Чернігів зустрів його як рідного

Заслужений журналіст України, член Національної спілки фотохудожників України Юрій Хромушин із Луганська 40 років пропрацював фотокореспондентом в обласній газеті «Луганська правда». Мабуть, чоловік і нині б жив і творив у своєму рідному місті, та у вікно, у буквальному сенсі цього слова, постукала війна. Вона змінила долі тисяч українців, не виняток і Юрій Хромушин.



Усе почалося після Майдану. Хроніка подій, мов стрічка з кінофільму. Спочатку бойовики захопили обласне управління СБУ, забрали зброю, організували так званий референдум і проголосили «Луганську народну республіку». Юрій Хромушин був свідком усіх тих подій. Він бачив, як люди приходили на референдум, але більшість - для того, щоб узяти продукти і картки, за якими нібито видаватимуть гроші. Та все це виявилося казками терористів.

А потім кожного дня почали стріляти ворожі «Гради». І життя зупинилося... чи змінилося до невпізнання. Остання крапля - розрив снаряда біля будинку, де жила сім’я Хромушиних. Поряд із ними, як розповів пан Юрій, розташований завод «Металіст», мабуть, цілились у нього.

Тому разом із хворою матір’ю влітку 2014 року чоловік був змушений залишити рідний дім та, ризикуючи життям, «зеленим коридором» виїхати з гарячої точки. Дружина пана Юрія на той час уже покинула Луганськ, а тому чоловік поїхав до неї. Спочатку трохи жили в Києві, а потім перебралися до Чернігова.

З Юрієм Хромушиним ми познайомилися на обласній звітній виставці фотохудожників ще взимку. Тоді чоловік презентував п’ять своїх робіт - портрети нових друзів у різних життєвих ситуаціях. Усім відвідувачам найбільше сподобалася світлина, на якій зображено усміхнену жінку. Фотограф назвав роботу «Доктор Інна».

- Це лікар, з якою я познайомився в Чернігові, - пояснив пан Юрій.

А чому не баян?

Народився Юрій Хромушин у селі під Ленінградом (нині - Санкт-Петербург). Уперше взяв до рук фотоапарат у 17 років. ФЕТ-2 подарував йому батько. Відтоді чоловік не випускає його з рук майже піввіку.

- Спочатку батьки купили мені баян. Вони дуже хотіли, щоб я навчився грати. Тому записали мене у гурток Будинку культури. Одного разу я навіть зіграв в оркестрі партію. Але коли з’явився фотоапарат, я закинув баян і почав фотографувати, - радо згадує чоловік.

У післявоєнний час у селі, де жив тоді хлопець, не було фотогуртка, та й вчити було нікому - одні старенькі бабусі та дідусі. Тому Юрій самостійно пізнавав складну науку фотографування. Виписував спеціальні журнали, наприклад, «Радянське фото».

Закінчивши школу, перебрався до Луганська, звідки родом його батько. Почав друкуватись у місцевій газеті, а потім вступив до машинобудівельного інституту на інженера-економіста.

- В інституті я обвішав усі стіни своїми фотографіями і став «зіркою». А ректор мені й каже: «Ну, що ти без діла ходиш, іди повчись». Я й вступив до інституту буд-машуна вечірнє відділення. Але після випуску жодного дня так і не працював за спеціальністю, - без жалю в голосі сказав пан Юрій.

Одразу після завершення навчання юнака помітив головний редактор луганської обласної газети. Юрію запропонували роботу фотокореспондента, і хлопець погодився, бо це була його мрія, його покликання.

- Працюючи в газеті, я робив спеціальні знімки, а вже коли наставав час відпустки, їхав кудись у село і фотографував для душі, насолоджуючись кожною миттю. Що казати... любов. Навіть у вихідні не можу без роботи, якось нудно стає, - розповів митець.

Фотографії, як діти

Робота фотокореспондента надзвичайно цікава. Кожного дня - нові люди, події. Юрій Хромушин познайомився з багатьма відомими творчими особистостями - Володимиром Висоцьким, Валері-єм Леонтьєвим, Софією Ротару та іншими.

- Коли Висоцькому було 40 років, він приїздив до нас у Луганськ із ювілейним концертом. Тоді я й зробив декілька знімків. Дуже хороша людина була, поспілкувалися з ним трохи, - поділився спогадами фотокор.

У Юрія Хромушина багато світлин, на яких зображені люди. В їхніх очах, руках, жестах - мовчазна історія життя у всіх його проявах. Та й для чого слова, коли зображення промовляє до тебе. Спонтанні фотографії завжди щирі, у них немає штучної гри і фальшу.

- Ішов на роботу, бачу, у вікно хлопчина виглядає. Мабуть, захворів, і батьки залишили його вдома. І ось він сидить і дивиться на вулицю, спостерігає. Я вихопив цей момент. Знаєте, потрібно натиснути на кнопку ще тоді, коли людина не зрозуміла, що її фотографують. Потім, звичайно, хлопець звернув на мене увагу, почав усміхатися. Але важливим був той перший кадр -нудьга в очах дитини, - провів короткий майстер-клас Юрій Хромушин.

Кожна фотографія не лише несе інформацію, але й випромінює енергетику - і митця, і людини, яка зображена на фото. Особливими є чорно-білі світлини, бо не відволікаєшся на колір, адже увага прикута до образів.

А ось ще одне фото жінки з квітами. Хто вона і чому засмучена? Виявляється, що...

- Був 24-й з’їзд Комуністичної партії - подія на той час колосальна. Спеціально друкували газету «Правда» на шести полосах, а там доповідь Леоніда Брежнєва. І в нас було завдання - взяти цю газету зранку, відвезти швиденько на якусь ферму, сфотографувати, як трудівники ознайомлюються з доповіддю Брежнєва, щоб наступного дня в «Луганській правді» всі змогли побачити цей репортаж. І ось ми приїхали, зібралися доярки, прийшов зоотехнік. Дали їм газету. Ніхто, звичайне, не читав, робили тільки вигляд. Я зробив потрібний кадр, і всі розійшлись. А одна жінка відійшла у бік і каже: «Щось у мене голова розболілася сьогодні, втомилася»(бо на фермі надзвичайно важко працювати). Я зловив моменті натиснув на кнопку, - пояснив фотограф.

Цей емоційний кадр уже де тільки не побував: і в «Комсомольській правді», і в «Журналісті», і ще багато де. Кожна світлина викликає певні думки: чи то радісні, чи то навпаки - скорботні. Як ось, наприклад, «Стіна плачу». Фото зроблено в Луганську, коли дружини, матері проводжали молодих хлопців на війну в Афганістан. У Юрія Хромушина дуже багато світлин, за які він отримав високі нагороди. Деякі фотографії отримали визнання лише в роки незалежності України, бо до того їх вважали неформатними, вони не вписувалися в рамки соцреалізму.

Нещодавно на фотовиставці в Києві, присвяченій 25-річчю Спілки фотохудож-ників України, дві роботи митця отримали срібні медалі у номінаціях «Художня фотографія» та «Документальна фотографія».

Нині Юрій, як і всі, хто виїхав із буремного Сходу, почав нове життя в новому місті. Його підтримує дружина Віра, режисер телебачення, а ще двоє синів: молодший Тарас (до речі, назвали в честь Тараса Шевченка) - оператор на телеканалі СТБ, а старший Денис - далекобійник, нині проживає в Торонто в Канаді. Також пана Юрія надзвичайно тішать онуки. А що ще потрібно для щастя, як не улюблена справа і любов рідних?!





Олеся Гордієнко, "Деснянка" №12 (540) від 19 березня 2015

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: