Журналістський хліб, або Редактором не народжуються

Я молода, але писала про багатьох, хоча...

У день свого професійного свята хочу розповісти про найдорожчу людину - свою маму Зою Шматок, заслуженого журналіста України. Вона не лише народила, виростила і виховала мене, а повела за собою журналістською стежкою. І за це, матусенько, тобі велике спасибі! Сподіваюся, що в День журналіста цей матеріал стане для тебе приємним сюрпризом.

Про життя неньки знаю до дрібниць. Чи думав хто, що босоноге лісове дівча стане журналістом?! Вона часто згадує батьків, дитинство, редакцію районки... Монолог, який не можу перервати, пропоную вашій увазі.

«Народилася я далекого 1948 року в селі Перелюб на Корюківщині. Твій дідусь, а мій батько, Степан Назаров повернувся зі сталінського заслання, де перебував аж десять років як «ворог народу» (реабілітований у 1956-му). Незважаючи на це, йому довірили лісництво в далекому селі Корюківського району. Селяни дивилися на лісничого як на пана, не відаючи, що в нас часто й хліба не було на столі! А ще татка прозивали «бандерівцем», адже він розмовляв чистою українською мовою. Був родом із Вінниччини, як і мати.

Батьки квартирували у діда Никифора. Я народилася дуже маленькою і немічною, тож мама ховала мене в рукав кожуха і гріла на печі. Сільські жінки приходили дивитися і казали: «Жити не буде!». Мама плакала. ..Та я вижила. Мене врятувала мамина любов і теплий кожух.

Ми переїздили з лісництва в лісництво. Тихоновичі, Радомка... Навколо ліси. Я нічого не боялася, крім вовків, які ходили вночі під вікнами. Згодом мама примусила батька перебратися до Корюківки, ближче до людей. Тут мене віддали до школи. Та клопотів зі мною було чимало. Я не хотіла писати. Вчителька Марія Олексіївна запрошувала неньку на уроки, тому що нічого не могла зі мною вдіяти.

Вдома мене муштрувала середня сестра Ірина, котра приїздила з Донбасу. Читання теж не давалося. Вона відкривала буквар і казала: «М-и - ми, л-о -ло... Що, Зою, буде?» Я миттєво відказувала: «Сало!» Розізлившись, сестра викидала невдячну ученицю в розчинене вікно. Спасибі батьку, він обнімав мене, сердито виказуючи Ірі: «Ось з’являться у тебе свої діти, тоді й будеш викидати їх у вікно! Малу не чіпай!».

Він купив зі своєї невеличкої пенсії відразу дві товсті книги казок -українські народні і братів Грімм. Узимку сиділи з ним біля грубки й читали. Подаровані казки відкривали мені чарівний світ. Я почала ліпше навчатися.

Роки бігли. Школа позаду. До інституту не вступила, пішла працювати, щоб не сидіти у своїх стареньких на шиї. У мене, слава Богу, був «диплом» молодшого продавця, який отримала в 11 класі. Отож удень стояла за прилавком у «Культтоварах», а ввечері писала ліричні статті до газет - київської «Молода гвардія» та обласної «Комсомольський гарт».

Публікації прочитав редактор нашої Корюківськоїрайонної газети «Маяк» Іван Петрович Пискун. У 1967 році якраз відновили Корюків-ський район і знову почала виходити районка. Редактор шукав кадри. Усіх набрав, крім двох кореспондентів. Запросив мене і ровесницю Віру Погуляй із Сядриного. Його вибір розкритикував заступник Петро Федорович Шморгун: «Дітей понабирали!»

Ці «діти» згодом навчилися друкувати, вичитувати матеріали, сторінки, макетувати і, звичайно ж, писати. На нас можна було залишити газету. Редактор не мав спокою ні вдень ні вночі. Його постійно відряджали від райкому партії у колгоспи: сіяти, косити, жнивувати, копати, організовувати теплу й ситу зимівлю для громадського товариства. Йому першому діставалося й після критичних публікацій або чогось іншого. Відстояти надруковане не завжди вдавалося. Ми йому не заздрили і про редакторську посаду не мріяли.

Інколи й нас. добре «журили». Мене, зокрема, за одну помилку, яка в райкомі партії здалася політичною. Ледве не стерла з лиця землі підстаркувата й «відповідальна» працівниця.

- Таких, як ти, - сказала вона, - у 53-му році (а це був уже 70-й) вночі чорні воронки забирали...

Я заспокоїлася лише на батьковім плечі. А він усю ніч не спав...

Відтоді журналістика перестала бути для мене романтикою. Це - тяжкий хліб! Та хто спробував його смаку, не забуде ніколи...



Знову бігли роки. Ми вже й університети закінчили. Прийшов час редактору йти на пенсію. Обком вирішив призначити в Корюківку редактором жінку. ЦК вимагало мати на цій посаді хоча б одну представницю жіноцтва в області.

Мене викликали в обком. Редактором бути я не бажала. Працювала вже власкором «Деснянської правди» у чотирьох районах області, відчула певну незалежність і повагу. Та за один день життя змінилося. Іван Петрович віддав мені ключі від редакції і сейфів: «Здоровайся зістарим, як побачиш!».

Дивилася йому вслід і думала: «Як мені витримати все, що чекає?..»

З цими ключами я не розлучалася майже 20 років. З тривогами, турботами, радістю. Багато молодих журналістів піднялося на крило з нашого «Маяка». Колектив був мов одна сім’я. Кожного дня - на передовій. Розслаблятися не можна! Вітри перемін. Становлення України як незалежної держави. Виживання газети... Владна підтримка і владна цензура... Все було!

На щастя чи на жаль, я була «пишучим» редактором. Писанина забирала багато часу. Та нічого з собою вдіяти не могла. Інших учила: «Нехай не полишають вас совість і відповідальність». І сама вчилася».

Скільки живе, не перестає дивуватися людям. Роками спостерігає за їхніми долями, навіть коли, здається, вже про все написала. Після того, як пішла на пенсію з «Маяка», Зоя Шматок ще співпрацювала із «Сільськими вістями», обласними газетами, зокрема з «Деснянкою» і, звичайно ж, із рідною районкою. Її не обсипали золотим гонораром, як декому здавалося; Просто... перестати писати непросто!

Усі її робочі будні - на папері. І хтозна, можливо, якби моя мама не знала життя, не ходила сільськими стежками, не виконувала домашню чорнову роботу, не ростила дітей (сина і двох доньок), а купалася в розкоші, не змогла б сповна зрозуміти душі своїх героїв із звичайними і незвичайними долями.

Лариса Галета, "Деснянка" №24 (604) від 9 червня 2016

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: