Романтик змолоду, фермер - у зрілому віці

Перша романтична подорож для сільського хлопця Павла М’ягкого відбулась 60 років тому. Йшов він якось по закуреній вулиці, як раптом зустрівся йому голова сільради. І відразу озвучив своє розпорядження: «Поїдеш на Донбас».


- Після війни багато хлопців і дівчат вимушено поїхали на відбудову вугільних шахт, - розповідав Павло Дмитрович. - Дехто невдовзі додому втік. Але «трудових дезертирів» виловлювали і назад повертали. А в середині 1950-х років ті, хто там прижився, приїжджали до батьків у відпустку. Вони розповідали, що працювати і жити стало набагато легше. Тому пропозиція голови мене не злякала. Та навіть і зацікавила, оскільки давно мріяв світ побачити, але дорослого віку ще не досяг. Це й голові сказав, а він так швиденько: «Домалюю тобі один рік».

Там, на шахті вугільній...

Для повноцінної роботи в шахті не вистачило й накинутого року, тому Павла направили на навчання в гірничо-професійну школу, де він протягом року вчився на прохідника-забійника. Одяг, харчування, проживання в гуртожитку - все влаштовувало сільського хлопчину. Не було тільки грошей на цигарки й кіно. Фінансова спрага тягнулася аж до першої зарплати.

- Робота забійника важка, -пригадував колишній шахтар. -Не набагато вона полегшала, коли шахти механізували: жінок-коногонів замінили машиністи електровозів, відбійні молотки стали рідкістю в забоях - вже комбайни працювали. А ось забійники кріпили лаву вручну. Ще й курява від породи значно страшніша для здоров’я, аніж від вугілля - вона дуже погано відхаркується, осідає в легенях.

Остання причина й «притушила» в душі Павла шахтарську романтику. Після двох з половиною років роботи на новій шахті він повернувся в рідне село Осовець.

Але душа не переставала рватися в далекі краї, а тут ще й заговорили про «підняття цілини».

! поїхав шахтар у райком комсомолу по путівку. Там подивилися на комсомольський квиток і відмовились «благословляти» безвідповідального комсомольця, який протягом чотирьох місяців не платив внески.

«На целінє такіє нє нужни», -виніс вердикт господар кабінету, невдоволений, видно, тим, що його відірвали від гри в шахи. При появі чужого гравці поспішили прикрити шахівницю газетою -така картина залишилася неприємним осадом в душі молодого чоловіка.

Та Павло настільки загорівся цілиною, що вирішив «дикуном» їхати освоювати безмежні степи. У кишені лежало лише 13 карбованців. З Бобровиці до Ніжина дістався безкоштовно. Без квитка проник і в дальній поїзд, але на одній зі станцій «зайця» висадили. Та було це вже за межами України.

- Після невдалих відвідин райкому комсомолу думав викинути й комсомольський квиток, який мені урочисто вручали на Донбасі, - згадав Павло Дмитрович.

- Але добре, що цього не зробив. Та книжечка потім захищала мене від міліції. Показував її і брехав, мовляв, відстав від свого цілинного загону. Стражі порядку, хоч і з підозрою, але відпускали. Суворішими були провідники поїзда. Бо не один я намагався проїхати без квитка, прикриваючись цілиною. Таких я помічав на даху вагонів. Після чергового намагання провідників витурити мене з поїзда я теж опинився на даху. Вдень там навіть краще, ніж у задусі у вагоні, але вночі холодно. Добре, якщо поїзд надовго зупинявся на якійсь станції. Ми злазили з вагонів, перегрівалися у вокзалі, ще й хлібні запаси поповнювали. Але з наближенням до цілинних земель зупинок меншало, а ночі були холоднішими. Не пам’ятаю, кому із нас прийшла в голову ідея - пробиратися до паровозної труби і там грітися.

Розповідач дійшов до цього місця і раптом голосно розсміявся. Пояснив, що згадав, як від них шарахались люди, коли вони спустилися з вагонів і пішли привокзальною площею. Зрозуміли причину, глянувши один на одного: ніби щойно з шахти вилізли.

Українці і на Місяці виживуть

Павло М’ягкий дістався цілини й без комсомольської путівки. Кілька років працював там. Згодом і по Сибіру помотався. В гонитві за романтикою і з гарною сибірячкою зустрівся. Вона згодом умовила чоловіка поїхати в селище, де жили її батьки - кілометрів за 300 за Уралом.

- Це поселення відразу війнуло на мене чимось рідним, -помітно оживився розповідач і радісна посмішка заграла під його козацькими вусами. -1 перші приємні відчуття не ввели мене в оману: селище заснували в 30-х роках розкуркулені українці. Згодом вдалося познайомитися і навіть подружитися з дідом Миколою, уродженцем Ніжинщини. Він розповів історію сибірського поселення на український лад. В почуте важко повірити, але в селищі жили й інші перші поселенці - теж свідки.

За переказами Павла Дмитровича, розкуркулених привезли поїздом на засніжене поле, відкрили кілька вагонів і дали команду: 15 хвилин на розвантаження. Потім всіх вишикували, зробили перекличку, і старший поїзда озвучив розпорядження. Привезеним важко було в те повірити - їх залишають на голому снігу. За п’ять кілометрів від залізничної одноколійки люди повинні вибрати місце, де й обладнати для себе помешкання.

Дві групи чоловіків розбрелися в різні напрямки, одна з яких натрапила на кращу місцевість, на березі невеличкої річечки. Навіть взимку під льодом дзюрчав струмок. І до дерев рукою подати, а ще далі - тайга виднілася.

Передусім працьовиті селяни викопали дві великі землянки. На щастя, під товстим шаром пухкого снігу земля майже не промерзла, тож тимчасову житлову проблему вирішили швидко. А з настанням весни дружно взялися за будівництво будинків на дві родини. Перші харчі здобували в лісі і річці, швидко налагодили і сільськогосподарське виробництво. Жили дружною громадою, згодом почали виростати і односімейні добротні хати.

- Коли ми з дружиною приїхали в це селище, там уже жило багато колишніх політв’язнів з навколишніх таборів, - дещо спохмурнів Павло Дмитрович. - їм нікуди було повертатися, та й не всім дозволялося жити у великих містах. А ось колишні розкуркулені виїжджали з насидженого місця в рідні краї. Дід Микола не поїхав, дуже образився на земляків. із сльозами на очах хвалився: «Я з синами вдень і вночі трудився, відпочивали лише на великі релігійні свята, і сусідам, які не мали коней, допомагали'. З іншими заможними родинами домовились, що вдовам і багатодітним сім’ям безплатно і першочергово орати городи та косити хлібні ниви. А коли комісари пришли нас розкуркулювати, то саме ті, кому добре діло робили, першими прибігли розтягувати наше майно».

Щось схоже розповідали Павлу і його батьки. їх не розкур-кулювали, але вони були свідками того, що коїлося в 1930-ті роки в їхньому селі. Павло думав, що то винятки, а коли почув про таке і в Сибіру, серйозно замислився над людською місією на землі. З одного боку, переконаний, виходячи з побаченого на великих просторах колишнього СРСР, що українці і на мертвому Місяці зможуть прижитися і не пропадуть, а з іншого - можуть і горла один одному поперегризати.

Над загадкою людського буття серйозно розмірковує, дискутує з односельцями і дачниками. На зорі Української незалежності Павло Дмитрович повернувся в рідне село, де й досі фермерує: має невелику ділянку землі, худобу і тракторця, що майже ровесник господаря. Та головним своїм досягненням вважає те, що він завжди був і залишається щирим у душі і поведінці українцем. І ворота розфарбував під кольори державного прапора ще тоді, коли ніхто цього не робив - не модно було.

Змолоду був романтиком, але не ганявся за «довгим рублем». Тепер трудиться на землі, хоч давно пенсіонер. І тут багачем не став. Втім, все своє має для нормального життя. Каже, такий він народився - не для розкішного життя, але й не для рюмсання та старцювання.

Григорій Войток, "Чернігівщіна" №43 (495) від 23 жовтня 2014

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: