7 поворотів життя Ольги Кіт

Четверта година ранку. А в господі Ольги Кіт у селі Крути Ніжинського району уже світиться. Жінка збирається на Конотоп, торгувати картоплею. Дві її доньки (п’яти і десяти років) ще сплять. Ольга Василівна занотовує на аркуш, як сама каже, цінні вказівки для дітей: кого з господарства чим погодувати, яку грядку прополоти.

А далі — треба важенний мішок та сумки з картоплею завантажити на велосипед.

— Доньок будити шкода, та й чим вони мені поможуть, малі ще, — думає жінка.

А більше допомоги чекати нема від кого. Приловчилася сама: ногами велосипед притримала, на багажник затягла і прив’язала. На руль — дві сумки. І п’ять кілометрів крутить педалі на станцію Крути. Перевантажує картоплю з велосипеда в електричку, і на Конотоп торгувати. Додому — пізно ввечері.

Як важко підіймала картоплю на велосипед, так усе життя тягла Ольга Кіт сама себе вверх. 53-річна Ольга Василівна — рік як директор Крутівської школи, депутат Ніжинської районної ради, колишній сільський голова Крут. Пригадуючи своє життя, Ольга Кіт перерахувала сім важливих моментів.



1. Хоч у Владивосток

Ольга Кіт закінчила Прилуцьке педагогічне училище. За успішністю була третьою. Мала право обирати, куди їхати на роботу. Більшість хотіли повернутися додому. Оля була не така.

—У Носівський район не хотілося, — пригадує Ольга Василівна. — Батьки у селі Держанівка Носівського району були ще молоді — самі справляться. Направили б мене у Владивосток — поїхала б. Тоді багато вчителів набирали у Полтавську область, у малокомплектні школи. Я й туди була не,проти їхати. А мати почала відмовляти. У Ніжинському райвно запропонували декілька шкіл на вибір. Я захотіла в десятирічку. У Крути. Колектив мене прийняв. Хоча, як кажуть, нема складнішого колективу, ніж учителі. У мене сестра-педагог сердиться, як'так кажу. А тоді якось говорить: «Була на курсах, і психолог так казав». А чого? Бо
кожний вважає: «я найрозумніший, після інституту». Он мої батьки все життя на фермі пропрацювали: сказав щось завфермою — полаялись, але зробили. Бо це начальник сказав. Якщо ж сказав щось директор школи, то вчитель йому: «А чого я повинна це робить?»

У Крутах Ольга Василівна і чоловіка знайшла. Він був шофером. У 1985 році вийшла заміж, за два роки народила першу дочку Майю.

2. За одну зарплату викупила радгоспний будинок

Молода родина спочатку жила в квартирі, що була на балансі сільської ради. Такі давали вчителям і медикам. Як Майя з’явилася на світ, Ольга Василівна стала просити нове житло. Виділили радгоспний будиночок. Платили за нього, як за квартиру.

— Там не було ні паркану, ні криниці, ні погреба, — говорить. — Хоча я диву даюсь. До нас у хаті жив головний ветеринар радгоспу. Трьох дітей виростив. З такою посадою можна було хороми побудувати, а йому нічого не було треба. Потім, раз у житті, мені повезло. 1991 рік — приватизація. Зарплати видавали купонами. Хату запропонували або на виплату на декілька років, або викупити зразу. Виставили таку ціну, що я за одну зарплату той дім змогла купити. Ще й остались купони.

3. У декрет – перед самим пологами

У 1992-ому народилася ще одна доня, Аня. Того року Ольга Василівна доводила четвертий клас. У березні мала йти в декрет.

— Директор до мене: «Оля Василівна, доробіть третю чверть». Погодилася. За два тижні після того, як пішла у декрет, народила Аню.

Молока не вистачало Я чотири рази на день годувала молоком, манку варила. На кавомолку дрібнила гречку. У чотири місяці дитині давала юшку на маслі, картоплю, яблуко. І нічого, слава Богу, виросла. Дивлюся, зараз молодь: і червоних овочів не можна, і шоколаду не можна, і того й сього — зась. У мене панькатися часу не було.

4. Чотиримісячну доньку – на бабу Мотю, сама – на роботу

Сидіти рік у декреті також не схотіла.

— З вересня треба було набирати перший клас, — сміється. — У чоловіка була ще жива бабуля Мотя. Баба-вогонь. Виняньчила мені доньку до чотирьох років. До останнього свого дня.

Як минуло Ані два з половиною роки, нам бабу Мотю шкода стало, може, їй важко. Пішли до неї на переговори. Хоча я не дуже хотіла віддавати малу до садка. У бабусі — легше. У садок треба малу прихорошувати, щоб у чистому, у порядку. А до баби Моті — яке вкинеш, так і буде {жартує). Як не встигла попрати — нічого страшного. Завтра виперу.

Обережно заговорили з бабою про садок. Вона в сльози: «Ага, уже не так я дитину гляджу». У 1996 році бабуля захворіла. Нікого не мучила. Якось швидко в больниці на моїх руках померла.

Дошкільного закладу у Крутах на той час уже не було. І садочку кришка, і баби Моті нема. Водили малу до свекрухи, брали з собою, старшеньку
другий раз у школу не пущу — Аню няньчила.

5. У чоловіка заболіла гоолова — за два тижні

— У1997 році помер мій чоловік. Перед Новим роком жалівся, що болить голова. У лікарню потрапив на Старий новий рік. Заснув під крапельницею і більше не прокинувся. Донькам було без трошки десять і п’ять років. Лишилася з ними сама.

Тяжко працювала. Кажу тепер донькам: «Може, вам і не вистачало від мене ласки, та життя важке було, треба було щось їсти, у щось одягатися». Вони все розуміють.

6. «Дай нам свого Бутка хоч на два-три дні»

У 2002 році вибирали крутівського сільського голову. Іти на цю посаду Ольга Василівна і не думала. Якби не колеги по школі. Тоді кандидатуру претендента на пост голови мав висунути якийсь колектив, організація. У школі почали вмовляти: «Спробуй».

— Я розгубилася. Мені ще не було 40 років. Що на тій посаді робити? — зізнається Ольга Василівна. — І як же школа?

Стала головою. Люди їй повірили.

— Два роки працювала паралельно у сільраді і годинку-дві мала в школі. А потім проконсультувалася в юриста. Він сказав, що зберігається і місце роботи, і педагогічний стаж. Вирішила: не буду морочити голову ні собі, ні дітям, роботу в школі полишу.

На посаді голови для мене все було нове. Важко. Думала, Боже, куди я попала і де мої речі? Але мала хорошу підтримку: бухгалтерія, секретар, котрі знали свою роботу.

У сільраді навчилася на машинці друкувати. Після роботи побіжу додому. Погодую дітей, попораюсь — у вісім-дев’ять вечора знову в сільраду.

Та найбільша моя підтримка, якій заздрили інші голови, був Микола Бутко. У той час — губернатор. Микола Петрович родом з Крут, тому дуже нам допомагав. І газ у селі в нас завдяки йому, [ремонт у клубі. Інші голови жартували: «Ольго Василівно, дай свого Бутка хоч на два-три дні. Я з нього витрясу все».

Микола Петрович допомагав сильно. Можливо, десь трохи і неправильно, може, у когось уривав, кому більше треба. Та мене це не цікавило. Але ж я не сиділа без діла також. Зверталась до нього: «Те треба, те». Микола Бутко бачив, що я стараюся.

У 2004 році старша закінчила школу і пішла навчатися в політех у Чернігів. А менша приходила до мене в сільраду. Там з’явився комп’ютер. Я доні казала: «Усі з сільської ради підуть, а ти спіши за комп’ютер». Вона й приходила. Радості повні штани — ні в кого в Крутах комп’ютера нема, а вона тут гракається.

На наступний термін Ольгу Кіт головою не обрали. Не стала сперечатися і доводити, що вона має очолити село. З посади пішла достойно.

— Вибори є вибори. Народ є народ, — міркує зараз. — Програла
з розривом у 16-18 голосів. Спочатку засмутилася. Було трохи образливо, що я старалася для людей, а вони не підтримали. Дехто казав: «Що ж нам жінка? Нам чоловіка в голови треба». Перелітувала і повернулася до школи — там заспокоїлася. Більше, хоч і просили односельці, на голови не балотувалася. Потім стала депутатом районної ради.

7. 20 хвилин діла — і судимість би висіла

— Будучи головою, одного разу я залетіла на проблеми. Це був, певно, 2005 рік. Тоді почали оформляти субсидії. Секретарка якраз захворіла. Я довідку на субсидію видавала сама. Жила в селі велика сім’я. Найстарший син був приписаний, але не проживав у Крутах. І я його в довідку про склад сім’ї не включила. Це я тепер знаю, що записати треба, просто з поміткою: фактично не проживає. Через трошки приїжджає СБУ з перевіркою. Усі документи, з землею — порядок. Попросили глянути і журнал по довідках. Це ж треба так, щоб з двадцяти їм до рук потрапила саме ця довідка. Хлопчики з СБУ кажуть: «Ми б і раді допомогти, але ніяк. Що є, то є».

Викликали мене в прокуратуру. Атам такий противний молодий працівник. Я йому пробую щось пояснити, а він: «Я у вас нічого не питаю. Прізвище, ім’я, по батькові». Я розумію, що в нього посада така. Але ж я старша за віком, він молодий. Вів себе, як піжон. Я йому давай розказувати ситуацію. Він непохитний: «Незнання законів не звільняє від відповідальності». Тягне мене на суд. Вдячна судді Олександру Скалозубу, він і досі працює. Попер суддя проти цього прокурора і виписав мені адміністративне стягнення. Заплатила штраф. Якби не Скалозуб — за 20 хвилин того діла з довідкою, висіла б на мені судимість.

* * *

Обидві дочки Ольги Василівни вже заміжні. Живуть у столиці. Ольга Кіт каже, що щаслива, бо улюбленій роботі в школі може приділяти скільки завгодно часу: діти виросли, удома самій нудно. Працює допізна, особливо взимку. А ще жінка запевняє, зараз її важко змусити плакати.

— Як помер чоловік, як стала сільським головою, плакала, — зітхає. — І те не виходить, і се. Заховаюся і витираю сльози. А тоді думаю: діти ж бачать. Хіба так можна? Зараз можу заплакати. Тільки не через роботу. Як почую щемливі пісні про батька, матір. Згадаю своїх уже покійних батьків. Це душевні сльози.

Сьогодні емоції можу вилити по-іншому. Є в мене близька приятелька, зберемося з нею, я викричусь, у три поверхи нагну. Вона мовчки слухає. Поганих слів у неї не вискакує. Я стрес зніму, і порядок. А плакати — досить.

І він її пам’ятає

У розповіді про своє життя Ольга Кіт неодноразово згадувала Миколу Бутка. Нині він працює в Чернігівському національному технологічному університеті. Із серпня 1999 по листопад 2002 року був губернатором області. А чи пам’ятає Микола Петрович Ольгу Василівну?

— Я її не просто пам’ятаю, а дуже добре знаю, — стверджує Микола Бутко. — Ольга Василівна дуже хороший господарник. Завжди вболівала за те, що в Крутах робиться або не робиться. Вона і зараз така, не змінилася. Уже
була давно не головою, але ще й не директором школи, перейнялася проблемою автобусів. Один з них ходив від Ніжинського автовокзалу, але оминав станцію Крути. Жителям села, котрі приїздили, наприклад, з Києва на станцію, було незручно добиратися до Крут. Ольга Василівна і перевізника знайшла, і владу, і мене. Підняла всіх на ноги — зробила так, що автобус і досі заходить на станцію Крути.

Скільки їх було — вона одна з найефективніших крутівських сільських голів.
Був головою мій колишній однокласник. Щось робив, більше не робив. Працювали й інші люди, але... В Ольги Василівни не було остраху.

Вона завжди акцентувала увагу, що я її порадник, помічник. Якось почали в Крутах приводити в порядок кладовище. Треба було поїхати забрати металоконструкції, бетонні огорожі. Вона нікого не чекала, в машину — і помчала.

А ще в неї така риса —принциповість. Вона нікому спуску не дасть, незалежно від того, хто ця людина. На виборах якраз через це і програла. Дехто казав: «Жінка нами керує, а ми не можемо ніяк згуртуватися, щоб поставити її на місце». Вирішили, що краща форма поставити на місце — бойкотувати обрання Ольги Кіт головою. Вона болісно це сприйняла. Я їй говорив: «Мине час, і ви будете згадувати період сільського головування, як гарний етап. І не більше». І коли знову виникала тема, чи буде балотуватися на посаду сільського голови, вона зі мною радилася. Потім сама вирішила: «Не буду».

Вікторія Товстоног, тижневик «Вісник Ч» №6 (1553)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Ольга Кіт, Ніжинський район, людські долі, «Вісник Ч», Вікторія Товстоног

Додати в: