94-річний Андрій Шейна, який вбив сина, чекає суду

19 лютого 94-річний Андрій Шейна із Коропа убив сина, 63-річного Петра. Той приїхав з Конотопа Сумської області додому, а заодно навідати батьків. Був напідпитку. Між батьком і сином виникла сварка.

За словами діда, син напав. Відбиваючись, забив його до смерті. 90-річна Анастасія Шейна, дружина і мати, зарадити не могла. Вона ледь пересувалася. У хаті було дуже багато крові. Поховали Петра із закритим обличчям. Батько на похороні не був. Перебував у лікарні. Нині він нікому не потрібний. Чекає на вирішення своєї долі. Дідок, незважаючи на вік, охайний.

Має добру пам'ять. Ходить з паличкою.

«Син добряче пив»

— Андрію Григоровичу, як у житті склалося?
— Я ніколи не зловживав спиртним. Останні 20 років зовсім не випивав. Не курив. Ще в молодості спробував тютюн, він гіркий. У житті треба, щоб усього було в міру— і роботи, і відпочинку, і їжі, тоді організм не страждатиме.
З Настею Іллівною ми жили з 1947 року. Я її з дитям узяв, дівчинкою. Вона ще і в школу не ходила. Батько загинув на фронті.

У 1950-ому спільний син народився, Петро. Жили ми у селі. Петя поступив у медтехнікум, вивчився на фельдшера. Працював у Рижках. Усе жалівся, що зарплата мала. Сказав, піду вчитися на лікаря. Сім років вчився у Києві. Дружина працювала лаборантом на маслозаводі. Як став лікарем, влаштувався анестезіологом у Коропі. А потім став завполіклінікою. 18 років пробув на цій посаді і ще б працював, аби не горілка. Випивати почав, як дружини не стало. Вона померла, коли донькам Ірі було 3, Віті — 5 років. Оселився недалеко від лікарні. Все подяки від пацієнтів додому носив: ковбаси, цукерки, дорогі коньяки. Останні три роки, перед звільненням, пив добряче. От його і попросили. Пішов на пенсію.

Ми з дружиною жили на хуторі Нориця, неподалік Нехаївки.
Як дощ чи сніг, дороги такі, не проїхать, не пройти. Дружина слабувала. Вирішила переїхати до сина в Короп. «Відірвали» більшу частину нашої хати. З неї побудували у синовому дворі врем'янку, гараж, хлів. Настя поїхала, а я ще в Нориці зостався. Город там родючий, садок, кози були. Шкода було все полишати. Приїду у Короп, а вона: «Годі там вже сидіти». Жалкував, жалкував, а тоді вже найняв КамАЗ, завантажив усе добро і приїхав. Син познайомився з жінкою. Хоча і до цього у нього були стосунки. І вирішив виїхати до неї у Конотоп Сумської області. Пояснив це так: у Коропі товаришів доволі, хто не стріне: «Пішли, Петя, по 100 грам». А там усі чужі.

Сім років він там прожив, не пив, тримався. Ми з бабою у Коропі. Його хата порожня стоїть. Ми у своїй врем'янці. Я тільки ходжу за його хатою наглядаю. Усе ж в одному дворі. Петя приїздив раз на місяць. Було і двічі. Телефонував: «Як ви там?» Потім став наполягати, аби ми пенсію свою йому віддавали. Мати відразу згодилася. І він забирав її пенсію. Іноді, бувало, з тих грошей
тицьне мені 50 чи 100 гривень: «Що мати скаже, купи їй». Тоді ще й материн пай забрав. «Ми утей держимо, нам треба», — казав. А тоді давай і мою пенсію требувать. Я отримую 3000 гривень, а він — 2500. Бо, бач, він інвалід війни III групи.

— Андрію Григоровичу, який же він інвалід війни, коли народився в 1950 році?
— У дитинстві граната розірвалася, ногу йому поранило. Подряпина на нозі залишилася. Так він
зумів стати інвалідом. Йому пільги і на проїзд, і за газ, і за електрику, і за телефон. Ще й машину «Таврію» дали. Я таких пільг не маю, як він. А він ще з мене пенсію требував. Я відмовив. От, певно, зло і пішло. Та я ж гроші на той світ не заберу. Все ж йому б дісталося. Останні два роки дружина злягла, дуже боліли ноги. Я за нею доглядав.

Дід захищався, як міг

19 лютого син телефонує: «Приїду о восьмій вечора, переночую». Стукає:
— Здрастє.
Бачу, під хмельком. Дружина сиділа на ліжку. Він, як зазвичай, сів біля матері. Розказує свої новини. Ми — свої. Тоді я заліз, ліг за нею. І тут він почав: «Ти не любив матері моєї. Ти по блядях ходив. Байстрюків наробив». Ну навіщо стогоднє згадувати? Я піднімаюсь і мовчки йду в іншу кімнату. Сів на дивані, дивлюся телевізор. А біля книжок металевий підосьок стоїть, довжиною десь 50 сантиметрів. Такі штуки чіпляють під вісь воза, щоб вона не стиралася, або прибивають до кочерги. Вона вже годів двадцять у хаті стояла. Я питав сина:

— Для чого вона?
— Лізтимуть бандити, так бий, — відповів.
Сиджу, тут він заходить і до мене:
— Вийди к є...ній матері з хати. Я кажу:
— Ти дурне таке почав, для чого воно?
А він знов:
— Вийди к...
Я встаю і до столика, щоб виходити. А він мене ззаду як ужарить тим підоськом по голові. Я й до стінки прихилився. Полилася кров. Я до нього:
— Петя, Петя, за що ти мене вбиваєш?
— Знов удар. Рукою закриваюся. Так він так рубанув по руці, що годинник розрубав навпіл і руку пошкодив. Я місяць у гіпсу був. А рани на руках ще не позаживали, — показує старий. — Як ударив учетверте, я став тікати до бабиної кімнати. Він схопив мене, упали на підлогу. Я хапав його за ніс, за рот, а він мне за яйця. Вовтузилися ми десь 3-4 хвилини. Я вирвався, а він на мене сунеться. Я схопив той підосьок і раз, вдруге вдарив його, аж голова репнула.
Скільки далі бив, не пам'ятаю. Не дай Боже нікому пережить страх смерті. Коли він перестав шевелиться, я, весь закривавлений, пішов до Стефи (Стефанія Миронова — головний лікар Коропської райлікарні. — Авт.). Вона живе неподалік. Кажу:
— Визви «скору».

Вона побачила, що я у крові.
— Ідіть, зараз приїде, — відповіла.
Забрали мене в лікарню. Оббинтували. На голові рани позашивали і міліціонера до мене приставили, охороняти, щоб я, бува, не втік. Два дні він мене охороняв. «Іди, чоловіче добрий, додому ночуй, мені нікуди тікати», — сказав я йому. Бабу дочка в Черкаси забрала. Онуки і хату, і двір замкнули. Місяць я пролежав у лікарні. Онуки: «Папу вбив». Мені навіть у врем'янку, зроблену з моєї хати, втрапити не можна. Так у 94 роки я залишився без даху над головою. Рідні у мене немає. А частина хати, що зосталася у Нориці, давно завалилася. Куди їхати, що робити? Хоч би дали дожити у моїй врем'янці. Скільки мені зосталося?

Без світла і тепла

— Я тепер безхатько. На причіп завантажили трохи дров, які заготовив. Частину консервації, я багато поназакривав, стару постіль. І привезли мене в Нехаївку, в хату, де навіть світла немає. Щоб дійти до дверей, треба продиратися через кущі. Ходімо, покажу, — зітхає Андрій Григорович.
Те, що побачила, вжахнуло. Бомжі ліпше живуть. Ні паркана, ні туалету. Хащі. Майже столітній дід не в силах їх зрубати. Хата на два ходи. 4 кімнати. В одній тільки потьоки на стелі і підметено.
— Я б у цій половині жив, так тут грубка розвалена. На ній навіть плити немає. Як топити, щоб вогонь по всій хаті йшов. Оселився в другій. Знайшов шматок заліза. Затулив дірку у грубці. Тепер пихкає, коптить, але хоч не так страшно.


На стелі ростуть гриби

У хаті всюди павутина. її ніхто навіть і не подумав прибрати перед тим, як привезти сюди старого. Стеля протікає, провисла. На ній ростуть гриби. Підлога немита роками. З меблів лише добиті стіл і стілець. Ще 60-х років і залізне ліжко.
— Ось трохи картоплі, — показує дід торбинку. — Огірки, помідори в банках. Це мені внучки виділили. Купив три свічки, так і живу. Дрова скоро скінчаться.
Добре, хоч пенсія є. Так з голоду не помру. Хоча до центру (магазину) у моєму віці треба не менше півгодини тупати.
Скільки жили, ні син на мене матюка не загорнув, ні я на нього. Він усе гроші, гроші. Я ж йому і гараж допомагав будувати, і все, як годиться батьку.

— Тюрми боїтеся?
— Уже нічого боятися. Що буде, те й буде. Проситиму у судді дозволити мені у своїй хаті дожить. У міліції сказали, суд почнеться в кінці квітня. Сусіди ж можуть підтвердити, що я там не один рік жив. Там і магазин поряд, і лікарня недалеко. Мені чогось особливого не треба. Лише б по-людськи віку добути.
Тим часом у Нехаївці кажуть: «Він і справді був ласий до жінок. Не раз йому за це Настя дорікала».

— Чому в хату без світла і умов заселили? — спитала Григорія Вороб'я, сільського голову Нехаївки.
— Іншого житла у сільради немає.

— Хто вас про це просив?
— Внучки.

— Заяву писали на ваше ім'я?
— Ні.

— Тоді як можна було поселити майже сторічну людину в бомжацькі умови?
— Там нормально. Про електрику я казав, щоб він звернувся до начальника бригади райелектромереж.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №16 (1458)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: