Ректор, учений, музикант і педагог

Середа, 4 січня 2017 14:16 | Переглядів: 1664

Життя подарувало мені зустріч із дуже обдарованою людиною, непересічною особистістю, від короткого переліку титулів і звань аж дух захоплює!

Володимир Рожок - ректор Національної музичної академії України ім. П.І. Чайковського, доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент Національної академії мистецтв, народний артист і заслужений діяч мистецтв України, відомий державний діяч, диригент, педагог, дипломат.

- Володимире Івановичу, як сталося, що сільський хлопчина, не маючи навіть початкової музичної освіти, став музикантом і досяг мистецького Олімпу України?

- Народився я в багатодітній сім’ї в селі Хороше Озеро Ніжинського району. Моя мати, Ганна Кузьмівна, дуже гарно співала, була солісткою церковного хору. Ненька часто брала мене на співанки, які проводив надзвичайно обдарований регент і, як потім з’ясувалося, вельми талановитий хормейстер Хома Максимович. Він створив у селі хор, унікальний тим, що виконував твори Рахманінова, Бортнянського, Чайковського... І це підчас богослужінь!

А два-три рази на тиждень хористи збиралися у сільських хатах на репетиції. І до нас, у бідну хату під соломою з низенькими вікнами, теж приходили. Я сидів і слухав, як вони співали. Коли звучало багатоголосся, на мене це дуже впливало, бо я від природи людина дуже емоційна.

Батько Іван Іванович - фронтовик. Після поранення і контузії під Москвою у 41-му майже чотири роки поневірявся по госпіталях. Життя йому лікарі врятували, але залишилося багато хвороб, а найгірше - втратив зір, став інвалідом війни І групи.

У родині була страшенна біднота, сумна холоднеча й темрява. У дитинстві я не знав, що таке розкіш, цукерки, печиво. Запам’яталося, як батьки ходили на вибори, а там на дільницях продавали всілякі смаколики, які вони приносили додому. Яка ж то була радість! Тому, як дитина повоєнна, розумію, що таке крихта хліба, шматочок сала, який ти можеш з’їсти і сказати: «Боже, яка насолода!».

Це нині діти вередують, перебирають харчами. Ми ж були готові вхопитися за зернятко, аби вижити. Корова у нашій сім’ї з’явилася, коли мені було років з 10. І це для нас стало спасінням, бо мали молоко, сметану, кисляк...

Проте жили ми цікаво. У нашій оселі була гітара, мандоліна, балалайка, бубон. Тож сестри Рая і Люда, брат Петро і я, взявши інструменти, створювали ансамбль та співали на чотири голоси, а тон задавав батько на баяні. Усі сусіди заслуховувалися...

- Якщо так рано «прорізався» талант, то чому батьки не віддали навчатися до музичної школи?

- Яка школа, де? (усміхається). Великим святом були поїздки на районні олімпіади до Ніжина. Я до них готувався, шукав одяг, у сестри брав валянки, на 5 розмірів більші. На Чернігівщині були дуже популярні так звані чуні -глибокі гумові калоші, які натягували на валянки. Вони захищали від бруду, мокроти. Мама тоді поїхала до міста, купила мені червоні чуні й каже: «Одягай і йди до школи». Відповідаю: «Мамо, я не піду! Вийду до дошки у червоних чунях - засміють». Заступився батько: «Галю, ну чого ти не купила чорні?» А вона йому: «Так чорні вартують два рублі, а ці - рубль».

На олімпіаду в Ніжин поїхав у сестриних калошах. Коли йшов центральною вулицею, здавалося, усе місто на мене дивилося. Але для мене було велике свято, коли я виходив на сцену. Виступив добре, і мене рекомендували на обласний звіт.

Оця мистецько-музична аура затягувала. У 1961 році я закінчив 8 класів, до речі, на четвірки і п’ятірки. Усе думав, куди ж вступати? Я страшенно не любив точні науки - математику, фізику, хімію, але шанував історію, літературу, мову. У цей час до села приїхала викладачка Ніжинського училища культури і почала дізнаватися: «Є у вас такі учні, котрі танцюють, співають, грають?». Усі одноголосно сказали: «Володя Рожок!».

Мені тоді було 14 років. Гостя цікавиться: «Ти хочеш до нашого закладу вступити?». А я не мав уявлення, чому там навчають. Вона й каже: «Ти будеш музикою займатися». А мене з дитинства тягнуло до пісень і музики. Я ні в чому іншому себе не бачив - днював і ночував у сільському клубі. Тоді мистецьке життя там вирувало. Був хор, у якому співало чоловік сімдесят. Приїздили чудові артисти, театральні, естрадні, фольклорні колективи. Мене це надзвичайно цікавило, бо я ніби потрапляв у якусь таїну, котру не міг збагнути, пропускав усе це через свою молоду юнацьку душу і серце.

Тож разом із батьком поїхав до Ніжина здавати документи в училище. А конкурс дуже великий, бо такий заклад був єдиний в області. Під час іспиту грав на баяні. Не маючи музичної освіти, я міг лише щось елементарне підібрати. Перевірили слух. Він у мене хороший, уже згодом визначили як абсолютний. Потім запитали, чи можу співати, кажу: «Можу!».

А в мене прекрасний дискант, я «завів» «Солов’я» Аляб’єва, якого слухав по радіо у виконанні справжньої зірки вокалу Євгенії Мірошниченко, повторював за нею усі складні фіоритури і ніколи не фальшивив. Коли закінчив співати, всі зааплодували. Я був уражений. Виходжу з аудиторії - маленький, біленький, худенький, у вишитій сорочці та чорних штанцях - і не знаю, що там в екзаменаційному листі. Виявилося, поставили «5». Потім здав другий предмет, українську мову, і мене зарахували до училища, яке закінчив у 1960 році з відзнакою.

- А далі що - на село кульпрацівником?

- Ні, хотів удосконалюватися, здобути вищу освіту. Проте вирішив, що консерваторія для мене недоступна...

- Чому?

- Я не мав міцної музичної бази, тому подумав про Харківський державний інститут культури і вирішив вступати на диригентсько-хоровий відділ. Поїхав до Харкова, здав документи, глянув, а конкурс - 15 чоловік на місце. Але, чесно скажу, настрій був бойовий. На екзаменаційній комісії диригував твір «Козака несуть», зіграв на фортепіано прелюдію Рахманінова та вальс Шопена №7, а на завершення заспівав. Виходжу з класу, а пройшло, мабуть, хвилин 20, з переляку навіть в екзаменаційний листок не глянув. Чую, хтось каже; «Ого!». Дивлюся - «відмінно» стоїть! А це означало, що інші чотири іспити можу не складати, тому що маю диплом із відзнакою. Приходжу до приймальної комісії і розгублено запитую: «А що мені робити?» Усміхаються і кажуть: «Відправляйся додому, відпочивай і чекай повідомлення про зарахування».

Сідаю ввечері на поїзд і вранці вже у центрі Хорошого Озера з чемоданчиком. Зустрічаю батька, підходжу до нього, цілую. А він із подивом: «О! Ти що, провалився, що так швидко повернувся?» А я у відповідь: «Ні, тату, вступив до інституту!». Приємно було усвідомлювати, що тоді я єдиний із села вступив до вишу.

Місяць не ходив, а літав окрилений. Час промайнув, потрібно їхати. А бідність така, що немає нічого. З грошима сутужно: батько - інвалід, матері в колгоспі нічого не платили, лише наприкінці року давали пару мішків зерна та цукру. Що робити? Ненька якусь курку зарізала, мої хресні разом із бабою і дідом назбирали мені на квиток. Ось так я вирушив у Харків - до свого нового життя.

- Які враження залишилися від харківського періоду?

- Бурхливе культурне життя великого міста вплинуло на мене як людину, в котрої формувалися художньо-естетичні смаки, яка відкривала і збагачувала кругозір. Адже, окрім того, що вчився на відмінно і відвідував театри й музеї, я ще був учасником різних мистецьких акцій, керував самодіяльними хоровими колективами підприємств. Це давало можливість не тільки отримувати підвищену стипендію, але й підробляти карбованців 100. А це гроші, на які вже можна було прожити.

Багато часу приділяв громадській роботі, адже мене обрали комсоргом факультету. А далі сталося щось неймовірне. На конференції інституту мені довірили очолити комітет комсомолу (на правах райкому) - не молодому комуністу, який пройшов усі співбесіди, а мені, 22-річному студенту-випускнику. У секретаря парткому був шок: «Прославилися на всю Україну...»

Але я зумів налагодити активну, цікаву роботу з молоддю, і слава про комсомольську організацію Харківського інституту культури справді загриміла на всю країну. А мене обрали делегатом XXI з’їзду ЛКСМ України.

- І що, мистецтво відійшло на задній план?

- Ні-ні, воно й далі притягувало! Закінчивши з відзнакою інститут, я відчував, що мені мало цієї освіти. Золотою мрією була кон-серваторія. І я п здійснив, коли працював «звільненим» секретарем комітету комсомолу інституту культури. Загалом 13 років я віддав молодіжній організації і зовсім не шкодую про це, адже вона допомогла в житті, вселила віру у власні сили, коли мене направили на навчання до Москви, а потім запросили до Києва.

- Чим пам’ятне для вас столичне життя?

- Навчанням в аспірантурі Інституту мистецтвознавства ім. Рильського, творчою роботою на посаді першого заступника директора Київського державного академічного театру опери і балету ім. Шевченка, а потім - у Міністерстві культури та Адміністрації Президента України... Доля подарувала мені співпрацю з багатьма видатними зірками сцени та унікальними політичними діячами багатьох країн світу. Адже три роки пропрацював у Посольстві України в Росії...

Нині, аналізуючи своє буття, можу стверджувати, що, попри все, старався рухатися до вершин, які мені підказували серце, розум, душа.

- Вже 13-й рік Ви очолюєте Національну музичну академію мистецтв імені Чайковського. Частенько відвідуєте Чернігівщину. Чим знаменний для Вас нинішній приїзд?

- По-перше, мені завжди радісно перебувати в Чернігівському музичному училищі ім. Ревуцького. Така приємна статистика: 170 випускників нашої Академії перші музичні кроки зробили на Чернігівщині. Нині у нас навчається 70 студентів із Сіверського краю.

А по-друге, і це головне, ми привезли концерт-презентацію книги "Шлях до визнання", яку я написав до свого 70-річного ювілею. Досягти музичного Олімпу гне так просто. Потрібно було за нього боротись, іти вперед упевненими кроками. Я хотів би щиро подякувати всім, хто допомагав мені в цьому.

- Що непокоїть митця сьогодні?

- У свсоїх публікаціях, виступаз на радіо та телебаченні я відверто кажу: потрібно, шоб держава співала! Якщо ми в школах не поновимо музику і співи, не створюватимемо хорові колективи, оркестри, нас спіткає катастрофа, бо низькопробна фонограмна мішура - це шлях до духовного зубожіння нації.

* * *

Борис Олійник про Володимира Рожка:

«У нього насправді є ті сильні крила, які підняли його на мистецький Олімп і до самих вершин культурної дипломатії... Талант осягнення глибин Музики сотворив із нього справжнього митця-філософа, а диригентський хист, яким наділила його природа і родове коріння, підняв до висот хорової культури. Але головною його іпостассю залишається, звісно, унікальна постать Людини - Музиканта, Просвітника, Вчителя, Діяча».

Сергій Гайдук, "Деснянка" №1 (634) від 5 січня 2016