Потрібна противна баба для противного Миколи

Таке оголошення висить на сільській раді у Городищі Менського району. Інвалід — 53-річний Микола Тужик. Раніше за чоловіком доглядали Місцеві соціальні працівники 47-річна Людмила Анісіна та 52-річна Тамара Вонарх. Потім відмовилися. Ще й відео зняли, як Микола Васильович їх ображає: матюкає, принижує і змушує безкоштовно по господарству клопотатися. Повезли той «фільм» у територіальний центр соціального обслуговування населення. Там подивилися і дозволили не ходити до Тужика. Так Микола Васильович залишився без допомоги. Тільки сільський голова Сергій Краєвенко купує сліпому продукти.

«Я людям не довіряю»

Микола Тужик має першу пожиттєву групу інвалідності. Майже 19 років тому їхав мотоциклом на ферму на роботу. Промерз, захворів на менінгіт. Розказує, на носі вискочила чирка. Коли її вирізали, пропав зір.

13 листопада, у четвер, Микола Тужик удома. Але відчиняти зразу боявся:
— Я незрячий. Вас не пущу, бо не знаю, хто ви такі будете.

Та через зачинені двері поговорити зголосився відразу. Тоді так нам довірився, що й на поріг вийшов, ще й у хату припрошував.
— У мене перша група інвалідності, зовсім нічого не бачу, — переконує Микола Васильович. — Помагали мені соцпрацівники. Та вони здорово робити не хочуть, через те і получився скандал. Бабі якійсь хлібину віднесли — та: «Дякую, дякую, дочечко». Я ж заставляв робить. Дві сотки городу — я його не впораю.

— Соціальних працівників ображали?
— Бувало таке. Нерви не витримували. Прийдуть удвох і нічого не хочуть робити. Город не хотіли порати. Посадили картоплю дуже рідко. Ямка від ямки сантиметрів за 40.
Тоді буряк треба було сапувати, поки маленький. А вони не роблять. Як посварилися із соцпрацівниками, довелося наймати людей, які город убрали. Ще й хтось трохи цибулі і буряку вкрав.
Люди такі ненавидні, що ой! Хто б тих працівників чіпав, якби вони нормально робили. А їх праця ж платна. Спочатку було 80 гривень, п'ять відсотків від пенсії. А тоді від виробітку. Працівниці почали: «Ти мало платиш. Бабі 90 год, і то вона більш дає. Так у неї город не пораємо». Не в своє діло лізуть. Усіх баб влаштовують працівниці, а мене ні. Бо бабу обдурить просто. Пристав до сільського голови, щоб допомагав, бо до кого мені ще звернутися?

— А родичів маєте? Вони чого не допомагають?
— У сестри своя сім'я, господарство. Що вона мені буде помагати? З жінкою розійшовся, бо загуляла. А дочки на роботі, одна в Корюківці, друга в Чернігові. На вихідні, коли приїжджають, ідуть до матері. Там роблять, бо звідти ж сумки везуть на місто. Ото я все зараз сам. Важко.

— Кажуть, ви й косите.
— З дитинства. Тому не важко. Сам вигрібаю листя. Господарство не тримаю — курей покрадуть, та й догляд за ними треба.
Інколи в Мену проїду. Автобусом, не велосипедом. По базару ходити дуже просто. Ось тиждень тому їздив. Учора ходив на наш базар, купив у бабки квасолі.

— Вам молодичку, може, треба?
— Воно то й треба! — зрадів. — Я ще ж у розквіті сил. Але ж я незрячий, людям не довіряю. Такий зараз час, що до незрячого кожен старається іти з вигодою: у мене пенсія, пільги. Знайти хорошу людину — кріпко важке діло. Якщо жінка не з Городища, я її не знаю, певно, не схочу. А там хтозна.



І щупати, бувало, пробував

— До першого жовтня 2011 року допомога соцпрацівника коштувала п'ять відсотків від пенсії. Опісля — згідно з розробленим тарифом, погодинна оплата, — розповідає Алла Волна, завідувач відділення соціальної допомоги вдома Менського районного центру соціального обслуговування населення. — Зараз, наприклад, година роботи коштує 14 гривень 20 копійок. До Миколи Васильовича ходили дівчата удвох, по одній боялися. Міг накричати, казали, і щупати пробував.

Зразу гроші платив справно. Тому соціальні працівники терпіли його складний характер. Така в нас непроста робота. А тоді кинув 30 гривень за місяць. Дівчата приїхали до мене жалітися. Ми організували комісію і поїхали до нього. Віддав 133 гривні, як належить. При нас був як шовковий. Наступного місяця ситуація повторилася. Я телефоном проконсультувалася у Головному управлінні соціального захисту населення. Мені пояснили, що відмовитися від обслуговування можна за систематичну грубу поведінку і несплату. Так і зробили.

«Як сказав кулиги м'яса 500 грамів, то 520 — не пройде»

Городищенці, зачувши про Тужика, здійняли крик:

— Та він з наших соцпрацівників так знущався! Тепер он з сільського голови!

— Як сказав купити м'яса 500 грамів, то 520 — не пройде. Якщо Сергій Володимирович більше купить, то свої гроші докладає, щоб конфліктів не було. Тільки ж щоразу свої класти не будеш.

— Ой, мене лаяв і матюкав, — закочує очі Раїса Рубан, сусідка Тужика. — Запалив купу листя поряд з нашим двором. Вітер піднявся — іскри летять, а в нас під двором сіно. Я його попросила такого не робить. Так він як визвірився. Із сусідів з ним ніхто не спілкується.

Із жінкою Микола Тужик розлучився. Має двох доньок, та вони також до батька майже не приходять. А з пасинком Сергієм і зовсім погана ситуація вийшла.

— Якраз були проводи Сергія до армії, — пригадує сусідка. — Серед ночі, ми вже спали, гримить до нас Тужик: «Мишо (до мого чоловіка), пішли просить сусіда, щоб заяву в міліцію написав, щоб Сергія не в армію забрали, а в тюрму посадили. Виявилося, пасинок сусіда стукнув, бо той буянив п'яний. Оце вам і вітчим. З тих пір з пасинком і не спілкуються.

Від авторів. Мораль цієї байки? Немає. Дядько противнючий. Та не залишати ж живу людину напризволяще? Позаздрили витримці сільського голови. А може, справді, йому справну бабу з характером, щоб удвох писали життєвий сценарій фільму «Укрощение строптивого». Чи ще відомішого «Укрощение строптивой»?

Вікторія Товстоног, Юлія Семенець, тижневик «Вісник Ч» №47 (1489)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.