім’ю!» — сказав собі Сергій і поїхав до Іри за кордон. Та не сталося так, як гадалося. Жінка подала на розлучення, залишила у Сосниці чоловіка, дорослу доньку і малого сина.

Через деякий час Сергій знайшов своє перше кохання — Олю, з якою зустрічалися, як були 17-річними.

Про заробітки на чужині та «почуття, що пройшло крізь все життя», чоловік розказував майже плачучи.


Сергій Богдан із сином Дімою

«Може, воно й повинно було статися»

Зараз живе у Сосниці у великому будинку разом з десятирічним сином Дімою. Син навчається у п’ятому класі місцевої школи. Є ще старша донька, їй уже двадцять. Має свою родину, дитину, живе окремо. У хаті Сергія чисто, затишно. Працює на місцевій пилорамі. «Ходжу на роботу, городи, грядки, перу, прибираю». Та господині, каже, не вистачає. Його перше кохання, Ольга, однолітка, зараз живе у Ріпках. Переїжджати до чоловіка поки не наважилася. «Та все одно чекатиму!» — запевняє Сергій. «Тимошенко Ольга Петрівна. 41 рік. І в один місяць навіть народилися, в травні», — згадує, і його очі починають світитися.

— У Польщі я пробув усього місяць. Моя жінка, Ірина, поїхала туди спочатку сама, на півроку. Вона швачка. Вирішила підзаробити. Буквально через тиждень-два по скайпу (програма в Інтернеті, через яку можна розмовляти за допомогою камери в реальному часі. — Авт.) дала мені знати — знайшла іншого.

Донька якраз виходила заміж. Я зараз вже дідусь. Так Ірина навіть на весілля не приїхала.

Щоб зберегти родину, поїхав через півроку туди, у Польщу. До неї. Працювати на тій же фабриці, що й вона. Приїхав і кажу: «Ірино, поїхали додому, вже онуки з’явилися». А вона: «Мені там, на Україні, нічого не треба, мене там нічого не чекає». Я розвернувся — не потрібні ці тисячі — і поїхав в Україну до дітей.

Ірина в Польщі вже два роки. От приїжджала влітку в Сосницю, сама подала на розлучення. Кажу: «Ірино, хай живемо трохи по-колгоспному, але більш-менш охайненько. Я не бухаю. Повертайся». Та все даремно. Може, хотіла свободи. Вона її отримала.

«Усі думають, там — мед»

— У Польщі як я, так і дружина, працювали на меблевій фабриці. Там роблять стільці, крісла. Треба їх обтягувати. Є робота для закрійників і швачок. У Сосниці Ірина теж швачкою працювала на галантерейній фабриці. А я півжиття — на пилорамі, у приватника. Півжиття — на деревопереробних верстатах.

У Польщі працював тапіцером. Готовий стілець чи крісло обтягуєш певним матеріалом. Треба так, щоб не перетягнути, рівнесенько все було. Адже
воно йде в Німеччину — там стандарти.

Беруть на таку роботу майже всіх. Але треба, щоб не зовсім дуб-дерево. Щоб хоч трохи соображав.

Поляки зазвичай ходять, перевіряють, як працюєш. Поставили на один процес — не виходить, можуть перевести на інший. Усі думають, що там, у Польщі, мед. То не так.

Роботу жінка знайшла через Інтернет. Через офіційну фірму, що займається працевлаштуванням у Польщі. А потім мені запрошення вислала. Хоча тоді вже й не дуже хотіла.

Як їхала у Польщу, то я машину продав, «Жигуль», «сімку». На документи, щоб гроші були на паспорти. Машинка була нормальна.

У першу чергу треба, щоб був закордонний паспорт. У Київ їздив робити візу. І запрошення працедавця, бо без нього на митниці будуть проблеми. Туди їхав — мене вже чекали. У Польщі повезли мене в лікарню — обстежили, подивилися.

На фабриці в основному працюють поляки. Українців мало. З десяток. Ну, це саме у тому місці, де я був. Фабрика розташована в місті Ельблонг. Я познайомився зі швачкою — 57 років, Мірка. Як вона розповідала, коли у них відпустка, вони не сидять на городі, як ми, а в машину — і на Німеччину, тупо відпочити, і для них це не в напряг. Коротше, інше життя.

Оплата за роботу на фабриці погодинна. Скільки працювати, залежить від твого бажання. Було, що й по 16 годин. Ідеш у Польщу, аби заробити, не для того, щоб прошлангувати. Та в основному працював 10-12 годин. Здебільшого один вихідний на тиждень — неділя.

Платили 9 злотих за годину. Але це спочатку, бо я тільки місяць там пробув. Заробітна плата залежить від того, що роблю, наскільки якісно і швидко. Гроші віддавали на руки. Це офіційна робота, все через бухгалтерію.

У Сосниці зарплати по дві тисячі гривень. А там отримав за місяць дві тисячі злотих. Так у нас буханка хліба коштує 10-11 гривень, а там — півтора злотих. За 200-300 злотих на місяць можна прожити. А у нас спробуй на 300 гривень прожити.

Житло нам надали. Хороше, нормальне житло, але ж воно відповідно і коштує. 400 злотих на місяць. У гривнях — помножте на сім. Жили у студентському гуртожитку. Дві кімнати тримали для українців, були на одному поверсі зі студентами. Туалет поряд, холодильник, кухня — в кінці крила. Кімната на двох. Усе ловко.

Робота від гуртожитку далеко, до 10 кілометрів. Пішки ходили близько години. Світу білого не бачиш: робота, робота, робота. Молоді хлопці їздять, програмістами працюють, так вони, звісно, і отримують гарно. А якщо приїхав звичайний, лох, то й заробиш відповідно. І ставлення начебто до тебе нормальне. Та все одно — ти не вдома.

На заробітках у Польщі був я, зять мій. Знаєте, всі, хто приїжджають звідти додому, такі всі на понтах, «я там побув, бабла привіз». А ніхто не каже скільки. Може, хто й скаже, та, звісно, перебільшує. Невдобно ж сказати: я поїхав за десять тисяч гривень чистими. За такі гроші можна було б і в Києві знайти якусь таку роботу чи якимось своїм ділом займатися.

Є, звісно, що попадаєш у Польщу і дуже вигідно, якщо знаходиш житло дешеве. Але якщо дешеве житло — це буде сарай. У мене в сараї навіть краще, ніж там.

Щоб робота на фабриці була дуже фізично важка, то не. Але цілий день на ногах. І лише дві перерви по 15 хвилин. Оце важко.

Та до Польщі у мене вже своє ставлення. Моя сім’я розпалася. Може, і я якийсь там не такий, а діти при чому?

Живу без боргів. Хай там в натяжку, але як вже полупається. Та поляк той, певно, теж не дуже крутий. Якщо жінка досі на фабриці працює. Знаю, квартиру знімають. Наче збираються щось купувати.

«Зустрілися — і 23 роки як не було»

— Була у нас родина ловка. Я не бухав. Донька кінчала дев’ять класів, відмінниця. Та й у мене з роботи грамоти, і в жінки — похвальні листи. Всі, хто нас знає, вважали: зразкова родина.

Я казав своїй жінці: «Ну чому у цій вонючій Сосниці люди живуть і не паряться?» Він отримує десь три тисячі гривень, вона — десь 2-2,5. І в людей відносно все є. І дітей куча. І не забивають голову, що хочуть кудись їхати. Чого в одних виходить, а в інших — ні? Грошей завжди мало, скільки б їх не було.

Ірина з дитячого будинку. Скільки я знав її, скільки з нею жив, людині хотілося свободи, як ото птичці. Полетіла — і все, небо її.

Я сам корінний сосничанин. Колишня жінка — з Сумської області. Багато чого вміла, шила, в’язала. А сестра моя тоді теж робила на фабриці, познайомила. Я Іру за жопеня одразу — поженилися.

19 тоді мені було. Двадцять років прожили. Внучку скоро рік.

Заробітки — це для нежонатих. Я б і сам зараз поїхав у Європу, якби не малий. Хлопця діти нема куди.

Сталося що сталося. Певно, така доля була. Тепер у мене в Ріпках баришня! — каже чоловік, і на його лиці з’являється щира усмішка. — 23 роки тому з Олею зустрічалися. Коли нам було по 18. Тепер знову я до неї їжджу, вона — до мене. Романтика!

Та Оля мені потрібна тут. Чоловіка у неї немає. Двоє дітей. Син, йому 22, теж з Польщі приїхав на побивку. А доньці 18 років. Студентка. Але я в себе у Сосниці не можу все господарство кинути. А вона — в себе. І хочеться і колеться.

Я своїй баришні кажу: люди й на інший континент переїжджають, давай до мене. Та Оля відповідає: «Я не твоя. Не така, як твоя колишня, не можу кинути дітей». Там у неї донька Аліна. Така трохи колюча баришня. З характером. Каже: я тут у Сосниці нікого не знаю. Хоча навчається взагалі в Ніжині.

Оля довчилася тут, у Сосниці, у бухгалтерському технікумі, і поїхала у Ріпкинський район, до себе додому. Я в Харкові навчався. Домашнього телефону не було — бігав на пошту, надзвонював. А потім мало-помалу все це діло заглухло. Ну, не заглухло, а вона вийшла заміж.

Минає час. Років шість чи сім тому це було. Я знаходжу її телефон. У Олі тут, в Сосниці, сестра старша в магазині працює, Валя. Я її час від часу про Олю запитував. Сказала, що вона розлучилася. Дзвоню Олі: по інтонації чутно, з жінкою щось не те. Я ще жонатий тоді був. Коє-шо пропонував. Та вона серйозна, самостійна баришня. Не погодилася. Змолоду раз не вийшло, знову стукав, не достукався.

А потім оце нещодавно стою на базарі, торгую яблуками. Під’їжджає знайомий — знову до мене потрапляє Олин номер. Пишу повідомлення, зідзвонюємося. Я на таксі — і прямо на Ріпки. Шампанське, троянди. Таке відчуття що всіх цих років не було.

Зрозумів, що в любий час року і доби готовий з Олею бути, лише б вона сказала «так».

Може, тому у мене з жінкою так склалося. Хоча я її ніколи не ображав, не випивав. Та як тільки оженився — в голові Оля стоїть. Дружина це знала, розуміла. Фотографії бачила.

Це, певно, словами не пояснюється. Закохався — і все. І воно, що цікаво, залишилося назавжди.

Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №2 (1653), 11 січень 2018 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: