Сім наречених вичисника гною

Влаштувати особисте життя на селі стає все важче. Місцеві дівчата, яким не вдається виїхати у місто, дуже швидко стають молодицями, тобто вже недоступними для сільських кавалерів. Натомість самотні городянки воліють лишатися наодинці у місті, аніж щодня тягти на собі нелегку сільську роботу. Дарма, що й удвох з чоловіком.



Молода

– В село ніхто їхати не хоче, – говорить про вірогідність одружитися з міською дівчиною 42-річний В’ячеслав, мешканець села Пуста Гребля, що у Коропському районі. – Відлякує городянок не тільки відсутність звичного їм комфорту, а й постійна робота по господарству, без чого сільське буття немислиме.

В’ячеслав одружився у 26 років. Його обраницею стала односельчанка – така ж, як і він, уродженка Пустої Греблі. Дівчина пішла під вінець у 16, і, незважаючи на юний вік, сільську роботу робила, не цуралася. Прожили разом вони 12 років і на згадку про це мають хлопчака, нині вже 9-класника.

– Спочатку було дуже важко, – згадує чоловік перші місяці після розлучення, – але потім відлягло і зараз жалю за втраченим майже не маю.

В’ячеслав не хоче говорити про причини й ініціатора розірвання шлюбного договору. Каже лишень, що трапилось якесь непорозуміння, внаслідок чого сімейне життя стало неможливим. Зараз все вже у минулому, про що свідчить хоча б те, що з колишньою дружиною та її нинішнім чоловіком (котрий доказ затребуваності жінок у селі) В’ячеслав у добрих стосунках і є бажаним гостем у їхньому домі.

– З сином у нас гарні, приятельські стосунки, – пояснює В’ячеслав, – та й донька дружини від другого шлюбу, якій вже чотири роки, завжди з радістю біжить мені назустріч.

«Квиток» з райлікарні

Це зараз В’ячеславу «фіолетово», що його колишня живе з іншим, а попервах, після розставання, було нелегко і чоловік вдавався до «лікування» звичним сільським засобом – горілкою. Сприяло цьому і його тодішнє заняття – пастух. Верхи на коні, керувати яким можливо і добряче напідпитку, чоловік опікувався стадом. А наїздившись, у часи денного відпочинку корів, втомлений та спітнілий, любив і сам відпочити на сирій землі.



Якось В’ячеслав затемпературив, однак і 39 градусів не могли змусити його перепочити кілька днів та відмовитися від «курсу лікування». До того ж, не було підміни на роботі, і навіть хворим він продовжував гарцювати верхи у вологі осінні дні, доки одного разу ротом та носом не пішла кров.

– Я поїхав у Короп, у райлікарню, бо мати мене вмовила, – згадує чоловік. – Там мене оглянули лікарі й сказали, що у мене запалення легенів і… туберкульоз. «Віджив своє», – вдарила, ніби обухом, думка в голову.

На лікування пустогребельця направили до чернігівського тубдиспансера. Туди він їхав без жодного оптимізму, розуміючи, що туберкульоз – це не життя, а тільки назва, це заброньований на завтра квиток на той світ.

– Обстеживши мене на сучасному обладнанні, лікарі сказали, що туберкульозу в мене немає, – посміхаючись, говорить В’ячеслав. – Який тільки камінь тоді з моєї душі впав… Ну, із запаленням легенів якось впораюся, бо що воно таке порівняно з туберкульозом.

Сільський заробіток

Відновивши здоров’я, чоловік повернувся у Пусту Греблю з наміром облаштувати господарство та налагодити особисте життя. Оселився у дідівській хаті, перебравшись туди з батьківської, завів курей та поросят на додачу до коня, який був у нього ще до лікарняного життя. Також працевлаштувався, щоб мати хоч якусь копійчину готівкою.



– Працюю я у селі Матіївка (на Бахмаччині, за 8 км від Пустої Греблі. – Авт.). Гній вичищаю на фермі, – зізнається В’ячеслав. – Робота нелегка та й не близька. Зимою, як замете, іноді й пішки по снігу йти доводиться. Але яка є: іншої роботи у нашому селі не знайдеш.

Працювати чоловіку доводиться без вихідних, а коли транспортер з ладу вийде, то додому повертатися аж за північ. Праця оцінюється дуже «демократично»: 900–1000 гривень на місяць, але інші селяни тут і про таке мріють.

Завдяки конячці чоловік має й додатковий заробіток: виорати комусь, сіна привезти або ж (за спеціалізацією) гній на город вивезти тощо. За надану допомогу наймачі годують та трохи платять.

– У мене є кілька вільних городів, скотину ще якусь завести можна, – планує чоловік. – Проте одному, та ще й з роботою, не потягнути. Кілька років шукаю жінку, з якою б зв’язати долю та разом розбудовувати життя й господарство, але поки що жодної вдалої спроби.

«Кастинг»

За 5 років, які минули з часу розлучення, на пікаперській ниві В’ячеслав мав деякі частково вдалі спроби. Загалом у власну хату він приводив сімох жінок, проте кожна вернула носа від сільської роботи, а деякі ще й добряче попсували господарю нерви, бо виявлялися такими, у яких метою життя є лише випивка.

– Була в мене одна з-під Вольного (Коропщина, 25 км від Пустої Греблі. – Авт.). У неї мала дитина, і я їх обох прийняв з надією на спільне майбутнє, – згадує В’ячеслав. – Проте що виявилося: я на роботу, а вона з дому. Повертаюся – дитина сама у хаті кричить, а жінка під вечір повертається, ледве на ногах стоячи. Інша була, коропська, мати 4-х дітей, троє з яких по прийомних сім’ях живуть. З одного цього можна все про жінку зрозуміти, але ж думаю: ану, як щось у нас вийде? Не вийшло: кілька тижнів пропиячила і зникла. Чув, у Короп повернулася, з якимось чоловіком живе.

Найдивнішою з В’ячеславових жінок була така, що не розумілася ані на годиннику, ні на грошах.

– Лежали на столі якісь дрібні гроші, копійок 50, – ділиться спогадами пустогребелець. – Вона взяла їх і цілком серйозно каже: «А скільки кілограмів цукерок на ці гроші купити можна?». На її думку, жменя копійок цінніша, аніж будь-яка паперова купюра. Пояснити, котра година, вона не могла. Одного разу попросив її приготувати щось поїсти, так вона увесь пакунок макаронів, кілька кіло, у каструлю вкинула і за кілька хвилин вогонь вимкнула, щоб, каже, настоювалося.

В’ячеслав не шукає фотомодель чи викладачку з університету. Основна його вимога до жінки – щоб була працьовита. Була у нього спроба жити з городянкою. Звели його якось знайомі з вінничанкою.

– Вона взагалі не розуміє, що таке робота і навіщо вона, – пояснює пустогребелець. – Було те влітку. Я запропонував їй разом консервацію зробити. Думаю, добре: нехай на город ходити не хоче, я все там сам зроблю, а вона хоч банки позакриває. «Навіщо консервацію робити? – говорить. – Ми в місті її не робимо, і тут я теж її робити потреби не бачу».

Єдина та головна з причин, внаслідок яких В’ячеслав так з жодною з семи жінок і не зжився – всі вони непридатні для сумісного ведення господарства. Тільки б, каже, сиділи під телевізором та щоб я ще й гроші їм давав.

Можливо, перешкодою для влаштування В’ячеславом особистого життя є те, що він проти будь-якого переїзду.

– Тут я все і всіх знаю, тут у мене яке не є, а господарство. В будь-якому іншому місці я себе собою не відчуваю, – пояснює пустогребелець.

«Набираєш 093, а далі…»

Такий досвід у Славка теж був: жив він деякий час в родині молодшого брата, поблизу Вінниці. Однак, хоча для життя там все було, його нестерпно тягло у Пусту Греблю. А брат обжився у приймах, створив родину і тепер нікуди звідти їхати не бажає, хоча всього років зо 5 тому жив у Пустій Греблі та селі Атюша (центр сільради, за 6 км від Пустої Греблі. – Авт.). Суджену знайшов випадково, завдяки мобільному телефону та невірі у теорію ймовірності.

– Набирав на телефоні будь-який номер, аби тільки «лайф», щоб безкоштовно, і починав знайомитися, – пояснює секрет братового успіху В’ячеслав. – Так на свою майбутню дружину і натрапив. Деякий час вони жили в Атюші, а потім переїхали до неї.

За словами пустогребельця, він сам інколи також випробовує цей спосіб пошуку судженої. Проте останнім часом все ніколи: весь день зайнятий роботою, а надвечір тільки де присів у хаті – відразу у сон поринає.

* * *



Пустогребельці говорять, що В’ячеслав – надзвичайно працьовита і чуйна людина, нікому ніколи не відмовить та поганого слова не скаже. Таке ж враження склалося під час спілкування з ним і у журналіста «Чернігівщини».

Ігор Стах, «Чернігівщина» №46 (550) від 12 листопада 2015

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: