«Брати Гадюкіни»: Нам усім треба розмовляти не тільки з країною, а й із цілим світом

"Шоу має має тривати"- саме так співав відомий музикант і рок-зірка. І можливо, тому кожне пришестя на сцену культового гурту «Брати Гадюкіни» — раптове й довгоочікуване водночас — знаходить гарячий відгук в умах і серцях меломанів. Адже, ще перебуваючи в андеґраунді, вони першими серед українських рок-команд, яких згодом назвуть вітчизняним Rolling Stones, здобули популярність на теренах колишнього «нерушимого» (СРСР), а після виходу з ідеологічного підпілля не зрадили ані самих себе, ані свого слухача. І сьогодні так само в їхніх піснях ми чуємо неймовірне поєднання ритмів рок-н-ролу, блюзу, реґі, панку, фанку та фольку, в які вплетені фірмові «гадюкінські» тексти, повні гострої іронії, стьобу та галицьких діалектизмів.



Тож удвічі приємніше, що, незважаючи на довгу творчу паузу, колоритні «Гадюкіни» легко зібрали на концертах тисячі людей. Чернігів став передостаннім містом у турі й також довів, що справжня народна любов до творчості легендарних «гадів» непідвладна часові. До речі, на це слово хлопці не ображаються: за стільки років вони не втратили легкості й почуття гумору. І це ще одне пояснення феномену «Гадю-кіних», яке полягає в енергетиці: жодна їхня пісня, навіть про непривабливі речі, не несе негативу.

У цьому заслуга всього колективу. Нагадаємо його «кістяк» — це Ігор Мельничук (гітара), Павло Крахмальов (клавішні), Михайло Лундін (барабани) та Геннадій Вербяний (гітара). Зустрівшись у «гримерці» за 15 хвилин до концерту з першими двома музикантами, «Відомості» мали можливість поставити кілька запитань.

- Багато рядків із ваших пісень-хітів, які слухали «до дірок» ще в 90-х цілі покоління, міцно запали в пам'ять. Але чимало ваших фанів, напевно, і досі не знають етимології колоритної назви вашої групи...

Ігор:
- Був такий фільм «Шпион Гадюкин» — про шпигуна, який продав трамвайні колії, точніше їх схему... Негативний, але дуже класний герой. Дурна історія, абсурдна від самого початку. Бо розумієте, продавати те, що він продав, — усе одно, що продати карту Чумацького шляху.

Павло:
- Трохи згодом, коли Союз розвалювався, ця назва, що відображала діяння героя в епоху нестабільності й протиріч, цілком відповідала духу часу.

Ігор:
- От звідси все і закрутилося. І скажу, ми пишаємось тим, що є «дітьми», послідовниками того Гадюкіна.

- Здається, що і стільки років потому наша дійсність не позбулася абсурдності. Мабуть, тому й не дивно, що «Брати Гадюкіни» повертаються саме на зламі часу. До речі, це яке вже пришестя за рахунком?

Ігор:
- Та ми не рахували. Я вже 15 років живу в Києві. Якось до мене в гості зайшов Гена (Вербяний. — Авт.,, ми почали обговорювати тоді гарячу тему — нашестя сарани, її велику міграцію та книгу про цикли Сонця, яку я саме читав. І тоді я подумав, що Гадюкіни також із циклами сонця кожні 12 років приходять.

- А оскільки Гадюкіни нікуди не зникають, тим більше цікаво, чим вони займаються під час «творчих сплячок»?

Ігор:
- Альона малює голих мужчин. У неї чоловік — дуже гарний співак. Ми ж голих чоловіків не малюємо.

Павло:
- Ми граємо їх роль (посміхається).

Ігор:
- А також із Павлом ми робимо музику до фільмів (на студії «Гадюкіни рекордз». — Авт.).

- Здається, хтось із вас не тільки пише, а й знімається у фільмах?

Ігор:
- Удвох із Павлом ми частенько знімаємось у комедійних ролях...

Павло:
-...і негативних. Коли нікого з акторів не можуть запросити, то тоді нас знімають.

- Україні катастрофічно не вистачає кіношних героїв, тож ідеально було б почати з ролі музиканта або того, чиє ім'я носить гурт.

Ігор:
- Роль Гадюкіна грати не довелось. Але коли дебютував, то грав роль музиканта, який спився. Його отруїли.

Павло:
- Я отруїв.

Ігор:
- Він це зробив, щоб у мене вкрасти мою класну гітару! Словом, уся моя роль полягала в тому, що я просто лежав на ліжку отруєний. Це важка роль, бо що може бути важче, ніж грати роль трупака?

- Що це за фільм? До речі, не маєте забобонів стосовно того, що такі речі можуть знайти відображення в житті?

Ігор:
- Це був серіал «Мухтар». Моєму батьку подобається, бо він любить собак (мимохідь Ігор згадує свою вівчарку). Після виходу серії на екран батько мені зателефонував зі словами: «Ігоре, ми з мамою тебе просимо: не грай більше в кіно».

Павло:
- А ще ми разом знімались у фільмі «Дев'ять життів Нестора Махна», але наш епізод вирізали. Напевно, тому, що ми затьмарили головних героїв - сміється.

Ігор:
- До речі, коли актор грає роль небіжчика, йому кладуть пляшку горілки під спину. Я теж лежав на пляшці. А потім її треба випити. Але я не випив, і є підозра, що не питиму зовсім.

- Ви були першими, хто почав творити сучасну українську музику, навчили любити її та співати. Але чого не вистачає, на ваш погляд, вітчизняному музпростору та й Україні загалом?

Ігор:
- Нам треба розмовляти не тільки зі своєю країною, а й із цілим світом. Хочеться, щоб українців почули в усьому світі — не з проблемами нашого села, нашого містечка, а більш глобально. Ми це бачимо основним завданням і тому зараз працюємо над новим великим проектом. Це рок-опера, але яка саме, поки що казати не будемо. Наразі актуальною проблемою країни є не її мовна політика, а «Вавилонська вежа»: ми перестали розуміти одне одного.

Павло:
- Ми вже давно як колектив — єдине ціле, а це значить, розуміємо одне одного добре. Тому що справа не в мові, а в бажанні розуміти. Поява цього бажання — необхідність, воно є основною передумовою нового проекту. Бо якщо людина не хоче зрозуміти, пройнятися проблемами та почуттями інших, то якою б мовою вона ні спілкувалася — музичною, російською, івритом — вона не зрозуміє.

- Недарма вважають Вавилонську вежу символом сум’яття та хаосу. Цікаво, що ваш п'ятий альбом органічно вписався в нинішню соціально-політичну ситуацію. До речі, його вихід співпав із 25-річчям виходу вашого першого магніто-альбому «Всьо чотко!». Це випадковість чи «всьо чотко» сплановано?

Ігор:
- Матеріал для альбому був зроблений ще до революції. Мабуть, дійсно, щось таке є в природі, і ми з цими процесами якось пов'язані. Альбом про наболіле, у тому числі про еміграцію, яка посилилась останнім часом. Я стовідсотковий гуцул, і мені сумно, що мої співвітчизники, у тому числі висококласні фахівці, їдуть до Італії на заробітки.

Павло:
- А їдуть чому? Бо відчувають себе непотрібними тут.

Ігор:
- Це якесь жахіття! То з чим лишимося? Це альбом про те, що хай там як, а треба бути разом, залишатися тут і будувати своє майбутнє. А не можеш — то їдь.

- Ви розпочали свій тур із рідного міста Львова, яке зараз, напевно, найбільш згадуване місто в Україні, дуже популярне. Але що то за стиль — львівський шансон, який вам приписують?

Павло:
- Та нема такого. Це міський фольклор, який існує стільки, скільки існує місто.

Ігор:
- У Львові було таке поняття, як батіяра. Це міський хуліган, чувак, який має гроші, не боїться побитись та наділений гумором. Гадюкіни — теж батіяри!

Павло:
- Але альтернативні криміналу й не злі.

- Оці кумедні кольорові чоловічки, які поряд стоять на диску й афішах, що вони означають?

Ігор:
- Ці чоловічки недолугі й страшні, та водночас і прекрасні. Чи не вважаєте ви, що це якісь люди з острова Пасхи?

Павло:
- Скоріше, трипільські баби...

Ігор:
- Ось так нас візуалі-зує наш товариш художник Олексій Сай, який допомагав оформляти альбом триб'юту Сергія Кузьмін-ського і зробив портрет Кузі, «вишивши» його хрестиком. Цього разу він вирізав із пінопласту наші метрові фігури. Я благав його вкоротити мені носа, і він мені його трохи врізав.

Павло:
- Але коли обкладинка була готова, то фігурок нам не віддав. Так само було з альбомом «Live a Bruxelles», який записав французький дипломат під час нашого виступу в Брюсселі. Скільки ми просили віддати нам ту касету, а він так і не погодився. «Ви колись помрете, і я зароблю на ній великі гроші», — каже. Певно, Олексій теж заховав фігурки, щоб потім на нас заробити.

Інга Вітковська, "Чернігівські відомості" № 49 (1237) від 3 грудня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: