З собою взяли одяг, пакет м’яса і коляску. Осіли у Змітневі, їздять на таксі. Місцеві називають їх мільйонерами

Багатодітна родина переселенців Бобрових у Змітневі Сосницького району живе півроку. Родом з Красного Луча (українська назва — Хрустальний) Луганської області. Тікати кинулись майже три роки тому, коли танки заїхали на людські городи і розстріляли сусідські хати. А над головами і вдень, і вночі літали кулі, розривалися снаряди. 35-річна Олена та 41-річний Володимир разом 17 років. Нажили сім дітей. Крістіні 16. Навчається у сосницькому технікумі на економіста, а мріє стати лікарем. 14-річна Аліна, 11-річний Станіслав, 10-річна Анастасія, 8-річна Дарина — школярі. 4-річний Нікіта ходить у дитсадок. Наймолодший народився у Рівному, де родина жила два роки перед тим, як приїхали у Змітнів. Олена каже, хотіли миру — назвали сина Мирославом. 18 січня йому минув рік. Хата у родини на дві кімнати, до 60 квадратних метрів. Сінці, кухня. У кухні піч, поряд пральна машинка, ванна, на стіні бойлер для гарячої води. Зранку 13 січня старші дівчата затіяли прибирання. Хлопці разом з батьком чистять сарай у корови Смерічки і теляти Буяна.


Зліва направо: Аліна, Олена з Мирославом, Дарина, Анастасія, Станіслав, Нікіта та Володимир Боброви у своїй новій хаті

«З шістьма дітьми і чоловічим паспортом виїхали з другого разу»

— У тісноті, та не в обиді, — тримає на руках наймолодшого Мирослава Олена. — Всюди починати важко. Там, у Красному Лучі, нас нічого хорошого не чекає. Переїхали у цю хату з одягом і дитячою люлькою. Усе інше купували. Три місяці без телевізора жили.

— Треба ж слідкувати за новинами. Мо’, у нас влада змінилася, а ми не знаємо, — жартує Володимир. — Щоб хоч якось дітей відволікти, гойдалку у дворі зробив.

— Нам пропонували списані з дитсадка двоярусні кроваті, — продовжує Олена. — Страшно на них спати, не дай Бог, ще розвалиться. Купили диван і два розкладні крісла за вісім тисяч гривень. Тато спить на маленькому дивані-книжці, який ішов з хатою. Я — на новому з двома малими. Аліна поряд на розкладному кріслі. Хлопці в іншій кімнаті, теж на кріслах. Старшу Крістіну поселили у кімнаті з хлопцями, відгородили куток, біля печі. Купили ванну, бойлер, діти ж звикли у квартирі хлюпатися.

Коли бомбити на Луганщині почали, тільки дурний звідти не тікав, — згадує про переїзд Олена. — «Гради» над головою фігачать. Тільки встигаєш із погреба і в погріб заскочити. Або на шахту у бомбосховище. Там всі ховалися. І мужики, і баби. Якось бігли, серед натовпу Аліну загубила. Думала, посивію.

У сусідній з нашим будинок поцілили, з вікон аж земля повилітала. Аби в наш бахнуло, Вова і не відкопав би нас. Грошей заробити ніде, ні пенсію, ні зарплату не платили. Подумали, ну, з’їмо ми корову, свиней. А далі що? У хазяйстві було дві корови, одну віддали знайомим, одну свекрусі залишили. Вона не захотіла їхати. Четверо в’єтнамських свиней людям роздали. Коза була. За гроші там би ніхто не купив, усе пропало б. Був у нас старенький «Москвич». Заправити ні за що. Та й далеко на ньому не заїдеш.

Чоловік залишився роздавати нажите. Я зібрала дітей і пішла на перший від нас блокпост. Наші там були чи ні, не дивилась, головне, аби пропустили. Відправили в міськвиконком, щоб підписали документи. А там нікого немає, всі порозбігалися. Стоїть один з автоматом, нікого не пускає.

А тоді почали бомбити все навколо, перед очима валилися високоповерхівки. Вова зарізав козу, зібрала у пакет м’ясо, одяг і кажу: «Будемо корчами якось пробиватися». Ще й замість свого паспорта Вовин взяла, обкладинки ж однакові. По дорозі нас підібрав якийсь чоловік на машині, певно, їздив торгувати продуктами. Висадив біля блокпоста, а нас знов не пускають. Розвернувся, за нас і повіз на інший пост. Скоріше за все, до наших, українських.

— Нас нагодували печивом, соком, — згадує Стас.

— Зупинили дві «Газельки» торгашів, — продовжує жінка. — Мене з грудним Нікітою в одну, дітей в іншу. Зупинялися в Ізюмі (Харківська область), нас ще нагодували. Перевдягнися в чистий одяг.

— Там такі великі хот-доги були, — розводить руками Нікіта. — Удвічі більше звичайних.

— Діти голодні, накинулися на них, — усміхається жінка. — А я за голову вхопилася: «А хто ж за них платити буде?» Грошей же немає. Заплатили ті, хто віз. Підвезли нас до Харкова. Висадили о десятій вечора біля метро. Куди далі? Сядь і плач. По телевізору бачила, що в метро є будка для чергових. Подумала, будемо шукати волонтерів. Я з дітьми, речами, коляскою. З м’ясом, яке потекло з пакета. Підійшли до чергового. Сказала, що приїхали з Луганська. А чи переселенці ми, чи втікачі, не знала, як казати. Розказав, як добратися до волонтерів. На метро доїхали безкоштовно.

— Ми ж і коляску у тому метро лишили, — перебиває маму Нікіта.

— Ми її залишили, як сюди їхали. Вона ж була нам як транспорт. На ній речі везли. То колесо відпаде, то перевернеться. Та краще так, ніж у руках.

«Як що бахне, Нікіта падав на підлогу і кричав»

— У Харкові до мене приставили психолога, — продовжує жінка. — Бачать, я сама, дітвора розбігається у різні боки. Пожили три доби. Тоді волонтери сказали: «Вибирай, куди поїдете жити». У них і в Києві вільних місць для переселенців уже не було. Львів чи Рівне. До львівських не додзвонилися. Квитків у поїзді на Рівне в одному вагоні для всіх не було. Розкидали по вагонах. Як кинути дітей самих? Зібрала всіх в одному вагоні, попросилася потіснитись людей. Так і добралися до Тучина (Рівненська область). Перші два місяці нам виділили дві маленькі палати у лікарні. Заходиш — і зразу ліжка.

— Тоді і я зібрався їхати, — каже Володимир. — Дивлюсь, а паспорт у мене Оленин. Пішов у міськраду. А там вже було те «ЛНР». Попросив документ, що підтверджує особу. Дали ксерокопію з їхньою печаткою. Добре, що у мене пенсійне було. По ньому добирався.

— У Рівненській області будинки продають від трьох тисяч доларів. Дорого. Отримувала на дітей вісім тисяч гривень на місяць. Тепер, з переселенськими, 12 тисяч. Плюс чоловікова пенсія по інвалідності 1200. Винаймали трикімнатну квартиру за дві з половиною тисячі. За комунальні теж така сума виходила.

Старші вчилися в школі інтернатного типу. У закладі здебільшого були з неблагополучних сімей, але педагоги хороші. Нікіта після перенесеного перестав говорити. Там поряд полігон. Як починало бахкати, падав на підлогу і кричав. З часом відійшов. Але як де щось гучно бахне, починає ховатися.

Там познайомилася з волонтером Мариною. Вона допомагала памперсами, речами. Якось спитала у дітей: «Яка ваша найзаповітніша мрія?» «Свій будинок». І вона почала шукати нам житло. Почула, що у Змітневі хочуть закрити школу, бо дітей мало. Будинки недорогі.
Поїхали з чоловіком. Першим, куди зайшли, був цей двір. Вода в хаті, 17 соток землі. Раніше дім винаймав приїжджий агроном. Власник — у Коропському районі, просив спочатку 20 тисяч гривень. Подумали, якось зберемо, віддамо. Домовились суму виплачувати в розстрочку на рік. Тисячу гривень дали на руки і ось зібрали три, найближчим часом віддамо. Оформленням займається сільський голова. Володя поставив новий паркан. А тепер власник каже, віддасть дім не менш ніж за 40 тисяч гривень. Ми потроху будуємось, а він ціну піднімає.

Я теж виросла у багатодітній родині. Мама померла, коли мені було 16 років. Вітчим був не дуже хороший, після смерті мами з ним не спілкувалася. Залишилася рідна тітка, ходила до неї в гості. Там і долю зустріла. Поступила у технікум, та не довчилася. Завагітніла у дев’ятнадцять. Подумала, Володя старший, опитніший, буде у нас хороша родина. Знаю, яке життя у гуртожитку. Тому і Крістіну не відпустила, їздить кожен день автобусом у технікум.

Володі 16 років тому поїзд переїхав ногу. Працював на заводі ЖБІ електрозварником. Увечері повертався додому. Ліхтарів не було, йшов біля колії, і проходящий поїзд зачепив за куртку, добре протягло. 15 відсотків ноги (стопу) відрізали. Ходить з протезом. Після цього працював на металобазі нелегально.

«Весни дочекаємося, город засадимо»

— Як переїхали сюди, місцеві привезли картоплі, сала, консервації, — розповідає Володимир. — Допомогу на дітей отримуємо. Село гуде, кажуть, ми мільйонери. Нам ще СМС на мобільний не прийшло, а голова вже знає, що нам начислили і скільки. Наступного року буде простіше. Обживемося, зоремо город. Голова каже, виділить ще гектар землі.

— Робота у селі немає, хіба картоплю у фермера Карпенка перебирати за 80 гривень за день, — перебиває дружина. — Вові тягати важкого не можна. Та ми не безрукі. Весни дочекаємося, город засадимо. У Рівненській області обробляли. Вранці вийшли юрбою, за день картоплю посадили.

— Скільки треба продуктів на вашу родину?

— Три хлібини йде на день, — перераховує жінка. — і це так, якщо супчик зварю. А його треба літрів шість-сім. Олії на тиждень 10 літрів. Салату велику миску, котлет каструлю смажу на день. Стегенця купую, три-чотири кіло десь на три дні. Розпотрошу на малі кусочки, бо хтось може з’їсти великий шматок, а комусь нічого не дістанеться. Гречку ми не любимо, хіба що у супі. Діти не голодують, хочуть шоколадку, беруть у магазині. Кілограма пряників малувато. По одному роздав і немає.

На днях кришила олів’є. Попросила сусідку принести п’ять огірків. Вона зайшла, а я якраз витягла з холодильника ковбасу. Дивлюсь, а середина вирізана. Сусідка дивиться, чи сміятися, чи ні. Питаю, хто? Всі: «Не я». Як погане, то крайнього у нас не знайдеш. Як у когось день народження, я з кухні не виходжу. Діти заходять конвеєром. Декілька прийшло, посиділи, поїли, пішли, інші зайшли.

Продукти купуємо у Сосниці. Як закупимось, додому їдемо на таксі. А у селі побачили і давай казати: «Ой, мільйонери, на таксі їздять». Вони ж не розуміють, скільки треба на таку родину їжі. У четвер їздила автобусом, дев’ять кілограмів прального порошку взяла, декілька кіло макаронів, п’ятилітрову бутель олії. Інше хоч в зуби бери. Ми люди нові, як на вітрині.

— А юрбою за покупками їхати сенсу немає, за проїзд у маршрутці туди і назад майже стільки ж віддамо, — уточнює Володимир. — Зараз таксі коштує від Сосниці до Змітнева 100 гривень, раніше було 80.

— А люди пліткують, — каже Олена. — Я відповідаю: «Я що, вам не даю народжувати? Народіть стільки дітей, і мільйони ваші».

Смерічка розтелилася сама

— Чотири місяці тому купили двох поросят, курей. їх, правда, лисиця перетягала. У Лучі у нас був йоркширський тер’єр, тут діти принесли дворняжку, а у неї лишай. Довелося усипити.

— Ми її зарубали! — нерозбірливо каже Нікіта.

— Качок тато рубав, а він побачив, — сміється Олена. — Як був тер’єр, раз Нікіта в його будці заснув. Я поїхала на базар, а Вова прийшов зі зміни і заснув. Прокинувся, дитини немає. Кинувся шукати. Підійшов до собачої будки, пес ричить, а Нікіта спить.

— Треба бичка загнати. Поки чистив хлів, утік, — звертається до дітей Володимир, заходячи у хату. Корову їм подарував нардеп Олег Ляшко. А Смерічка була тільна.

— Середина грудня. Смерічку привезли десь о десятій, — розповідає Олена. — Світла в сараї не було, вели потемки. Наступного дня кинули провід.

Ляшко сказав, щоб Стас за бичком дивився. Та доглядають усі. По черзі годуємо, поїмо. Правда, прибирають за ними чоловіки. Наше діло подоїти Смерічку. Окрім Аліни і малих, доїти всі вміють. Стас ще у школу не ходив, а корів у Красному Лучі бабі допомагав пасти. Привезли корову, сіно. Сусід соломи дав.



23 грудня у нашого майбутнього кума, хрещеного Мирослава Колі Нікитенка був день народження. З ним спочатку познайомилися діти, а тоді вже і ми. Не знали, коли наша Смерічка буде телитися, і в документах на корову нічого не сказано. У Колі тоді свиня прихворіла, домовився з ветлікарем на 24-е. Попросила, нехай прийде і на корову подивиться.

Зранку 24-го Стас пішов, підкинути їй сіна і дров для розпалки принести. Повернувся: «Там теля лежить» — «Не жартуй». Вова пішов, точно лежить. Схоже на мамку. У Смерічки зірочка на лобі, а у телятка — сердечко. Тато назвав Буяном, бо скаче добре.

— Так ви вже молоко п’єте?

— П’ємо. Літрів 12-13 на день дає Смерічка. Смакує Мирославчик. Як йому було два місяці, у мене пропало молоко. Десь три літри випивають діти, а решту — Буян.

Свекруха пенсію отримує російськими. Вполовину меншу

— Хто з родичів залишився у Красному Лучі? — питаю Олену.

— Свекруха, друзі. Зідзвонюємося, та про війну не розмовляємо. Пенсію їй не платили. Тоді і зараз територія була підконтрольна ПНР. Переоформили документи, пенсію отримує російськими рублями. Була мінімалка, а рублями — вполовину менше. Чого так, не знаю.
Коли ми виїжджали, пачка найдешевших цигарок 25 гривень коштувала. У вас на той час гривень 12. Зараз, щоб туди з’їздити, треба пропуск отримати. Танки, БТР вкопані у городі.. На українських блокпостах — наші прапори. На іншій стороні тільки георгіївська стрічка біля серця. Кажу: «Ти хто такий і що тут робиш?» — «Охороняю» — «А у мене ти спитав, хочу я, щоб ти мене охороняв?» Мовчить. Наркоманів, алкоголіків з-під магазинів п’яних позабирали, автомати подавали. Ті героями себе почували.

Швидкість транспорту між блокпостами не повинна перевищувати 60 кілометрів. Якщо більше — розстрілювали автобуси. Над дорогами їх стільки згорілих стояло. Я й по телевізору такого не бачила. У магазин заходили з автоматами, продуктів набрали і пішли. Ювелірки, банкомата грабували.

Перед Новим роком «Червоний Хрест» допоміг. На кожного дали сертифікат по тисячі гривень у магазині «Сільпо». Скупилися на дев’ять тисяч. Мультиварку, праску, іграшки, продукти.

Не так, як на Чернігівщині

— На колядки Стас з Крістіною ходили колядувати, — продовжує Олена. — Мріяла, наколядує на новий мобільний телефон. Походили годину, 20 гривень назбирали, змерзли. Перехотіла телефон. Наші традиції трохи відрізняються. У Луганську діти більше родичам кутю носять, один до одного в гості з кутею ходять. Щедрують рідко.

Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №3 (1602), 19 січня 2017 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: