Ім’я малому дав старший. «Будемо, як брати Клички – Віталій і Володя», – сказав

Юлії Литвин з Холмів ще тільки тридцять, а вже стільки горя випало на її долю, що й ворогові не побажаєш. Спочатку померла мати, а через чотири місяці не стало Ігоря, коханого чоловіка. Було йому тоді 23, а їхньому синочку Віталику ішов п'ятий. На Великдень у 2012 році загинув і він, десятилітній хлопчик. Як вона вижила, знає один Господь Бог. Може, утримало на цьому світі менше дитя — Володя, Вовик, Вова. На момент загибелі старшого брата йому було чотири місяці.

«З Ігорем Маложоном ми однокласники»

Родом Юля з Наумівки Корюківського району, менша у сім'ї. Після шостого класу прийшла жити до бабусі Марії Миколаївни Бондаренко в Жуклю. Там закінчила дев'ять класів, а до десятого й одинадцятого ходила в Холми.
З Ігорем Маложоном у них любов ще з школи. Вчилися в одному класі, а після того, як він закінчив Сосницьке профтехучилище, побралися. Батьки Ігоря прийняли її в свою сім'ю як рідну дитину. Вона й досі зве їх мамою й татом, відчуває підтримку в усьому.
— Вони й досі мені рідні — мама Таня і тато Вітя, — каже Юля. — Прекрасні люди. У мене друга сім'я, син від другого чоловіка. А ми їздимо до них, як до рідних. А вже як вони любили Віталика, годі й казати. Дід Вітя обожнював онука, говорив, що Віталик — хранитель їхньої фамілії. У сестри покійного Ігоря Наташі росте синок Арсен, для дідуся і бабусі коханий онук. Та в нього ж прізвище батька, а наш був Маложон.

Вагітність у мене була важка, пологи теж. Мама Таня була біля мене весь час. Тримала за руку, годувала з ложечки. Хлопчик народився вагою 4200 грамів і зростом 57 сантиметрів. Мені на той час було вісімнадцять. Життя тільки починалося і здавалося прекрасним.

Батько Ігоря Віктор Петрович мав свій бізнес, до якого залучив і сина. Своєю газелькою і ЗІЛом возили по селах борошно, торгували. Таким чином Ігор заробив перші гроші. І хоч з батьками жити було добре, виникла думка придбати власне житло. Напитали хату у Холмах на вулиці Гагаріна, оцю, в якій я живу й досі. Домовилися з господарями і купили. Хоч це не весь будинок, але площа велика, десь 86 квадратних метрів. Щоправда, останній час тут ніхто не жив. Треба було довести усе до ладу, та це не лякало. В Ігоря хороші руки, багато що робив сам. Сусід допомагав. Власне кажучи, я ще досі удосконалюю наше житло. Газ і воду провела вже без Ігоря, душ, туалет встановила, за вікна взялась. Хочу міжкімнатні двері поміняти. Он уже стоять на веранді. Звісно, не сама. Допомагали свекри, батько, бабуся. У мене прекрасні сусіди — Віта Рубей, тьотя Рая. їхню підтримку відчуваю повсякчас. Дякую їм від щирого серця.

Горе не клич, само прийде

— Жили ми добре. Ігор любив дарувати мені квіти, а ще — золоті прикраси. Оці сережки у вухах — то його подарунок. Дуже любив синочка. Було, звісно, що й сварилися, але ж за тим мирилися. І любили одне одного.
Ігор купив «Таврію», ганяв на ній. Влітку 2006 року потрапив в аварію. Розбив машину так, що ремонту вона вже не підлягала. Страшенно переживав, а я раділа, що залишився живий.
Перед цим 29 березня померла моя мама. 49 літ їй було. Я оплакувала маму, жаліла бабусю, в якої були син і дочка, а тепер обоє в сирій землі.
Ще не відійшла від того горя, а тут нове на порозі.

15 липня минало п'ять років, як ми побралися. Напередодні до нас зайшов кум, похвалився, що збирається з другом до бару. Попрощався і пішов. І тут мій Ігор теж зазбирався в бар. Я відмовляла, не пускала, немов відчула неладне. А він: піду і все! Піди я з ним, може, нічого б не було. Але Віталика залишити ні на кого, самого ж не кинеш.
Ніч не спала. Телефоную по знайомих — ніхто не знає, де він. А вранці прибігає сусідка:
— Ігор вдома?
— Нема, — кажу. — І не знаю, де він.
— Їдь у лікарню, він там. Я за дитину, на велосипед і до лікарні. Ігор лежав весь побитий, непритомний. Якась жінка знайшла його на землі за Будинком школяра і викликала «швидку».

До тями він так і не прийшов. У районній лікарні зробили операцію по видаленню з мозку величезної гематоми. Кілька днів тримали на штучному диханні. Ми по черзі сиділи з мамою Танею біля його ліжка, молили Бога, просили врятувати. 20 липня мама Таня привела до сина священика. А 21-го, на Казанську, Ігор помер.
Через кілька років один чоловік розповів мені, що знає свідка того, що сталося у той вечір у барі «Запорізька Січ». Там компанія міліціонерів відзначала чиєсь підвищення. До них і звернувся Ігор, що був напідпитку, із запитанням, чи не бачили вони його кума. А далі обізвав козлами. Після цього його вивели назовні і добре побили.
Так це було чи не так, не знаю. За смерть 23-річного чоловіка нікого не покарали. Вбивці й досі ходять по землі. Та є Божий суд. Нехай не надіються на спасіння.

Отак ми з сином осиротіли. Батьки Ігоря весь час дбали про нас, не залишали наодинці з горем. Одного разу тато Вітя запитав:
— Що будемо робити з хатою?
Що відповісти, я не знала. А мама Таня сказала:
— Ігор купив її і хотів там жить. Хай тепер живуть Юля і Віталик. А ми будемо допомагать.
Отоді і взялися за хату, робили все, аби довести її до ладу.
Я ходила на посадки лісу, щось заробляла. Сину призначили пенсію. Тоді ми й газ вели. Важкі часи, але рідні люди, спасибі їм, допомагали, не кинули нас напризволяще.


Вова Литвин з мамою Юлею. Строгий мужчина

«Другого мого чоловіка теж звати Ігор»

— Віталик часто їздив до бабусі і дідуся в Жуклю. Спочатку зі мною, а коли підріс, то вже й сам. Дід Вітя дуже любив онука, а він — його.
Коли прийшов час іти сину до першого класу, зібрати його до школи, звісно, свекри допомогли. І на свято першого дзвінка приїхали. Після занять ми пішли до бару, аби відсвяткувати таку важливу подію у житті нашого хлопчика. Віталик так радів і крутився, що в нього спали штанці. Застібка на них була незнайомої мені конструкції, і я попросила чоловіка з іншої сімейної компанії справитися з тією застібкою. Подякувала за допомогу і забула про нього.
Коли ж через рік ми познайомилися з Ігорем Литвином, який став моїм другим чоловіком, виявилось, що то саме він допоміг тоді мені. До першого класу ішла його хрещениця, і вони теж відзначали в барі ту подію.
На час нашого знайомства Ігор був розлучений. У першому шлюбі у нього росте син Діма. Сьогодні йому вже 14 років.
Я довго не відважувалася познайомити Віталика з Ігорем. Коли ж познайомила, мої чоловіки знайшли спільну мову. А син підбіг до мене і сказав:
— Мамо, його й звати, як тата. Можна, нехай він буде моїм татом?
Я ледве стримала сльози.
— Можна, — відповіла сину. — Як ти хочеш, так і буде.

Ми жили вже разом. А свекрам про зміни в моєму житті все не могла сказати. Але треба знати мою добру, мою розумну маму Таню. Вона все поставила на місце.
Якось ми з Ігорем і Віталиком приїхали в Жуклю до бабусі. І тут приходить мама Таня.
— Прийшла познайомитися з чоловіком нашої Юлі, — мовила.
Вони розговорилися. Мабуть, справили одне на одного добре враження, бо мама Таня запропонувала:
— Ігор, якщо хочеш, називай мене мамою. У Юлі ж матері нема. Я за неї. Юля нам рідна.

1 грудня 2011 року у нас народився синок. Богатир вагою 4500 грамів зростом 57 сантиметрів з'явився на світ з допомогою кесаревого розтину.
Віталик дуже чекав братика, тулився вушком до мого живота, усміхався.
— Ми з татом уже вирішили, що буде хлопчик! — сяяв.
— А може, дівчинка, — казала я, бо хотіла доньку.
— Ні, хлопчик. Вова, — стояв на своєму син. — Будемо, як брати Клички. Я — Віталій, а він — Вова. Отак у нас з'явився Вова.
Віталик любив бавитися з ним. Було, піду поратись, а він біжить у двір, лається:
— Скільки можна поратись? Дитя заходиться, плаче, а вона порається!
Тягав малого на руках, заціловував...

На Великдень ішов дощ

— До школи сина возила своєю машиною сусідка Віта Рубей. Везла свою Яну і його брала. А тут дід Вітя подарував Віталику велосипед. І вже ніяких машин. До школи — тільки велосипедом. Одного разу з'являється на порозі переляканий:
— Мамо, мене на семенівському повороті машина ледь не збила.
— Все! — сказала я. — Ніяких велосипедів! Їздитимеш з тьотею Вітою.
Пізніше, коли все сталося, я згадувала той його переляк і думала: може, то було попередження, якийсь знак?
14 квітня 2012 року перед Великоднем Віталику зателефонував з Корюківки Арсен:
— Я буду у діда і баби. Приїзди і ти. Підем паску святить.
— Мам, я поїду в Жуклю, — син до мене.
Та я сказала, що святитимемо паску в Холмах.
— А на другий день можна? — просить син.

Святити паску пішли Ігор з Віталиком, а я з Вовою залишилася вдома. Закрила за ними двері і заснула. І приснився страшний сон. Наче сусідські свині зрили мені весь двір. За ворітьми стоять люди в чорному, шукають мене і не можуть знайти.
Тут мене збудив Віталик:
— Мамо, вставай. Давайте розговляться.
Ми сіли за стіл. Синок ще похвалив мене:
— Мамо, такі в тебе паски добренні!
Затим Ігор пішов спати, а Віталик попросив:
— Мамо, посидь біля мене трошки. Я ще поїм.
Потягнувся через стіл за чимось і розсипав сіль. Я прибрала.
— Іди, синок, у свою спальню, — кажу. — Ще рано. Поспи.
Десь через годину прийшов до нас:
— Мамо, а скоро вже в Жуклю їхать?
— Іди спи. Я тебе збуджу, — кажу йому.
Уранці дізнаємося, що нема автобуса. А тут телефонує Арсен.
— Я приїду, — відповідає йому Віталик. — Автобуса нема. То, мо', велосипедом.

Але автобус усе-таки пішов, і Ігор повів сина на зупинку. І я заходилася вдягати Вовика, посадила в коляску і слідом. Дуже хотіла наздогнати. Може, щоб попрощатися?
Автобус ще не прийшов. Я поцілувала сина, попросила:
— Ти ж там не балуйся.
— Не буду, — запевнив він.
— Приїдеш, подзвони до баби Галі (це мати Ігоря).
— Добре.
Син поїхав, а ми пішли до батьків Ігоря. Сіли за стіл. Я свій сон розповіла.
— До чого це?
Тут заплакав Вова. Я пішла до нього, щоб погодувати. І тут заходить до кімнати дід Василь, батько Ігоря.
— Юля, — каже, — вам треба їхать додому.
— Чого це ви нас виганяєте? — запитую. — Я ще й не покуштувала ваших страв.
— Треба їхать. З Віталиком горе.
Господи, що це? Яке горе? Чому — з ним?
І тут їде Віта, щоб забрати мене і везти в Жуклю.
— Що сталося? — я до неї.
— Кажуть, молоковоз збив.
— Який молоковоз? Де? Там же Арсен. Що з Віталиком? Він живий?
— Ні, Юля. Збив на смерть.
Віддаю Вову бабі Галі. А він плаче, їсти хоче. Ще ж грудничок. Ні соски, ні пляшечки не бере. Тільки цицю.

Їдемо ми до повороту на Жуклю. Асфальт мокрий. Дощ — як з відра. Посеред дороги лежить моє дитя, вже накрите простирадлом чи клейонкою. Тужить над онуком мама Таня.
Їм сповістив Арсен:
— Там таке! Там таке! Віталик випав з молоковоза!
Як потім розповіли, Арсена, що стояв на протилежному боці траси, Віталик побачив з вікна. Коли автобус зупинився, син вискочив з нього і перед автобусом побіг до брата. А за автобусом їхав молоковоз. Удар був такої сили, що навіть двері автобуса відчинилися. Дитина загинула на місці.
«Швидка» вже поїхала назад. Чекали міліцію з Чернігова. Мене відправили в Холми до Вови. З ним на руках ми й їхали до Корюківки, куди повезли бідного синочка. Я просила не робити розтину, але в таких випадках це обов'язково.
На похороні було дуже багато людей. І жуклянців, і холминців. Були дітки з четвертого класу, в якому вчився Віталик. А його портрет стояв у школі сорок днів.

«Може, то батько забрав сина?»

— Горю моєму не було меж. Пригадала сон, коли приснився Ігор, батько Віталика, мій перший чоловік. Каже мені: «У тебе друга сім'я. Може, Віталик заважає?» «Ні, — відповідаю, — не заважає». Може, то батько забрав до себе сина? Коханим дитям для нього був Віталик, дорогий синочок.
Як пережила те горе, досі не знаю. Треба було жити, ростити Вову. Почав ходити він в одинадцять місяців. Тепер йому вже два рочки. Вимовляє перші слова: мама, папа. Росте синок. Їздимо з ним у Жуклю. Там наш рід. Там дорогі могили.
А фото Віталика у нас у залі і на кухні. Тут він усміхається. Веселим був, швидким і добрим, сонечко моє, кохана дитина. Як же важко втрачати дітей. Не дай, Господи, такого горя нікому.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №6 (1448)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.