Катерина Глушак сумує в Туреччині за українським хлібом

Четвер, 13 квітня 2017 14:50 | Переглядів: 4720 | Обновлено 26 квітня 2017 17:44

21-річна Катерина Глушак з Нової Басані Бобровицького району працює туристичним гідом у Туреччині. Супроводжує туристів на автобусі з аеропорту до готелю, возить на екскурсії.

Вдома на Катю чекають мама Віта та сестричка — 4-річна Надійка.

Мама працює кухарем в їдальні підприємства «Земля і Воля» в Бобровиці. Вийшла заміж, переїхала з Нової Басані у райцентр. Каже, донькою Катею дуже пишається. Є можливість бачити світ, практикувати англійську. Хоча, зауважує, робота туристичним гідом не легка. Часто літаки прилітають вночі — доньці доводиться працювати.

— Як Катя потрапила у туризм? Ще й в іншій державі?

— Моя подружка працювала у великій туристичній фірмі «TUІ» в Києві, — розповідає 41-річна Віта Стукало, мама Каті. — У головному офісі, бухгалтером. Завжди розповідала: туризм — цікава, різноманітна робота. Багато можна побачити, добре заробити. Катя її слухала і — загорілася.

Я не заважала. Заважати — для дитини шкідливо і загрозливо. Нав’яжеш професію, будеш все життя жаліти. Навіщо?

Катя навчалася у Київському коледжі ресторанного господарства.

Уже після першого курсу поїхала на практику у Німеччину.

Звісно, пропонують таку практику не всім, а, тим, хто краще себе показує. Катя активістка. Була, наприклад, лижним інструктором на курорті у Буковелі.

У Німеччині Катрусі сподобалося. За розподілом потрапила в кафе-ресторан, де не було спиртних напоїв, на березі моря, на острові. 12 кілометрів у довжину, 6 — у ширину. Люди приїжджають туди на оздоровлення.

Практикувалася три місяці, практика була оплачувана. До того ж у Каті в Німеччині — хрещена, ми її відвідували. Тому ця країна була для доньки вже трошки рідною. По приїзду з практики привезла від німецького колективу купу подарунків. Її запросили на практику наступного року. Та не склалося. В Україні почалася війна. Німеччина не підтвердила договір між коледжем і німецьким роботодавцем. Мабуть, боялися теракту, чи хто його знає.

Катерина з мамою

Катя стала шукати, куди далі. Запропонували практику у Греції і Туреччині. Подружки їхали в Туреччину. Вирішила і вона. Це була практика після другого курсу у коледжі. Тривала півроку.

Загалом донька їздила працювати в Туреччину на літо тричі. Раз — від коледжу, а два — вже від Інституту туризму, економіки і права, куди перевелася на заочне навчання одразу на третій курс.

У цьому році вчетверте поїде. Ось-ось полетить. Зазвичай у квітні — туди, а в жовтні — назад.

На цей раз поїде вже не від університету. А від фірми. Від тієї ж, з якою раніше їздила. Уклала контракт напряму. Бо інститут у цьому році закінчує, а працювати хоче й надалі.

У перспективі мріє потрапити у Дубаї. Там вищий рівень, крутіше.

Катя хоче подивитись країни, «вивчити» туризм, стати професіоналом у своїй справі.

— Не жаль відправляти доньку так далеко? Сумуєте?

— Сумую, але вважаю: те, що вона там — добре.

Та й чого тут сидіти? Катя після першого півріччя у Туреччині пішла на роботу за професією у туристичну фірму в Києві. Розчарувалася, та і я разом з нею. Отримувала дві з половиною тисячі заробітної плати за місяць. Тисячу віддала за проживання. Півтисячі проїздила грошей на транспорті. І тисяча залишалася на руках. А їсти за що?

Я доньці кажу: «Мені дешевше, щоб ти була вдома, ніж так працювала. Краще сиди з маленькою дитиною, з сестрою, а я тобі буду давати гроші».

Та й Каті у Туреччині подобається. Кожного року приїжджає додому, сумки поставить — і одна фраза: «Так, все. Вас, дівчат, побачила — їду назад».

— А яка ж заробітна плата у Туреччині?

— Відносно невелика. Точно не скажу. 500-800 доларів на місяць. Але з цієї суми частина йде на харчування. Гідів годують за рахунок фірми. Але кожного дня одним і тим самим. Кухня не така, як у туристів. Тому по можливості дівчата-гіди заходять у кафе.

— Що саме входить в обов’язки Каті?

— Супроводжувати транспорт (від аеропорту до готелю і назад). Розповідати, що, де. Її регіон — Кемер та Анталія.

Якщо вночі працює, то їй, звісно, дають наступного дня відпочинок на якийсь період. Але важко все одно. Наприклад, треба о першій ночі встати, о другій виїхати. Плюс — може бути два виїзди за ніч. О п’ятій знову в аеропорт — приліт туристів. Вдома тільки о восьмій. Після цього — вісім годин відпочинку. Ввечері знов на роботу. Наступну ніч відпочиває. Потім встає рано-вранці на роботу. До речі, якщо вони і не на роботі, максимум о десятій годині вечора повинні бути вдома. Тому що у них є людина, яка за них відповідає. Гіди повинні відпочивати і гарно виглядати. Не подобається — їдь додому.

Робота з людьми — найважчий труд. Кожного треба витримати. Латвія, Росія, Білорусь, Казахстан — усі країни колишнього СНД. Були й іноземні рейси

У кожного характер: потрібно переварити, зуміти вислухати, витримати, ще й усміхнутися. Наприклад, росіяни — на Україну, українці — на росіян. А Литва — половина на тих, половина на тих. Білорусь взагалі мовчить. У минулому році Росія у Туреччину не літала. Так трошки легше було.

Катерина Глушак зустрічає туристів

— Де Катя живе?

— У них там спеціальний будинок для персоналу. Наче як тризірковий готель. Дві людини в кімнаті. На кшталт гуртожитку, тільки кухня, туалет є. Але на кухні лише каву та чай можуть зробити. Якщо їжа привозна, навіщо їм там готувати?

Було так, що двокімнатна квартира — на чотирьох.

— Уже їздили до доньки у гості?

— Так, але там, де вона живе, не була. Як і всі, купували путівку. У тому році, коли в Туреччині був переворот, путч, ціни дуже впали.

— Турецькі чоловіки гарячі, люблять дівчат зі світлим волоссям. Багато у доньки уваги?

— Катя каже, люди в Туреччині дуже відкриті, добрі, чуйні.

Чоловіки цікаві. У тому плані, що можуть бути нав’язливими, багатослівними. Але не нахабні. До того ж до будь-яких обставин звикаєш. Катя каже, вже цієї надмірної уваги не відчуває. Коли занурюєшся в роботу і турки бачать, що ти серйозна дівчина, ніхто не чіпає.

— Не хоче залишитися в Туреччині? Може, й кохання собі там знайде?

— Нічого про кохання не казала. Але країною захоплюється. Якось був відгул, їхала з дівчатами на екскурсію в інше місто. Скинула мені по «Вайберу» фото: «Мамо, ти не повіриш, це — автовокзал, не аеропорт». А відрізнити ж неможливо. Каже, не уявляєш, наскільки у цій країні все для людей, для комфорту, для затишку.

Якось була у покинутому готелі. Господар за борги не розрахувався і поїхав. Надцять років готель стоїть, ніхто нічого не чіпає. У нас в Україні і земля б уже чорна була. А там як висіла картинка в кімнаті, так і висить. Як постіль була застелена, так і застелена. Тільки павутиння з’явилося, а так все на місці.

Катерина Глушак (зліва)

— Турецьку вивчила?

— Англійсько-турецьку, — усміхається.

— Що доньці не подобається?

— Якби не подобалося, вона б більше туди не поїхала. Донька характером дуже тверда.

— Час на себе залишається? Покупатися, сходити на море?

— Так. Контракт закінчився — дали тиждень відпустки. У вихідні їздила на екскурсії, куди не возила туристів.

— За чим сумує? Може, за маминим борщем?

— За українським хлібом, картоплею-пюре. Я їй у Туреччину возила минулого року. Турецька картопля якась не така. І за котлетами нашими зі свинини сумує. Котлети у Туреччину не возила, тільки биточки Коли Катя додому летить, завжди каже: «Мамо! Борщик, картопля, котлетки — більше нічого не хочу!»

Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №14 (1613), 6 квітня 2017 року. Фото з соціальної сторінки Катерини Глушак