Акт про розстріл - в трьох екземплярах

Як «списували» людей, неугодних сталінському режиму.

21 квітня 1938 року комендант Чернігівського обласного управління НКВС Філенко в присутності начальника адмінгоспвідділу управління НКВС Говзимана і начальника внутрішньої тюрми УДБ Дровоти виконав вирок Трійки при Чернігівському облуправлінні НКВД стосовно засудженого до розстрілу Костюка Григорія Сергійовича, про що був складений Акт в трьох екземплярах.



... а їхніх дітей залишали на голодну смерть.

У селі Щаснівка Новобасанського району (нині Бобровицький) залишилася вдова розстріляного Костюка Олена Олексіївна і четверо діток: Катерина - 13 років, Христина - 9, Єфросинія і Ольга - однорічні. Син Іван народився, коли батька вже не було в живих. В хаті - як виметено. Активісти більшовиків вигребли все, коли «ворога народу» тільки арештували. Його ж у присутності дружини й переляканих дітей обв’язали мотузкою і повели в небуття. Накинулись були й на хатину, та вчасно зупинив їх начальник з району на прізвище Зверев. До нього вагітну Олену направив брат Олександр Олексійович Московка, ще й якусь писульку написав.

- Мати розповідала, коли ми повиростали, як вона обмотала тоді ноги ганчірками, бо єдині в хаті чоботи забрали, і посеред ночі вирушила в район, - не могла стримувати сльози при цих спогадах дочка Єфросинія Ісаєва.

- Був березень, на дорозі грязюка, перемішана із снігом, ще й морозець стояв, тому поки пройшла десять з гаком кілометрів, обмотки намокли і підмерзли, ноги геть заціпеніли. Насилу допленталась до приміщення районної влади, там і присіла під стіною, бо було ще рано, двері зачинені.

Маму помітила техробітниця, розпитала, чого та прийшла, і впустила погрітися. За годину зійшлися працівники. З одним та милосердна жіночка переговорила, він і завів маму в кабінет до начальника. Тремтячими руками подала братову записку...

Єфросинія Григорівна не могла далі говорити: сльози залили обличчя, слова «застрягли» глибоко в горлі. Заспокоївшись, завершила переказ материної розповіді. Той районний начальник виявився сердечною людиною. Глянувши на «взуття» гості кабінету, навіть з-за столу вийшов, підійшов. Мабуть, не відразу очам повірив. Потім розпорядився підвезти її додому, але перед цим зателефонував у сільраду і наказав не чіпати хату, яку вже почали розкривати. І голова сільради неохоче розпорядилася покласти солому назад на дах.

- Та радість наша була недовгою, - тужно продовжувала Єфросинія Григорівна. - їсти нічого було, адже від нас і город забрали, залишили вісім соток... на шість ротів. І роботи не давали. Одного дня мати впала навколішки перед іконою. Не стільки молилася, як рвала на голові коси та несамовито голосила.

Ми перелякалися, гуртом кинулися до неї. Старшенькі, мов за командою, почали лепетати: «Мамочко, ми не голодні!».

І розповідачку знову «задавили» сльози, бо пригадала ще страшнішу історію. Розбита безвихіддю, одинока мати назбирала на узбіччі доріг сухого хмизу, занесла в хату, наказала діткам забратися на черінь, мовляв, зараз буде тепло, топитиме піч. Коли малеча зігрілася і почала дрімати, мати зробила гріховний крок: закрила в димарі в’юшки і сама прилягла на полику. Утямив її стук у вікна - то агроном проходив мимо і побачив дим з дверей. Знайшла сили, щоб вилізти в сіни і відсунути засув...

Дітей виходила дружина агронома, медичка Марія Андріївна. А сам Захар Іванович сказав, що повертався із засідання правління колгоспу, де нарешті переконав колгоспних активістів, що діти Костюка нічим не завинили ані перед селом, ні перед державою. Було це в 1939 році. Тоді колгосп вперше виділив нещасній родині 5 кг пшона, трохи борошна і пляшку олії. Почали і на роботу запрошувати дружину «ворога народу».

- Та це тавро не покидало нас і після війни, - пригадувала донька репресованого. - В голодному 47-му дітей підгодовували в школі, а нам їжі не давали. Якось потайки техробітниця й нас погодувала, так вчителька російської мови Таїсія Андріянівна добилася, щоб ту добру тьотю звільнили з роботи. Ще й нам у вічі сказала, що не велике горе буде, коли подохнуть діти ворога народу.

Про злиденне життя родини розстріляного Костюка розповіла племінниця Олени Олексіївни Людмила Сміян. Сама вона рано залишилася без матері, її ростила тітка, часто заглядали вони ще до однієї тітки Олени:

- Бачила .і знала, що голодують її діти, але коли вона витягувала з печі пісну, нічим не заправлену квасолянку, обов’язково й мене запрошувала до столу. Відрізувала й шматочок квасоляного хліба. Його можна було їсти хіба що в перший день випічки, бо наступного він перетворювався в каменюку. Але Костюкові діти були й цьому раді. Та якщо їхня мати діставала десь, трохи справжнього борошна, тоді в хаті було велике свято: такого хліба, який випікала тьотя Олена, більше ніхто в селі не міг випекти. Поступово вона стала головним пекарем у колгоспі.

Ще племінниця запам’ятала Олену Олексіївну, як умілу і старанну господиню на городі та охайну хазяйку в хаті. Мило тоді було великим дефіцитом, а у неї хустинка на голові - як зі снігу.

П’ятеро діток залишилося на руках у дружини «ворога народу», але всіх їх вона врятувала від голодної смерті і дала путівку в життя. Одному Господу відомо, як це їй вдалося. Адже в 1938 році, коли правління колгоспу імені Будьонного писало еНКаВе-Дистам негативну довідку на Костюка Григорія, в кінці дописало, що Олена Костюк «теж має вороже ставлення до колгоспу». Такий собі «вовчий квиток» для багатодітної матері. Вона з ним прожила майже 104 роки. Пішла з життя, так і не довідавшись правди про арештованого чоловіка.

Наполегливо шукала ту правду дочка Христина. В середині 1980-х їздила в Чернігів, але в обласному КДБ їй «порадили» не ворушити справу розстріляного «ворога народу». Правда, пізніше обласна прокуратура дала довідку, що 31 травня 1989 року Костюк Григорій Сергійович був реабілітований.

Але деталі цієї кримінальної справи стали відомі лише тепер, їх розкрив Чернігівський державний обласний архів, який очолює дослідник історії Раїса Воробей. На жаль, троє дітей, як і дружина Григорія Сергійовича, не дочекалися цього дня. Та в Києві живе найменший син Іван, який ніколи не бачив батька. Не закарбувався його образ в пам’яті й дочки Єфросинії, якій лише рік був, коли його забрали з родини назавжди.. Вона живе в Бобровиці, свято береже розповіді про батька, що чула від матері та старших сестер Каті і Тіни (так звали молоду Христину).



Батька розстріляли в 42 роки за... правду вголос

Та офіційне обвинувачення було іншим: участь в контрреволюційній організації. А вигадали її самі сталінські людожери. Не десь у великому місті, а в звичайному селі Щаснівка. Аж дев’ять тих контрреволюціонерів «виявили» серед селян і їхніх дітей, про яких в протоколах допиту в графі «Занятіє, професія» написано: «хлебопашество». Та, зокрема Григорій Костюк, який був з родини «заможного середняка», не міг змиритися з насильницькою колективізацією, тому і не подав заяву про вступ до колгоспу. Ще й мав сміливість сказати вголос, що «хіба в колгоспі можна жити, коли вони працюють вдень і вночі, а держава все забирає.і колгоспники голодні».

Коли Костюку «шили» контрреволюційну справу, цю «вольність» слово в слово пригадав свідок, односелець і одноліток Григорія

- Савелій Никифорович Чамро, завідувач Щаснівським відділенням пошти. В його анкеті, щоправда, записано, що в Червоній Армії не служив, але брав участь у кримінальній банді, після революції був засуджений за бандитизм. Зате яка пам’ять у цього свідка! Пригадав дослівно ще одне «вороже» висловлювання Костюка. В протоколі допиту Чамра прямою мовою відтворені слова Костюка: «Жаль, что не поддержали тех, что боролись за самостоятельную Украину, если бы Украина была сама себе, самостоятельным государством, то крестьяне жили бы лучше».

В 1919-1920 роках на території Щаснівки та інших навколишніх сіл найактивнішими борцями за незалежну Україну були учасники «політичної банди Ромашки» - так назвали це військове формування чекісти. Тобто навіть вони визнали, що це була не кримінальна, а політична банда. їй симпатизували і, можливо, чимось допомагали місцеві, зокрема й оті дев’ятеро «контрреволюціонерів». Проте тоді їх не судили, бо чекісти не побачили на їхніх руках нічиєї крові.

З архівів відомо, що ромашківці в 1919 році зав’язали бій під Озерянами з башкірською бригадою армії Будьонного, які лютували в Майнівській сільськогосподарській школі та навколишніх селах не менше, аніж заїжджі кримінальні банди. У місцевій більшовицькій газеті тих років було написано, що банда Ромашки вбила десятьох червоноармійців. Про причетність до цього бою когось зі щаснівців не було й слова. Та в 1938 туди були «приліплені» Іван Дворник, Федір Динник, Іван Тесленко, Григорій Коновал, Максим Коновал, Саватій Черняк, Степан Набока і Євмен Голубинський. Участь у банді Ромашки приписали і Григорію Костюку. Може б і бій йому «пригадали», але тоді, в 1919-му, його не було в Щаснівці - молодший унтер-офіцер царської армії пробирався додому з німецького полону.

Він мав сміливість говорити вголос правду. Чули її багато односельців, але «здав» Григорія друг дитинства Савелій. До речі, відголоски про недобрі справи цього більшовицького активіста, кримінального бандита, докотилися й до наших днів.

Писати кримінальну справу проти інших учасників «контрреволюційної організації» допомагали теж односельці. Раптом стали пригадувати такі «ворожі» вчинки, про які самі запідозрені не знали. Всіх їх розстріляли в квітні 1938 року. Закопали тіла, ймовірно, на околиці Чернігова поблизу с. Халявин. Принаймні, таке припущення зробив один із КаДеБістів періоду «перебудови» у приватній розмові з родичами розстріляних.

Ці прості сільські чоловіки в роки розгулу червоного терору і сталінських репресій, як могли, чинили опір страшному беззаконню, рабовласницькому ставленню до людей. Вони хотіли жити інакше, бути господарями на своїй землі, бо вміли і не лінувалися на ній працювати. За це їх знищили ті, хто нічого не вмів, крім убивати людей. На жаль, вони знаходили союзників і серед нужденних. Від цього страшного гріха Україна й досі не очистилася. Мабуть, тому й долю таку має?

Григорій Войток, "Чернігівщина" №50 (502) від 11 грудня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: