Підлісне на хороших людей багате

П'ятниця, 4 грудня 2015 15:28 | Переглядів: 3022

Як і обіцяли, «Деснянка» продовжує розповідь про село Підлісне, що в Козелецькому районі. Перша публікація стосувалася позитивних змін у соціальній сфері населеного пункту, а тепер розповімо про людей, якими пишається село. Та спочатку разом із місцевим бібліотекарем Любов’ю Сухоцькою трішки зануримося в історію...

Як розповіла бібліотекар, кілька десятків років тому начальником військово-облікового столу в сільській раді працював Дмитро Іванович Борисенко. Такий собі звичайнісінький, нічим не примітний чоловік. Але у нього був цікавий батько, який занотовував спогади старожилів та вів записи про все, що відбувалось у рідному селі, спостерігав за по-годними змінами.

- А от про голодомор у нього інформації немає. Ймовірно, свого часу злякався і заховав кудись свої нотатки, а, може, знищив. Рукописи дідусь мені ніколи не показував, але все, про що я його запитувала, розповідав, особливо про фронтовиків Другої світової, - каже Любов Сухоцька.

На основі відомостей, які переповідав батько Дмитра Бори-сенка, бібліотекар створила своєрідний літопис села - від заснування населеного пункту в 1738 році і до сьогодення. Зберігається ця краєзнавча розвідка в бібліотеці. Ознайомитися з нею можуть усі охочі. Принаймні, «Деснянка» такою нагодою скористалася.

Дещо з історії Підлісного, зокрема про походження його назви і старовинну церкву, яка там колись була, але згоріла під час бомбардування в 1943 році, «Деснянка» вже писала. Тож не переповідатимемо. Та обійти увагою ще один цікавий факт, пов’язаний із духовним життям села, не можемо.

- Після війни люди зібралися і гуртом облаштували малесеньку церкву. Але партійні керівники пригнали солдатів, щоб вони розібрали храм. І, коли настала черга знімати хрест із купола, невидима сила відкинула геть чоловіка, який намагався це зробити. Служиві злякалися й відмовилися руйнувати споруду. До того ж і люди просили їх зупинитися. Та все ж наказ вищого керівництва було виконано. Сільський голова Петро Чигринець видерся на храм і зірвав хрест. А через деякий час чоловік загинув, - повідомила Любов Сухоцька.

На щастя, атеїстичні часи позаду. Тепер у селі є красивий храм. Усе завдяки отцю Івану. Люди кажуть, що у священика і в церкві, і вдома - все до ладу, бо справжній господар. Як і майже кожен чоловік у Західній Україні, звідки батюшка родом.

В. о. сільського голови Тетяна Шрамченко (таку посаду вона обіймала наприкінці серпня, коли «Деснянка» гостювала в Підлісному) розповіла, що в будівлі, де нині розміщується церква, колись була школа.

- Ще я в ній навчалася. І вже тоді вона розвалювалася від старості. А ось батюшка відремонтував приміщення. Також зробив дзвіницю, повимощував доріжки, капличка є. І на подвір’ї краса, і всередині гарно, -розповіла пані Тетяна.

Сам отець Іван розповів, що з Божою поміччю все до снаги. Та й люди не стоять осторонь, хто будівельними матеріалами допоможе, а хто - робочими руками. Так справа і просувається.

У Підлісному отець Іван із родиною живе вже 20 років. Свою першу службу в цьому селі відправив на свято Воздвиження Хреста Господнього, що припадає на 27 вересня.

«Деснянка» побувала в усіх соціальних закладах населеного пункту. Особливо сподобалась ошатна місцева школа. Про неї ми згадували в попередній публікації.

Дуже здивувало, що з 1992 року сільська рада розміщується в будівлі колишнього пологового відділення. Зокрема, в кабінеті, де я спілкувалася з Тетяною Шрамченко, була родильна зала. Так що енергетика в установі особлива, позитивна. А для села це добрий знак.

Усе життя - із римою

У Підлісному також познайомилися з 75-річною місцевою жителькою Ганною Юхимівною Дорош - привітною і гостинною жінкою. Вона - місцева знаменитість. Складає вірші, як кажуть, на льоту, адже натхнення приходить завжди несподівано. Також часто на різні запитання відповідає поетичним словом. Крім того, Ганна Юхимівна - вправна господиня, почастувала «деснянців» смачними варениками. А поки ми пригощалися, читала вірші, здебільшого про своє життя, в якому були і радість, і печаль. Та більше, мабуть, смутку, бо дитинство і юність жінки припали на повоєнний період, коли люди за важкою працею світу білого не бачили. Тяжко доводилося і в дорослому житті. Роботи завжди вистачало: дітей потрібно було на ноги ставити, в колгоспі норму виконувати і своє господарство тягти. Так за щоденними турботами і життя промайнуло. А розраду жінка завжди знаходила в поезії.

- Не можу не складати вірші. Особливо взимку, коли роботи по господарству менше. Дід на дивані спить, а я слова добираю на ліжку, - усміхнулась Ганна Юхимівна. - Віршів у мене стільки, що всіх і не переслухаєте!

Щоправда, жінка бідкалася, що вся її поезія - в рукописах. Перед черговими виборами кандидати зазвичай обіцяють допомогти видати книжку. Та далі балачок справа поки що не просунулася.

У родині самобутньої поетеси вправно володів словом дідусь по материній лінії. Йому навіть пропонували працювати в редакції. Відмовився, а потім жалкував про втрачену можливість.

Натомість Ганна Юхимівна почала дружити з римами, коли навчалась у 9-му класі.

- Вчителі казали, що вірші треба надіслати в газету. Але я не погоджувалася, несмілива була. Це тепер язиката, - сміється співрозмовниця. - Та все ж колись, за часів Радянського Союзу, навіть гонорар отримувала і вазочки, що в серванті, теж від газети. У «Деснянській правді» мої поезії друкували. Навіть запрошували на літературний гурток. Але ж у колгоспі потрібно було льон збирати, то я газетярам відповіла:

«Пізно вчитися писати,
хоч надворі і весна,
Від душі хочу сказати: 42 мені мина...».

Приємно, що, попри тяжке життя, Ганна Юхимівна не втрачає оптимізму і продовжує складати вірші, хоч ніяких інститутів не закінчувала. Такий собі сільський самородок, на яких, мабуть, і тримається Україна. «Деснянка» бажає Ганні Юхимівні довгих років життя і творчого натхнення.

А вам, дорогі читачі, пропонуємо кілька віршів самобутньої поетеси.

* * *

Весна... Скільки в ній чарівного,
Немов у казковому сні.
Як бджілка, що жде дня ясного,
Радіємо всі так весні,
І сонце весело сміється
Та кличе в поле трактори.
А хліборобові здається,
Шепоче поле: «Ти ори».
О поле, поле неозоре,
Скільки чудової краси,
А ти, вранішня ясна зоре,
Пташок співати запроси.

* * *

Вже жалібно курличуть журавлі,
Не хочуть кидать рідної землі,
І стиха вибирають вожака.
Привіт пришліть ви нам
іздалека.

Нехай вам сняться
прехороші сни,
Ви - наші любі вісники весни.
Не забувайте про
свій рідний край,
Журавлику, щасливо долітай.

Ірина Осташко, "Деснянка" №49 (577) від 3 грудня 2015