Мости у потойбіччя

П'ятниця, 12 грудня 2014 16:19 | Переглядів: 2562

Частина прилеглої до державного кордону України з республікою Білорусь території Ільмівської сільської ради (Городнянський район) перебуває у такому безлюдному і настільки жахливому стані, ніби наша країна, очікуючи з дня на день нападу з білоруського напрямку, утворила захисний рубіж на кшталт лінії Сталіна на західних межах Радянського Союзу.

23 роки тому з України в Білорусь можна було вільно потрапити безліччю доріг і доріжок, які з’єднували прикордонні села. Після розпаду СРСР більшість таких доріг, починаючи за кількасот метрів від кордону і до самої території сусідньої країни, мали бути зруйновані. Пересуваючись територією Ільмівської сільради, яка у Городянському районі межує з українсько-білоруським державним кордоном, складається враження, що хтось «недо-зрозумів» начальство і, надриваючи пупа, зруйнував тут геть усі дороги!

Колись асфальтовані шляхи перетворилися на жахливі ґрунтовки, подекуди тільки на узбіччі зберігши залишки соціалістичної цивілізації. Ніхто їх не ремонтував і ремонтувати не збирається, бо це зараз буде схожим на прокладання асфальту крізь порізане ярами поле. І на колони фур стан доріг не спишеш, бо пункт пропуску через держкордон, що існує поблизу села Іль-мівка, відкритий був тільки для легковиків, а останній рік і того менше - тільки для піших.

Руйнування доріг поблизу пунктів пропуску (хай і спрощених, таких, як «Ільмівка») державна програма, звісно ж, не передбачала. Проте: «Гірших доріг з українського боку я не бачив. їх, мабуть, і не існує», - написав хтось з білорусів в Інтернеті, характеризуючи тутешні автошляхи.

Прикордонна специфіка

Такого виду пунктів пропуску (автомобільний до 3,5 тонн, пішохідний) через українсько-білоруський кордон в області три. Окрім Ільмівки, це Деревини у Городнянському районі і Добрянка у Ріпкинському. Відкриті вони тільки для жителів сусідніх з кордоном районів обох держав і до 23 вересня 2013 року перетнути їх можна було легковим автомобілем, підводою тощо. Однак епідемія африканської чуми та неможливість забезпечити на цих пунктах знезараження транспорту призвели ледь не до закриття пунктів. Вже рік, як кордон в «Ільмівці», «Деревинах» та «Добрянці» можна перетнути лише на власних двох.

Пункт пропуску «Ільмівка» знаходиться майже в населеному пункті. Виходиш за останню хату і бачиш звичайну польову дорогу, перекриту шлагбаумом, за яким знаходиться вагончик з прикордонниками. Показуєш паспорт з пропискою і крокуєш до білорусів у Глибоцьке. Один мінус - повертатися додому слід через цей же пункт.

Звичайно, ніщо, окрім закону та совісті, не забороняє спробувати перетнути кордон лівіше чи правіше. Сім років тому один з місцевих пасічників саме так намагався відвезти білоруським братам 350 кг меду, який лежав на возі, пофасований у поліетиленові мішки по 50 кг. Або хлопчина, що у 2010-му намагався верхи відвезти друзям «сміху» у вигляді 250 грамів коноплі.

Їхали до нас і білоруси, причому більш сучасним транспортом, а саме мотоблоком «ДК-7» з причепом.

Наші прикордонники їх спіймали, відібрали мотоблок як «засіб злочинного перетину кордону», а порушників оштрафували і передали білоруським колегам.

Чи були при них паспорти - невідомо, але без документу, що засвідчує особу, знаходитися за межами села у прикордонній зоні заборонено.

«Йдемо за село сіно гребти, і маємо брати з собою паспорти, - говорять мешканці села Ільмівка. - Прикордонники-то нас усіх добре знають, але якщо приїде їхнє начальство, вони ж йому не скажуть, що це Петро чи Тамара».

За словами прикордонників, місцеві жителі дуже їм допомагають, інформуючи у разі появи в селі незнайомців.

Мертвий куток

Ільмівська сільська рада включає 5 сіл. Окрім Ільмівки, у якій прописані 282 особи, є ще Світанок (29), Карпівка (39), Мости (2) та Ближнє (6). Останнє, до якого, беручи до уваги бездоріжжя, не близький світ, стоїть за 400 метрів від кордону і колись від нього дуже зручно було діставатися до білоруського села Чаплін - це близько 1 км лісом.

Дорога від Ільмівки до Ближнього пролягає через село Мости.

Нині це кілька розвалених хат на перехресті доріг. За словами місцевого жителя Віталія, живе він у Мостах один, до того ж - не постійно. Темного осіннього вечора серед моторошних руїн він саме повертався додому у камуфльованому одязі з мисливською рушницею за плечима. Без жодної живої людини на кілька кілометрів навколо інакше, мабуть, і не можна.

Далі поросла дорога ніби огорнута обабіч очеретом. Принаймні, дуже схоже на сучасну рослинність у колишньому селі Сорокошичі на Козелеччині, яке виселили при створенні Київського водосховища (читайте «Станція Сорокошичі. Кінцева» в №35).

А ось, мабуть, і перша жила хата села Ближнє - розмальована, з різьбленими віконницями. Не може бути, щоб, спершись ліктями на підвіконня, там не сиділа у кокошнику бабуся і, вгледівши поблизу гостей, не почала б: «Жили-були...». Цікаво, про що сьогодні вона розповість? Про смерть. Чорні дірки замість вікон ніби затягують до себе усе світле з цього боку стіни. Будинок, напевне, вже давно не жилий. Але будували й фарбували його на совість, а тому навіть зблизька ще здається: він дихає життям.

Далі ще одна нежила хата, з іншого боку - ще, а третю хтось розбирає на запчастини та складає їх поруч для вивезення. Це хутір Погорілий, який розмістився на одній вулиці. Разом з хутором Миронів на паралельній вулиці за півкілометра східніше вони утворювали село Ближнє. Так, офіційно село ще існує. І навіть, за словами працівників Ільмівської сільради, влітку тут проживає бабуся, яку на зиму діти забирають до себе. Проте, дивлячись навколо і знаючи, що тут немає навіть електрики (і дроти давно порізані), розумієш: і влітку в Ближньому може жити хіба що Баба Яга. і та не з дитячої казки, а зі страшних реалій з надмірною кількістю жахливих декорацій.

Дорога впирається у ліс. Поворот праворуч - до хутора Миронів та найпівнічнішого населеного пункту Городнянського району - села Кусії. А ліворуч - колишня сільська дорога у Білорусь і до вимерлого села Марочкіне. Туди, до місця ймовірного нелегального перетину держкордону, пішки - хвилин 15.

Село Марочкіне було утворене у 1924 році, а у 2013-му, рішенням Чернігівської облради, зняте з обліку як таке, де ніхто не проживає. За словами голови Ільмівської сільради Сергія Гавриленка, цьому прикрому факту передували 5 років, упродовж яких у селі не була зареєстрована жодна людина.

- Звісно, ми за те, щоб села існували, щоб там жили люди, - говорить пан Гавриленко. - Який нам зиск зі зняття села з обліку? Розумієте, якщо в селі ніхто не живе і ніхто не прописаний, але воно не зняте з обліку, то сільській раді раз на кілька років треба платити гроші за оцінку земель.

«Замогильна» прогулянка

Продиратися потемки лісовою дорогою, та ще й незнайомою, - заняття не з приємних. Щось блакитніє ліворуч. Серед темного лісу будь-який колір, окрім сірого та чорного, вже насторожує. А тут - блакитний. І не якась цятка вдалині, а ніби кілька горизонтальних та вертикальних ліній. Там ще й кружечки яскраві: ніби червоні, жовті... «Кладовище!» - ледве стриманий крик душі, що у той час падала у п’яти.

А десь поруч ще й річечка Струпів має протікати. («З чого, з чого річечка?»)

Добре роз’їжджена лісовозами дорога продовжує прямувати до кордону. Куди ж нею возять ліс - у Білорусь чи звідти? Навряд чи з Білорусі, а ось з України - то напевне. Якщо возять, то точно з України.

Аж ось по ліву руку ліс скінчився. Мабуть, Марочкіне, яке на старих картах лежить практично на кордоні, ще деінде не встигло повністю зарости. Дорога звернула кудись до Марочкінського майдану, який за час свого існування не застав жодної революції, окрім, хіба що, ковбасної.

Колишня сільська дорога у Білорусь кимось, але точно під чуйним командуванням прикордонників, була добряче переорана... вздовж. Схоже на оборювання лісу вздовж доріг для запобігання пожежам від недопалків, які люблять жбурляти водії.

А ось і кордон. Принаймні, інформаційний. Стовпчик українською сповіщає про кордон, а з іншого свого боку - те ж саме білоруською. Машиною тут дійсно не проїдеш. «БілАЗом» хіба що.

Вдалині за стовпом видніються вкопані у землю бетонні плити. Невже й «БілАЗу» дорогу перекрили? Як же братам меду й «сміху» передати? Тільки стрибнути на коня й «Наперад!», як кажуть у Білорусі.