Батюшка з Кіровоградщини хоче побудувати у Подині на Менщині церкву

Маленьких поселень у Миколаївській територіальній громаді аж сім – офіційних і ні. Гребля і Перше Травня – це, за сільрадівськими документами, один населений пункт. А в Булавчиному хуторі не живе ніхто – там розташоване мисливське господарство. У Домниці діє виправний центр №135, у монастирі живуть монахи, а ще тут мають житло працівники виправного центру. У Мощному, Подині і Мурівці доживають віку корінні мешканці, а ще облюбували ці мальовничі хутірці чернігівські дачники.

Святкова середа

Хуторяни особливо не переймаються політикою. На виборах усі проголосували – до них зі скринькою члени виборчої комісії приїздили. Хто і яке крісло займе у парламенті? Жителі Подина, наприклад, сказали, що їм те абсолютно байдуже. Головне, щоб нова влада поклала край війні, яка точиться на сході і де гинуть люди.
– Будні наші – ніби близнята схожі, – кажуть подинці. – І у Мурівці та Мощному так – на городах усе зібрали, роботи, вважай, не зайвої. Домашню живність доглядаємо та груби почали топити, бо холод в хату лізе. Ото тільки середа у нас ніби свято. Бо цього дня приїздить приватний підприємець з Чернігова і продає хліб і все, що йому замовили. Хто, як кажуть, не встиг – той запізнився. Одна бабуся не замовила буханець хліба, то продавець не продала їй. Довелося у людей позичати. Та біда то невелика, позитиву більше від тієї середи – зійдемося до машини з товаром, побачимося, поспілкуємося.

Церкві бути?

У православні свята відвідати Божий храм, що знаходиться у Домниці, не кожному хуторянину під силу – ноги болять, тиск стрибає. Але уже якось звикли, змирилися.
– Купив у нашому Подині один чоловік хату, – розповідає Лідія Шелег. – З Кіровоградщини родом, батюшка. Є у нього задум відбудувати приміщення колишньої школи, яка була колись у нашому хуторі, й відкрити церкву. До неї усім хуторянам ходити буде значно ближче, ніж у Домницю. От тільки коштів треба немало, жителі наших маленьких сіл стільки не пожертвують – мало їх зосталося.

Стареньких справді щороку меншає. У кого є діти – допомагають, до себе забирають. Але вони так приросли серцем і душею до своїх хат, сусідів, що залишаються, не погоджуючись на переїзд.
– Маю чотирьох дітей – гарних і не бідних. Усі кличуть до себе, хоча б на зиму. А я не можу – царствую тут, усе рідне, знайоме, близьке. А природа яка! Ніде такої нема – ліси з конваліями і ліщиною, ягодами і грибами, – відкрила душу Лідія Шелег, якій уже 75. – Син, полковник, приїздив, огорожу полагодив, а ще відро невеличке до колодязя причепив, щоб мені легше було воду діставати.
Соціального працівника, який би обслуговував хуторян, нема. Одна надія на листоношу, котра і за електроенергію, і за телефон прийме оплату, не треба самому на пошту у Миколаївку йти.

Маршрутка є. Медика нема

Дороги до хуторів асфальтовані, окрім як до Мурівки. Отож чернігівські маршрутки тричі на день сюди заходять. Дачники їдуть у Чернігів хто пенсію отримати і дітей з онуками провідати, а хто – запастися продуктами чи в лікарню.
– Дороги у нас тут зроблені на совість – скільки років слугують, ніде ні ямок, ні вибоїн. Отож маршрутки і ходять, – розказує Микола Іваненко. – А от фельдшера нема. У Греблі працювала чуйна і віддана своїй роботі медик, але вступила до вишу і виїхала від нас. Тепер нікого нема.

Худоби хуторяни тримають мало. Корів з кожним роком у господарів меншає, бо не сила сіна на них заготовити. У Мурівці дві корови тримає тільки один житель – Володимир Максименко.

Хоч лісу багато, а з дровами у жителів маленьких сіл проблема. У ліс просто так не підеш і не зріжеш дерево. Треба просити у лісництва, а воно знаходиться у Березні. То бабусі і дідусі купують дрова у підприємливих людей готові – попиляні і порубані.

Приємна тиша панує у Мурівці, Мощному і Подині. Транспорту мало, чужих людей нема. Ото і всідаються на лавочки під дворами, насолоджуються останніми теплими променями осіннього сонця їхні жителі.

Не вродили цього року гриби – не біда, аби хліб та мир були…

Раїса Михайленко

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.