«Не думала, що у нас є райони без цивілізації», - каже переселенка Ірина Резніченко з Донецька

Родина з буремного Донецька, 37-річна Ірина Резніченко з цивільним чоловіком 33-річним Шамілем Басіровим та двома маленькими доньками, переселилася в Єліне Щорського району 4 вересня минулого року. На той час Ірина була на п'ятому місяці вагітності, чекала на третю доньку. У Донецьку сім'я жила у так званій червоній зоні (територія біля Донецького аеропорту).

Від п'ятиповерхівки, в якій мешкала родина, залишилися самі стіни. Донеччани з двокімнатної квартири перебралися в «глухий ліс». Завели качок, курей, запорали 12 соток городу. Життя без зв'язку, газу, гарячої води, ванної кімнати, водопроводу видається людям «асфальту» з мегаполіса дивним і нелегким. Ірина розповідає: «Ніколи не думала, що у нас є райони без цивілізації і люди з цим змирилися».


Родина Резніченко-Басірових

Миються у тазиках, автобус у райцентр ходить два рази на місяць, а щоб подзвонити з мобільного, треба йти у центр села. Але повертатися додому, поки над Донецьком не з'явиться український прапор, жінка не збирається.
«Заради дітей тут. Щоб дитина спала спокійно. Щоб молоко для неї було. Щоб вийшла і бігла, куди хоче, а не дивилася, що зверху летить. Заради них — усе, що завгодно».

«Тут діти вперше побачили корову»

Дерев'яну хату на краю села біля кладовища донеччанам виділили безкоштовно. Кажуть, платять лише за світло. Пенсіонерку Любов Дрозд, котра жила у цій хаті, забрала до себе у Сновське донька Валентина.
Біля хвіртки зустрічає старша донька Ірини (від першого чоловіка) — 10-річна Альбіна.
У дворі сушиться білизна. Дерев'яні сараї, колодязь. У загончику крякає-кохкає птиця.

У пісочниці, яку зробив тато Шаміль, грає маленька Веронічка. Дівчинці два з половиною роки.
— Ходімо, покажу, як живемо, — Ірина запрошує до хати. Всередині чисто. Веранда, кухня та кімната.
— Це Маргарита, їй п'ять місяців. Народилася вже тут, у Шорському пологовому будинку, 22 грудня 2014 року, — знайомить мене з наймолодшою донькою. Вона тихенько спить у кухні, у люльці від візочка. Дитячого ліжечка у маленької немає.

— Дуже переживала, як буду народжувати. Бо це грудень, до Щорса ще доїхати треба. Але «швидка» прибула через 15-20 хвилин. У Шорському пологовому зустріли відмінно. Мама гінеколога після пологів принесла мені їжу, гроші, які вони на роботі назбирали. Мені так соромно було. Не я платила, як у нас, у Донецьку, а мені.

Правда, народжувала при генераторі, бо тоді якраз світло вимикали.
Усі п'ятеро сплять-живуть в одній кімнаті.
— Одна спить, інша кричить. Та нічого, не на курорт же приїхали, — каже Ірина. — Будинок стояв не жилий, але доглянутий. Виделки, ложки, постіль — усе було.

У селах ми раніше не жили. Тут діти вперше побачили корову, коня. Я — «рускую пєч». Природа тут, звісно, шикарна. Я такої раніше не бачила... Ліс кругом. Кажуть, тут кабани по городах бігають. Зараз гриби почнуться... Дітям — клас.
Найгірше, що немає води гарячої. Миємося водою з колодязя. Пити — купуємо, — продовжує жінка. — Газу немає. Все на дровах. Або на електриці.
Дрова виписували раз із Щорса, збираємо повалені.
Душу літнього немає. Може, збудуємо. Миємося тут, — показує. — Не знаю, для чого ця будівля була. Чоловік зробив з неї щось на кшталт бані. Поли набив, щоб можна було митися і не дуло. Всередині буржуйка. Одну дитину — у тазик. Іншу — у ванночку. Як взагалі люди так живуть? Я не можу до цього звикнути і не хочу.
Нема мікрохвилівки, соковижималки. Але можна і так прожити. Основне є.

Пральну машину «Малютка» купили. Велосипед, на ньому Альбіна їздить у школу. Холодильник, телевізор нам дали.
Найбільше не вистачає дитячого ліжечка.

«Хоч якесь життя у селі почалося»

Саме в Єліному оселитися родину схилила кума Ірини, хрещена мати Вероніки, Ольга Камериста. Вона теж з Донецька. Перебралася у Щорс.
— У Донецьку сиділи до липня. Вікна квартири виходили на ліс, одразу за ним — аеропорт. Стою на балконі, над дахом — вертольоти. Страшно. Альбіна молодшеньку схватила і в туалеті закрилася. Бабуся років 90 стукає у двері: «Дівчата, у підвал».

Як почали стріляти, поїхали у Волноваху. Там у чоловіка дядько. Зрештою постріли стало чутно і там. А тут Ольга телефонує — приїжджайте. Пішла у штаб Нацгвардії. Вже наступного дня безкоштовно отримала квитки до Києва і Бахмача. Спочатку приїхала я з дітками. Через два тижні до нас перебрався і чоловік.
Через якийсь час ми визвали з Донецька у Єліне тітку мого Шаміля та її чоловіка. Їх квартиру розбило.

Жінка розповідає, що в Єліне приїхали зовсім без речей, без копійки.
—Усе гуманітарка зі Щорса, — вказує Ірина на свій одяг. — Люди тут дуже гарні, допомагають. Приїхала, вийшла зранку на двір, а він заставлений корзинами: картопля, молоко, сметана, сир, мед.

Спілкуюся з бабусями поряд. Піч побачили, курей взяли — біжимо, питаємо, що та як. А вони й раді, що хоч якесь життя в селі почалося.

«Дивно, що є такі люди»

У Донецьку Шаміль працював на шахті. Каже, ще й зараз там числиться. Ірина була у декреті, до цього трудилася бухгалтером у матеріальному відділі на заводі, що виготовляє металопластикові вікна та алюмінієві фасади.

Кажуть, у селі у місцевих роботи немає, що говорити про переселенців. Живуть на дитячі гроші та так звані переселенські.
— На Вероніку отримую вісімсот з лишнім гривень «дитячих», на Маргариту — більше тисячі. «Дитячі» гроші дуже не витрачаю. Все сподіваємося, що повернемося додому, і щось треба буде відновлювати. Також нам дають 2400 гривень як переселенцям, на всіх. Дітки сир, ковбасу люблять. Молоко їм купую — по п'ять гривень за літр. Буває, й безкоштовно щось дають. Альбіна йде за молоком — хоп, їй сир і сметану за просто так дали. Чи прикордонники йдуть: «Альбіно, морозиво будеш?». І купують. Після Донецька дивно, що є такі люди.

Будемо їсти й те, що виросте на нашому городі. Посадили картоплю, моркву, дині, гарбузи, помідори.

Оце наша живність, — жінка показує п'ятнадцять курок та з два десятки бройлерних качок, що купили на базарі у Щорсі. — Діти їсти хочуть. А м'яса в місцевому магазині нормального немає. Хіба в Щорсі «Нашу рябу» купую. Бо телятина по 90 гривень за кілограм. На городі, з птицею у нас в основному тато. Старша донька завзято допомагає. Я — з маленькими.

Жінка каже, що думала в Щорс перебратися. 1 вересня в Єліному можуть закрити школу. Та й садочка немає.
— У Донецьку донька навчалася у гімназії. Ми відмінники. Тут у класі зараз дев'ять чоловік. Усі різного віку. Зате українську мову дитина підтягнула.
А тепер думаю — ні, дороге у Щорсі для нас життя.

Було і нема

У Донецьку залишилася сестра Ірини з родиною.
— Живе в центрі, там тихіше. Працює в садочку. Замість 250 дітей ходить п'ятнадцять.
Питаю — хто стріляє? Відповідає: «Не знаю». А особисто мені й все одно, хто. Факт той, що у мене тепер квартири немає. Школи на дві з половиною тисячі дітей
— немає. Шикарного басейну, де готували майстрів спорту, немає. Аеропорту — Боже, яка там була краса — немає!

Учора телефонувала вчителька Альбіни. Каже, школа не працює, розбита. Два дні тому осколком вбило їх випускника. Значить, стріляють.

Більшість наших знайомих з Донецька виїхала. Моя мама
— у сестри в Росії. У мене на Півночі, у Нижньовартовську, у Ростові багато родичів. Але що туди їхати? Житло треба винаймати. Український паспорт — нормальну роботу не дадуть. Шахт немає.

— Коли повертаєтеся додому?
— Зимувати точно будемо тут. Звісно, тошно, сумно. Скажіть, коли закінчиться війна, піду в Донецьк пішки. Мені кажуть, затихло, повертайтеся зараз. По-перше, відповідаю: куди, в руїни? І за що там жити? «Дитячі» не платять. Тітка в Донецьку пенсію півроку не отримувала. А тут одразу все оформили.

Як гарно, люди їдуть до цивілізації, — сказала Ірина мені на прощання.
— Руки не складаємо, життя продовжується, — додає чоловік.

Єліне за 25 кілометрів від райцентру. 296 жителів, 187 хат. Живе п'ять родин переселенців з Донецька. Є жінка з Луганська. Один чоловік влаштувався робітником в агролісгосп у Щорсі.

Аліна Сіренко, тижневик «Вісник Ч» №24 (1518)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: