Кантрі-відпустка у Пушкарях

Моя подруга-художниця Наталія Онанко давно і чимало розповідала про рідне село її мами Пушкарі в Новгород-Сіверському районі, про те, як там красиво, тож я мріяла туди поїхати помалювати. І ось мрія стала дійсністю: тиждень тому ми з Наталкою і її нащадком Максимом завантажилися в автобус і через чотири години їзди, здолавши не менше двох сотень кілометрів, висадилися на трасі. До села потрібно було чапати ще з кілометр, і я гірко пошкодувала, що нагребла з собою стільки продуктів. 


Оселилися ми у Наталчиного двоюрідного дядька Миколи Степановича. Дядько Коля, як виявилося, місцева пам’ятка в кубі: по-перше, він художник і на всі руки майстер, по-друге, дуже схожий на пізнього Шевченка, а по-третє, він непитущий. Останнє – дуже велика рідкість у багатьох українських селах, де важкувато зустріти тверезих чоловіків, яким понад 25 років. У більшості сіл чоловіче населення вже зранку тішить око лиснючим рум’янцем на все обличчя і скляними очима. Дядько Коля припустив, що в цій «епідемії» винна радіація. Але я щось сумніваюся.

Будинок у художника виявився дивовижним. Дерев’яний, прикрашений різьбленням. За будинком – лабіринт із численних будівель, двориків, огорож, хвірток – перші два дні ми в них плуталися. Нам виділили хату, обмазану глиною і побілену, з піччю, а також персональний дворик-патіо з вуличною піччю і столом. Піч була особливої конструкції: в неї був вмонтований здоровенний чавунний казан, у якому грілася вода для миття і господарських потреб. У перший день хазяїн протопив нам лазню, а далі почався нескінченний квест з носінням відер, тазків та іншого посуду.

Наступні шість днів ми малювали і гуляли. Ні комп’ютера, ні телевізора, ні радіо. Гуд бай, цивілізаціє. Продукти в магазині теж були далеко не всі. Так що тепер ми пораділи, що привезли чималі запаси. Докінчити їх нам допоміг тутешній кіт Василь. Ця зухвала сіра звірюка спочатку тужливо випросила і зжерла чотири порції кисляку, роздуваючись на очах, як м’яч, а потім... Повернувшись з етюдів, ми застали Васю в позі вмираючого лебедя пузом догори. Він одночасно стогнав і нявкав – словами цей звук не передати. Поруч лежали розтерзані залишки смачної гомельської ковбаски. Інший кіт був би битий поліном і з ганьбою вигнаний, але тут ми трохи злякалися: а якщо кіт здохне від незвичної їжі? Якось незручно отруїти єдиного компаньйона нашого гостинного хазяїна на другий день приїзду. Так що Васю напоїли водою і відпустили поправляти здоров’я. Через день ця сволота повернулася і вкрала залишки ковбаси і сала. Господар пригощав нас смаженими щуками. А ще дивною, але дуже смачною стравою: щось схоже на куліш з рису із молодою картопелькою і смаженими головами щук.

Окрім дядька Колі, в Пушкарях є ще дві пам’ятки, але геологічні: криниця і Біла гора. Обоє вони пов’язані з древнім крейдяним пластом. Криниця – це джерело, що витікає з крейдяного пагорба. Вода там блакитна, смачна і дуже холодна. Біла гора – теж крейдяний пагорб, але на березі Десни. Схожі гори я колись бачила, коли ми спускалися на байдарках Десною – тоді ще, як пам’ятаю, приставали до берега і пили джерельну воду, що б’є з крейди. Власне, пагорбів там багато, вони стоять валом і виглядають дивно: у рівному полі раптом починається лінія пагорбів, порослих березами. Схожі писав Реріх у своєму циклі «Древня Русь». Берег Десни в місці виходу крейдяного пласту виглядає дуже цікаво: кам’яні нашарування з тріщинами. У них трапляються кострубаті шматки кремнію – того самого, який зараз продається для очищення води. Ще пару десятиліть тому можна було знайти і «чортові зуби»: довгі, схожі на палиці камені – скам’янілі рештки доісторичних тварин. Їх, до речі, в Пушкарях знаходили багато, одного разу навіть викопали цілого мамонта на території колгоспного саду.


У самому селі багато покинутих хат, хоча люду в ньому чимало і зараз. Як, втім, і корів, кіз, овець, птахів. Усі сільські шляхи ними «заміновані». Жителі, не бентежачись, викидають сміття в найближчий яр. Техніка стоїть просто неба. Школа закрита, клуб покинутий. Виникло відчуття, що багато хто після зникнення колгоспів не придумав, як жити далі. Хоча бачили ми і засіяні поля, і новенькі міні-трактори.

Втім, для художників там роздолля. Ми збирали польові квіти, купили декілька лілій і у спеку сиділи в нашому патіо і писали натюрморти, вечорами гуляли і фотографували все підряд.


Тетяна Кузик

По материалам: Хвиля Десни

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: