Кореєць Микола Цой у Білоцерківцях вирощує 14 гектарів городини

41-річний підприємець Микола Цой, за національністю кореєць, почав обживатися у Білоцерківцях Бобровицького району. З листопада 2016 року відбудовував придбану хату. А вже у березні перевіз з Київщини усю родину: батьків, Фелікса та Любов Цоїв, 30-річну дружину Олю та дітей, 10-річного Артура і 5-річного Артема. У квітні-травні засадили-засіяли городиною 14 гектарів землі. Зараз збирають врожай та чекають на поповнення: за кілька місяців Оля має народити третю дитину.


Микола Цой у полі. Рядами росте морква, за нею - буряки

Вигода є, аби погода не підвела

В Україну Микола з сім’єю переїхав у 2005 році з Киргизії до дядька. Жили у Бориспільському районі Київської області.

— На батьківщині батько теж займався рослинництвом. Вирощував кавуни, огірки, помідори, — розповідає чоловік. Говорить російською, у Киргизії навчався у російськомовній школі. Українську теж розуміє. — Так само і на Київщині трудилися. Але там із землею проблеми. А сюди нас товариш покликав. Взяли в оренду 14 гектарів. Будинок поряд. Щоправда, він після пожежі. Колишня господиня старенька не догледіла. Дах повністю згорів. Залишилася сама коробка.

Трохи менше ніж за рік Цої звели просторий двоповерховий будинок. Туалет, душ — всередині. Всі вигоди, яку місті.

— Спочатку перевіз працівників. Вони тут з листопада живуть. Сам же на будівництво щодня з Бориспільського району мотався. Важко. Тому хотів якнайшвидше перейти.

Уже навесні теплиці поставили. Вони у нас для розсади в основному. Зараз вирощуємо там помідори, перець для себе. Провели крапельний полив.

Разом з Миколою йдемо на поле.

— Сім гектарів під капусту, — показує на рівні рядки підприємець. — Саджаємо ранню, середню, середньопізню. Соток по 50-60 — під буряк і моркву. Ще півтора гектара — під цибулю. Була і солодка кукурудза, і цвітна капуста.

— Куди збуваєте продукцію?

— Он стоять дві вантажівки. Вожу товар у Київ на Троєщинський гуртовий базар. Там нашу продукцію добре знають, впізнають за упаковкою. Цвітну капусту беруть столичні супермаркети «Новус».

Об’єми невеликі. Намагаємось вирощувати стільки, щоб усе продати. Та й більше фінансово не потягнемо. Насіння дуже дороге. Купуємо лише голландське, елітне. У нього схожість 98-99 відсотків. Щороку треба нове. Навіть якщо менше заробили, пояси затягнемо, а придбаємо хороше насіння.

Самі їмо те ж, що і людям продаємо. Без добрив, хімікатів, звісно, ніяк, але всього в міру. Тут же раніше кукурудза росла частково, а частково взагалі земля гуляла. Шкідників багато: дротяник, вовчок. Не встиг пагінчик із зерня вилізти, уже його згризли.

— Ого, яка велика, — підходимо до рядків з морквою, що визирає з землі оранжевими бочками.

— Трохи переростає. Не встигаємо все вчасно. Зараз якраз цибулею займаємось. Треба було б раніше, звичайно, позбирати, коли сухо і тепло було. Щоб швидше сохла.

Цей клімат для цибулі не дуже підходящий. Особливо нинішнього літа було прохолодно. Не ' встигала дозрівати. Он той шматок через погану схожість цибулі взагалі переорали і капустою засадили.

— Не самі ж усе це обробляєте?

— Я, дружина, хоч вона і на шостому місяці, з ранку до ночі у полі. Дітей у садочок-школу у Новий Биків відвеземо і працюємо. Малих, принаймні.,поки що, до польових робіт не залучаємо. їх робота — то навчання та хороша поведінка. Мама допомагає і зараз на городі. Два трактори у нас. Та, звичайно, ще всього не маємо. Саджалки, наприклад, старенькі. Все поступово.

З Київщини перевезли сімох працівників. Трудяться у нас уже років сім. Тут і живуть. У нас і годуються. Для родини і для них вирощуємо свиней (за рік три-чотири з’їдаємо), курей, гусей.

— Тобто місцевих жителів не наймали?

— Нам і своїх вистачає. Ходило дві жіночки. Та швидко й кинули. Не сподобалось. Важко було.

— Може, мало платили?

— Не знаю. Як усім.

— Як вас зустріли у селі?

— По-різному. Одні хвалять, інші — лають. Обживаємось, — зітхає чоловік.

— Думають, як машина та великий будинок, то це дітям з неба падає, — долучається до розмови Любов Дмитрівна. — А на все треба гроші і сили. Працюємо важко, от і маємо.

— Кредитів не беремо. Намагаємось власними коштами справлятися. Якщо працювати, то вигода є. Тут головне, щоб погода не підвела.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №41 (1640), 12 жовтня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: