Всюди буйно квітне Білещина

Як говорив хтось із видатних, чиє ім'я не зберегла історія: «Якщо на в'їзді у село встановлений стовп з написом «Міський цвинтар», це ще не значить, що саме так село і зветься». Заковика у тому, що на вказівнику з назвою села грошей немає, а на сповіщення про кладовище, розташоване біля самого села, - є.

Таке спостерігається на початку села Білещина, що за 3 км від самого міста Прилуки. Населений пункт стоїть наприкінці шляху Т2524 (Борзна - Ічня - Прилуки), за кількасот метрів після її перетину з трасою Н07 (Київ - Суми - Юнаківка).

А попід самим селом (між ним та Сумською трасою) влада міста Прилуки, за домовленістю з владою Прилуцького району, колись розмістила нове міське кладовище. Ось і виходить, що мандрівник, рухаючись від траси до Прилук повз вивіску «Міський цвинтар», відчуває деяке збентеження, коли замість могил бачить сільські хати.



Хоча б вказівник...

«Невже тут люди такі бідні, що змушені селитися на кладовищі?» - виникає думка, яка відразу ж зникає через її абсурдність, бо нині місце на кладовищі коштує інколи чи не більше, аніж земля з хатою.
Чим керувалася влада району, дозволяючи розміщення біля села кладовища? Принаймні, для Білещини могла б «виторгувати» у міста Прилуки вказівник з назвою села, щоб у головах перехожих не виникало протиріч на кшталт «не вір очам своїм». Який зиск від сусідства отримало саме село Білещина, окрім численного у поминальні дні п'яного туриста, що, хитаючись, блукає селом, марно намагаючись налаштувати «автопілот» на Прилуки?

Панська легенда

У документах це кладовище називають «Горова Білещина» - як колись нинішнє село Білещина. Вперше воно, що інколи згадується і під назвою Нова Білещина, згадується наприкінці XIX століття. Тоді в ньому було 24 двори, потім 30, а зараз нема і того. Та й ті, що залишилися, на ладан дихають, чому сприяє територія поруч.
За місцевою легендою, назва села походить від прізвища місцевого пана - Білецький. У нього було дві дочки, і, видаючи їх заміж, як посаг він залишив за ними два своїх хутори. За однією - той, що стояв на горі, чому й отримав назву Горова Білещина. За іншою - той, що у низині, - Низова Білещина. Саме так і досі називають села місцеві жителі, хоча вже давно Горова Білещина називається просто Білещиною, а Низова Білещина - Яровою Білещиною.

Прилуцький суддя переписав власність на сина

Однак офіційні дані не підтверджують легенду. Згідно з ними, Білещина заснована генеральним суддею Яковом Горленком.

Це розмах навіть не нинішніх суддів, за більшістю з яких неофіційно закріпився статус небувалих багатіїв. Нинішні щонайбільше власні маєтки засновують, а тодішні - цілі села. Щоправда, подальші дії, не зважаючи на різницю у понад 200 років, однакові - переписати на родичів. Так вчинив і Яків Горленко. Перша згадка про Ярову Білещину датується 1781 роком. В ній, у графі «власник», значиться син генерального судді Петро Горленко.

Молода невістка

Ярова Білещина розташована з іншого боку Сумської траси, далі від Прилук. У 1905 році сюди, у 14-річному віці, пішла заміж дівчина Оксана, яка до того жила за 3 км звідти, у селі Стрільники. Пішла, як тоді було прийнято, у чоловікову хату. Суджений був набагато старший за Оксану, дівчина в очах його родичів виглядала дурненькою, тож дивилися вони на неї звисока та ставилися зневажливо.
- Зайде чоловік у хату, сяде за стіл обідати накуховареним Оксаною, - переповідає бабусині розповіді Людмила Кубрак, - зачерпне ложку, покладе у рота, а потім бере миску з їжею і з усього розмаху кине її у стіну біля порогу. При цьому злості не показував, не журив, не повчав - кинув миску, встав з-за столу і пішов з хати.

Однак своєю працьовитістю та схильністю до навчання Оксана змусила чоловікову рідню себе поважати. Доходило до того, що вже чоловікові брати починали кидати у стіни миски з їжею, приготовані своїми дружинами. Вони регулярно їли ті страви і не мали жодних претензій, але коли кілька разів скуштували Оксаниного куховарства - зрозуміли, що їхні дружини готують не зовсім добре.
«Йди-но повчися у молодої невістки готувати», - поговорювали вони дружинам.

До колгоспу не змушували, а вигнали з хати

Уже в 32 роки Оксана стала вдовою. На плечах у неї лишилося чимале господарство, велика дубова хата та семеро дітей. «Дякувати» радянській владі, яка полегшила буття молодій матері-героїні.

«Не хочеш у колгосп - ну й добре», - сказали їй ті, що пришли керувати не по старих, царських порядках, а по-новому. І забрали Оксанине господарство у колгосп. Згодом у матері 7-х дітей забрали й хату.
- Прийшли якось доньки з роботи, а мати під хатою сидить, - говорить Людмила Кубрак. - Колгоспники попросили звільнити приміщення під «лікнеп» (ліквідація неписьменності. - Авт.)- І неважливо, де мати з дітьми жити буде, бо інтерес одної людини, нехай і багатодітної матері, не може стояти на шляху освіти цілого села.

Працювала Оксана Антонівна Маловажна (повне ім'я Оксани) нарівні з чоловіками. Власноруч навантажувала повен віз піску, сама перевозила і своїми силами його перекидала, підсовуючи під бік воза своє маленьке плече.
«Я, Людко, хоч і не красуня, але й не погана», - говорила вона онучці. А вона, навіть кількадесят років потому, не може переказувати цих слів без посмішки зі сльозами на очах.
Важка доля у Оксани Антонівни виявилася ще й тому, що вона, проживши 98 років, була змушена поховати усіх своїх сімох дітей. Довгожительство, на жаль, їм від матері не передалося.



Примара затоплення

- Ярова Білещина завжди була дуже красивим селом, - хизується Людмила Кубрак, яка вже не перший рік є представником місцевої влади.
Не тієї, що її бабусю з сімома дітьми викинула на вулицю, а в котрий раз вже іншої, нової. Пані Людмила є секретарем Сухополов'янської сільської ради, що підпорядковує собі не тільки «столицю сільради», село Сухополову, а ще й села Пирогівці, Полова, Білещина та Ярова Білещина. Назва Полова, до речі, не пов'язана з залишками від обмолоту. Половою називається річка, яка дала назву обом селам: Полова, бо на березі річки, Сухополова, бо там, де річка пересохла.

Краса місцевості у представників влади породила у 1960-ті слушну думку: чому б не спорудити тут санаторій для сільгосппрацівників? Підійшли по-радянськи: затопити село, а на березі отриманого озера спорудити санаторій. Через це нікому з місцевих селян не дозволяли нічого будувати, через що ті були змушені тікати з Ярової Білещини у сусідні села, зокрема, у Сухополову. Сюди перебралися і батьки Людмили Кубрак. Втім, далі слів справа санаторію не пішла.

Поруч з райцентром, «відрізані відсвіту»

- Раніше у Яровій Білещині люди дуже дружні були, - згадує пані Кубрак. - У часи антиалкогольного закону тільки почне міліція на одному кінці горілку «трусити», а на другому вже встигли сховати.

Колись повз Ярову Білещину протікала річка, яка власної назви не мала, але дала назву єдиній у селі вулиці - Берегова. Вулиця ґрунтова, майже упродовж усього села йде під гору, а тому вщент розбита дощовими струмками. Село - всього за сотню метрів від траси, але воно ніби нікому не потрібне й забуте.
- Нічого у нас немає, навіть дороги, - говорить місцева мешканка, 75-річна пані Зіна. - Дорогу нашу ніхто не рівняє і не чистить, а тому взимку ми відрізані від світу. Снігом занесе, а сільрада й пальцем не вдарить, щоб почистити.

Натомість Людмила Кубрик запевняє, що чистять і грейдерують...
Офіційно у Яровій Білещині зареєстровано 23 особи, але проживають ледь більше 10. Як не дивно, але є і юні: одна дівчинка ходить у Сухополов'янську школу, двоє дітей - у дитсадок.

Пан Грицько



- Бідно живемо, по людях працювати ходимо, - жаліється місцева жителька Тетяна, яка зовні виглядає років на 35-40. Вона дещо напідпитку, як і її кавалер Грицько, який на початку розмови з незрозумілих причин намагався представників «Чернігівщини» агресивно виштовхати геть з Ярової Білещини. Його дратував фотоапарат та зйомка розташованих навпроти будинків.
То вже дачі. Ярова Білещина, як і схожі села, не зникла з політичної карти світу тільки завдяки дачникам. Деяких прилучай приваблює село, продуте звідусіль вітрами, і вони влаштовують тут дачі. Ось і навпроти Тетяниної хати - невеликий охайний двоповерховий будиночок з доглянутим двориком, що огороджений тільки сіткою. «Всякому городу (і Яровій Білещині теж) нрав і права», як казав філософ Сковорода, портрет якого розміщений на 500-гривне-вій купюрі, яких чимало довелося «вбухати» у цю дачу.
Після мирової Грицько, мешканець села Замістя, що під самими Прилуками, почав показувати сусідні хати та городи, наголошуючи, що це все його. І спало на думку: а чи не нащадок він славетного суддівського роду, що колись заснував і володів Яровою Білещиною? Чи не Грицько він Горленко, у десятому коліні онук генерального судді Якова Горленка?

Ігор Стах, тижневик «Чернігівщина» №18 (522)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: