Крізь Росію – зі «страшними» прапорами, або «Телевізор позбавляє людей здатності до самостійного мислення»

П'ятниця, 22 серпня 2014 16:11 | Переглядів: 2851

Владислав Русецький, 19-річний ніжинець, здійснив незвичайну подорож. Маючи в кишені всього 60 доларів, юнак побував у чотирьох країнах, подорожуючи виключно автостопом. Він присвятив 33 дні цій першій у своєму житті незвичайній і доволі далекій мандрівці.

Шлях Владислава пролягав через чотири країни - Білорусь, Російську Федерацію, Грузію та Туреччину. Головним мотивом до тривалої подорожі незнайомим досі маршрутом стало непереборне бажання кинути виклик повсякденності, просякнутій рутиною і цивілізаційними зручностями.

Вирушив у мандрівку юнак зі звичайним туристичним набором: рюкзаком, карематом, спальником, котелком, наметом та іншими дрібними туристичними речами. З обов'язкових узяв закордонний паспорт, паспорт громадянина України, 60 доларів, а також прапори (два жовто-блакитні й один червоно-чорний). А також - символіку рідних для нього футбольних клубів - київського «Динамо» та чернігівської «Десни». Адже Владислав - палкий вболівальник ФК «Десна».

- Що, окрім екзистенціального змісту, спонукало тебе вирушити у таку подорож?
- Я з дитинства люблю природу. Ми часто вирушали разом з мамою на кілька днів відпочити на Десну - так би мовити, «дикунами», подалі від цивілізації. На подорож надихнули й досягнення нашого земляка, вболівальника чернігівської «Десни», відомого автостопника Олександра Воло-щука. Тим паче, що досвід автостопу я вже мав. Вперше я таким способом добирався з Вінниці до Хмельницького, коли їхав на виїзний матч рідної команди. До цього їздив електричками, потягами, автобусами... З того часу я постійно «катаюсь» на матчі виключно автостопом. До речі, про мою подорож не знали навіть батьки. Вони до останнього думали, що я поїхав відпочивати в Карпати.

- Ти усвідомлював усі можливі небезпеки такої подорожі, та ще й територією країни, яка нині фактично перебуває з нами у стані неоголошеної війни?
- Безперечно. Шлях до Туреччини лежав через ворожу до нас країну, де за український прапор в рюкзаку можна й не повернутися додому. В Росію вирішив добиратися через територію Білорусі. Наші прикордонники виявилися надзвичайно ввічливими, жартували, оглянули речі і запитали, чи не страшно їхати самому. За приязне ставлення я подарував їм один український прапор. Розпрощався з хлопцями, і за п'ять хвилин вже проходив білоруську митницю. Ставлення білоруських прикордонників до українців, м'яко кажучи, залишає бажати кращого. Першим запитанням до мене було: чи не здається мені дивним доволі «великий наплив туристів з України». Коли побачили прапори і клубну символіку - сказали, що я бойовик з Майдану, «правосєк»... Після нетривалого допиту мене пропустили і побажали уїдливим тоном щасливої дороги. Коли я дістався Гомеля, то в лісі, неподалік міста, розбив табір та ліг спати. Загалом у Білорусі мені сподобалося, але сама країна запам'яталася надзвичайно великою кількістю «зомбованих» громадян. Мені постійно розповідали про жахіття і злочини «хунти», вбивства «мирного населення» та про бандерівців, які ледь не їдять маленьких діток. Дуже шкода, що телевізор позбавляє людей здатності до самостійного мислення.

- Через які міста подорожував?
- Моя подорож пройшла таким маршрутом: Ніжин-КиЇв-Чернігів-Гомель-Могильов-Вітебськ-Санкт-Петербург-Москва-Пенза-Саратов-Волгоград-Еліста-Ставрополь-П'ятигорськ-Владикавказ-Казбегі-Тбілісі-Кутаїсі-Поті-Кабуллеті-Батумі-Трабзон-Самсун-Анкара-Стамбул. Зі Стамбулу я повернувся до Грузії і прожив там деякий час. Назад повертався через Північну Осетію, Кабардино-Балкарію, Ростов-на-Дону. Звідти вирушив на північ через Вороніж і їхав трасою за 15 кілометрів від кордону з Донецькою, Луганською та Харківською областями. З Воронежа вирушив на Брянськ, а звідти - до Гомеля і Чернігова.

- Як тебе зустріли в Росії? Ще гірше, аніж в Білорусі?
- Подорожуючи територією Російської Федерації, я зустрічав мало людей, які б прихильно ставилися до України. Чого не скажеш про футбольних фанатів. Наприклад, в Петербурзі я ночував у вболівальника «Зеніта». Він всім серцем вболіває за Україну і ненавидить Путіна. Загалом мені в Пітері сподобалося. Чого не скажеш про Москву - це справжнє лігво ворога. Всюди стоять намети, де збирають допомогу проросійським бойовикам. Дуже мало мислячих людей. З Москви я вирішив поїхати на Кавказ. В Північній Осетії мене підвозив водій з Кабардино-Балкарії. Коли він почув, що я мандрівник з України, то взяв мене до себе додому. Пояснив це тим, що ночувати в горах Кавказу небезпечно, оскільки там дуже багато ваххабітів, які обстрілюють міліцейські патрулі. Потім я дізнався, що такий випадок трапився і з моїм знайомим із Дніпропетровська, який наразився зі своїм автомобілем на автоматну чергу в Кабардино-Балкарії. Дякувати Богу, він не постраждав. Загалом Кавказ - дуже гостинний, для них це традиція. Україну поважає і любить значна частина населення.

- Кажуть, Грузія - справжня сестра Україні. Ми переживаємо схожі страждання: революції, війни, вторгнення. Чи правда, що грузини такі приязні до нас?
- Я б сказав, що осетини теж дуже приязні, але з грузинами їх, звісно, не порівняти. На кордоні з Грузією я нарвався знову ж таки на російських прикордонників. Мене кілька годин допитували. А от грузинську митницю я пройшов за п'ять хвилин. В Тбілісі мене зустріли футбольні ультрас. Окрім того, що Карлсон і Коба (прізвиська фанатів) перебувають в основі фан-руху тбіліського «Динамо», вони великі патріоти Грузії. Один з них навіть свого часу воював з «москалями». Ніде так не люблять Україну, як у Грузії. Грузини кажуть, що у них є дві Батьківщини - Грузія та Україна, а ще кажуть, що їхні серця належать Україні, а душі Грузії. За час перебування в Тбілісі я познайомився майже з усім вболівальницьким рухом, побував на двох матчах і провів незабутню ніч «на небесах» - на горі Казбек. Потім я побував у Батумі, у своїх земляків, які прихистили мене на ніч і нагодували смачним борщем.

- Розкажи про повернення. Чи траплялися дорогою додому якісь курйозні випадки?
- Найбільш дивна подорож автостопом пролягала Туреччиною. Річ у тім, що я не знав жодного слова турецькою, а з місцевих мало хто розумів англійську, тому до Стамбулу добирався, пояснюючи водіям жестами, куди мені потрібно дістатися. Незабутні враження я отримав, коли ночував на березі Чорного моря - свіже морське повітря і теплий вітер заспокоюють і спонукають забути про насушні проблеми. Зранку мене розбудив голос мулли з мінарету, який закликав мусульман до намазу. Загалом перебування на Кавказі та Близькому Сході видалося найбільш спокійним для мене. Значно гірше мені, українцю, було подорожувати територію Росії. Наприклад, біля Ростова-на-Дону мене оштрафувала кубанська дружина - саме ті козачки, які нині тероризують Донбас. До речі, повертаючись додому трасою на Вороніж, я бачив багато військової техніки та живої сили. Всі вони рухалися в напрямку кордону з Україною. За три доби я дістався Білорусі, а звідти повернувся в Україну. Ви не уявляєте, який я радий знову бути вдома! Після такої мандрівки починаєш по-справжньому любити Батьківщину й інакше дивитися на речі, що здавались банальними. Цінуйте кожну крихту хліба та ковток води, любіть Україну і не бійтесь ризикувати!

Віталій Назаренко, тижневик «Чернігівщина» №34 (486)