Для Тетянки, Олександра з Донеччини, «старого партизана» з Олишівки й ще п'ятнадцяти жителів району, які мають особливі потреби

Третьокласниця Таня Ображій із Красного виросла. Не з сукенки чи черевичок. На жаль, із інвалідного візочка. Дівчинка народилася зі ДЦП, але, завдячуючи рідним та добрим людям, не втратила жаги до життя й надії на одужання. Як розповів директор Краснянської ЗОШ Сергій Жданов, за хорошої погоди мама привозить Таню до школи, вона дуже любить бути серед малечі. Й діти ставляться до неї по-товариськи. Навчається за спеціальною програмою, вчителі й додому ходять.

Понад два роки тому за ініціативи постійної комісії районної ради з питань сім'ї, молоді, розвитку фізичної культури, спорту та туризму родині Ображій було передано понад вісім тисяч гривень на лікування дитини. Результати виявилися обнадійливими: дівчинка долучилася до навчання, потроху ходить, хоча й з маминою підтримкою. Вирішилося й питання з візочком, отримала його Тетянка напередодні Міжнародного дня інвалідів від благодійного фонду «Глобальна допомога», який уже кілька років поспіль співпрацює з Чернігівською районною радою. Цьогоріч фонд передав для району 18 інвалідних візків різного розміру.

Один із них і передали голова райради Анатолій Дуденко й керуючий справами райради Ірина Кудрик малій Тетянці, решту впродовж кількох днів доставили іншим жителям району. Дівчинці привезли в подарунок і м'які іграшки. Тетянка охоче продемонструвала гостям свої досягнення - уже знає й вимовляє літери та як може ходити. Мама, Валентина Олександрівна, попрохала представників влади ще посприяти у виділенні санаторної путівки для лікування доньки.

Візок для Олександра Амеліна - єдиний спосіб потрапити на просторий балкон, подихати свіжим лісовим повітрям чи вибратися в коридор, поспілкуватися з земляками. Він один із тимчасових переселенців зі східного регіону, котрі проживають у Ладинці в санаторії «Десна», інвалід першої групи.

- Ми тут із 14 вересня, після всіх переїздів поламався Сашин візок, - розповідає сестра Наталія Черноскутова. - Крім того, що брат інвалід, усе, що сталося в нашому житті, важко позначилося на його здоров'ї. Жили в районі донецького аеропорту, в Октябрському. Наша сім'я - в приватному секторі, Саша з мамою мешкали в квартирі за кілька хвилин ходу від нас. Коли розпочалися обстріли, ми виїхали. На жаль, за цей час втратили хвору маму. Мій чоловік влаштувався на роботу в одному з міст Донецької області, де не відбуваються бойові дії, а ми з донькою й сином (школярами) та братом опинилися на Чернігівщині разом з іншими біженцями. Нічого конкретно не знаємо, що відбувається вдома, тільки і всього, що по телевізору бачимо. Із родичами, що залишилися на Донеччині, спілкуємося від випадку до випадку, через перебої в мобільному зв'язку. Найболючіше, що не знаємо, куди повертатися й коли це може статися. А тим часом діти навчаються в Ладинській школі. Спершу початкові класи возили в Красне, а потім дозволили Нікітку перевести сюди. Мені так краще, ходять із Настею в одну школу. Усе гаразд, тільки важкувато перелаштовуватися в навчанні з російської на українську мову. Я побувала у справах у Чернігові, гарне місто, затишне.

Усі нагальні питання переселеної родини вирішує сама пані Наталія. Візочок для брата, це й для неї тепер неабияке полегшення. Пожурилася тільки, що не отримує брат пенсію через не-вклеєну в паспорт фотографію в належні терміни. Вдома не встигли. Керуючий справами взяла це питання на замітку, адже безвихідних ситуацій не буває.

Великий життєлюб і, як назвав себе, «старий партизан» Костянтин Бородавка з Олишівки все ж погодився приміряти візок, бо в ногах уже немає надії, не тримають. Та й руки погано слухаються.

- По теплу будеш мені хліб із магазину возити, - одразу дала доручення дружина Ганна Яківна. - А розібратися з візком допоможе Тоня, вона все вміє, - хвалять старенькі свою помічницю, соціального робітника Антоніну Кулик.

- Так скільки хочете прожити, Антоновичу? - знаючи невгамовного життєлюба, батькового товариша запитує секретар селищної ради Олександра Кот.

- Що там заказувати, коли ось здоров'я підводить, - прив'ялим голосом каже Костянтин Антонович.

- Любить він життя, - додає дружина. - За що, було, не візьметься, все ладом. І корзину сплести, і діжечку змайструвати вміє.

Отут уже наш співрозмовник, сидячи у візку (присів же приміряти), аж пожвавішав. А спогадів - слухати не переслухати. Ще підлітком партизанив під час фашистської окупації. Потім усякого ремесла вчився. А строкову службу проходив у Німеччині. Там в одного бауера побачив садок із плодовими деревами, кущами й квітами, особливо півонії запам'яталися. З роками і вдома всього насадив, так що й для картоплі стало місця малувато. У Болгарії й Молдові, а також у Грузії засвоїв уроки виноградарства й виноробства. Вдома сім сортів винограду завів, а вино виготовляє Антонович - хай ще хто спробує краще зробити.



...У кожної людини з особливими потребами - неповторна доля, свої прагнення й захоплення. А коли інвалідний візок замінює ноги, дає можливість рухатися, повніше відчувати життя - його важко переоцінити.



Надія Петренко, "Наш край" №96-97 (9340-9341) від 29 листопада 2014 року

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.