«Ми в Росії були, більше не хочемо»

«Там дев’ять місяців холодно, а три — офігенно холодно», — жартує про жінчину батьківщину 46-річний Юрій Гармай з села Леонівка Семенівського району. Його дружина 42-річна Ольга родом з Уралу (Росія). На Семенівщину переїхала разом з матір’ю, сестрами і братами більше 25 років тому. В Україні знайшла свою долю. Разом з Юрієм виростили двох доньок. Назад до Росії не збирається.



— Нас у батьків восьмеро, — розповідає Ольга. — Як тата не стало, найменшому лише п’ять було. Мати нас одна виховувала, більше заміж і не вийшла. Свекруха (батькова мати) дуже допомагала. Мама не всім, звичайно, освіту змогла дати, але на ноги поставила. Зараз лише один з нею у Машевому живе.

Старшу сестру в Україну тітка покликала. Батько наш з цих країв був. А тоді і маму перевезли, і всі переїхали.

Що не кажуть, в Україні легше. Там глухе село, доріг немає. А погода... Дуже суворі зими. Тут — туди-сюди і тепло, зелено. Фрукти, овочі.

З Юрієм познайомились у Миколаївці, де Ольга працювала продавчинею. Хлопці до подруги приїхали з іменинами привітати. І помилились на день.

— Але то була лише перша зустріч. Ще зиму погуляв, — говорить Юрій Леонідович. — А вже у червні, на День молоді, стосунки зав’язались.

— Зустрічались рік і сім місяців, а потім поженились, — продовжує дружина.

— Уже ж і запам’ятала. Така точність, — усміхається Юрій Леонідович.

— Аякже ж. Я все життя з цифрами.

Обидві доньки Гармаїв — 18-річна Ірина та 16-річна Віка — навчаються у Харкові. Разом живуть у гуртожитку.

— Діти з дому поїхали, ще й 15 їм не було. Вони у нас осінні, до школи, вважай, у п’ять років пішли. До харківського технікуму обидві після дев’ятого класу вступали.

Та ми спокійні. Там Юрин брат.

І виховували так, щоб не балувані були, щоб не пили, не курили. Вже як підуть на свій хліб, тоді нехай самі вирішують. По нічних клубах не ходять, вчаться.

— А ви звідки знаєте, далеко ж?

— Ні-ні. Через дві кімнати від них у гуртожитку родичка живе. Контролює. Женихів ще не привозили. Хай повчаться. Не треба так рано. Ми ще й самі молоді, щоб з онуками няньчитись.

Родина тримає чимале хазяйство: свині, птиця і три корови. І це, кажуть, дрібниці. Коли у 2013 році закрили місцеву школу, де Ольга працювала на кухні, а Юрій кочегаром, обидва враз залишились без роботи.

— Дітей учити-ростити треба, то тримали і по сім корів. Так і виживали. Хоча молоко тоді по 2,5 гривні приймали. А ще 60 соток городу обробляли, картоплю здавали. У чоловіка повно техніки. То він не тільки собі переробить усе, а й у людей. І копійку матиме.

Кілька років як взялись гарбузи вирощувати, насіння здавати. Та цього року поки ціни немає. По 20 гривень за кіло не здаватимемо, хай поки стоять, — жінка киває на півдесятка білих мішків із гарбузовим насінням.

Тепер Ольга прикордонниця-контрактниця. Щоправда, несе дозор на кухні.

— У селі відкривався відділок прикордонної служби «Леонівка». Бо від Семенівки до Вороб’ївки, де є пункти пропуску, велика відстань. Потрібен був контроль посередині.

Мене покликали кухонним працівником. Без вагань погодилась. Чоловіка взяли туди ж кочегаром працювати. Тож тепер обидва при ділі.

А потім я ще й контракт підписала, на три роки. У Чернігівському прикордонному загоні трохи повчили, — говорить жінка.

— Так це у вас і зарплатня висока?

— Шикарна, — Оля ствердно киває головою.

— То ви тепер головна у сім’ї?

— Що ви? Все у нас на Юрі: і господарство, і дім. Я навіть до пуття натопити не можу. Пішла собі на роботу, а все на ньому тримається.

— Але ж контрактний на війну відправити можуть?

— Можуть. Сказали, жінок тільки за згодою. А там хто його знає. Як доведеться, нічого не зробиш.

Був час, коли росіяни до нас на роботу на цегельний завод ходили, а наші — до них на спиртозавод.

Тепер не пройдеш. Як за колишній колгосп заїхати, там рів величезний, який відділяє від Росії. Це та сама «стіна». Минулого року літо-осінь рили. Добрий котлован. А до цього канавка якась була.

І з російської сторони теж рів, тільки ще з колючим дротом. Вони навіть раніше від нас обкопалися. Технікою серйозною рили.

— Російські танки на кордоні бачили?

— Ні. А чули, як гули, — згадує Оля. — У них трактори заводяться, бики пасуться, ревуть, нам чути. Але від танків був зовсім інший, більш гучний звук.

Юрій та Ольга Гармаї — давні друзі «Вісника», з яким не розлучаються більше десяти років. І цього разу подружжю таки вдалося смикнути удачу за хвіст. Вони стали переможцями тижня у традиційному розіграші «Вісника». І отримують мікрохвилівку від улюбленої газети.

— Майже завжди квитанцію відправляла. Мені ніхто не вірить, а я знала, що переможемо, — радіє жінка. — От і цей раз шлю лист, а з мене сміються: може, машину виграєш. «А от і виграю», — відповідаю їм.

— Як думаєте, чого цього разу пощастило?

— Мабуть, на цю суму уже конвертів накупила, — жартує Ольга. — А так удачі особливо немає. Все своїми руками. Такої халяви ще не було.

Ну, хіба останні роки у клубі лотерея безпрограшна. Хоч носову хустинку та виграю. А ще з чоловіком ду-у-у-уже пощастило.

Марина Забіян, тижневик «Вісник Ч» №50 (1597)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: