Олег Карпенко спалив хату і коханця своєї колишньої дружини

47-річного Олега Карпенка з Вертіївки Ніжинського району півтори доби шукала міліція. Озброєні, у бронежилетах беркутівці прочісували село, шукали лоза ним. Даішники з автоматами зупиняли авто, що їхали в Ніжин і по Ніжину.
Увечері 11 січня Карпенко підпалив будинок колишньої дружини, 41-річної Світлани Карпенко. Там був 35-річний неодружений Олександр Суханкін.
Озброєний рушницею, Олег пішов селом. Виходячи з дому, сказав п'ятирічній доньці Олі, що піде полякає маму.

Тікав через кладовища

Як приніс рушницю і записку 12 січня і про можливе місцезнаходження Олега міліціонерам розповів товариш Сергій Міляєв. Він повідомив, що Олег з його телефону дзвонив кумі Вірі. Олег Карпенко після того, як побув у Міляєва, кинувся тікати з Вертіївки.
У селі чотири кладовища. Вночі Карпенко пройшов одне, друге, дорогою бачив, як їздили заправляти пожежні машини, обійшов пост ДАІ і полями добрався до Ніжина.
Пішов на Фрунзівку, де живе кума. Та направила його до своїх родичів у село Паливода. Тим часом ніжинські і чернігівські міліціонери з роздрукованими фото Карпенка зупиняли автівки, що їхали у Ніжин і з Ніжина. А він уже збрив вуса і відсиджувався у чужій хаті. Місцезнаходження вирахували по сигналу з мобільника куми. Олега затримали 13 грудня, в той час, як ховали Олександра Суханкіна.
Карпенко розповів, що погнався за Олександром, той втік на горище. Він хотів відкрити ляду, та Сашко став на неї. Тоді він защипнув її на гачок. Спустився з драбини і почав палити пакети у хаті. Коли ядучий дим заповнив помешкання, пішов.

«Як нап'ється, прибіжить і гатить у двері»

Світлана пробула у лікарні п'ять днів. Нині її виписали на амбулаторне лікування. За словами хірурга Ніжинської райлікарні Віталія Карапути, жінка пережила сильний стрес. Нині вона вдома у матері, живе на заспокійливих препаратах.
— З Олегом ми познайомилися, коли працювали на Ніжинському молокозаводі. Красивий, хазяйновитий. Одружилися в 1992 році. Олег ніжинський, я — з Вертіївки. Оселилися окремо від батьків у хаті, яку мені відписала бабуся. Невдовзі народився син Юра (йому зараз 21 рік), — розповідає Світлана Віталіївна. — На заводі провели скорочення, і ми втратили роботу. Та без діла не сиділи, хазяйство завели: корова, кінь, свиноматка, птиця. Городи обробляли. Скільки я торб на продаж у Київ попотягала, не злічити. Люди заздрили, що у нас усе ведеться, все виходить.
Та чоловік випивати почав. Як тверезий — хазяїн, усьому лад дає, як зап'є — сама і плужки тягаю, і мішки. Ще і в ліс по ягоди чи гриби біжу, щоб копійку заробити.
Бувало, як розійдеться, тікаю з дому. Терпіла, терпіла, та урвався терпець. У 2000-ому подала на розлучення. Офіційно розлучилися. Олег поїхав до батьків у Ніжин, місяць десь не було. А тоді з'явився: «Я за сином скучив і за тобою». Ходив отак, ходив, та й зостався, я його простила.

Жили не без сварок, син підріс. А мені так хотілося донечку! Це ж так мило — платтячка, бантики. Кажу йому, хочу доньку. Тож, будь ласка, не пий, щоб дитятко здорове зачати. Чоловік розкричався: «Я старий, чи ти здуріла, куди рожать». Він за мене старший на сім років. Мені було 35, коли народила Олю (їй зараз 5 років). Олег пом'якшав. Дитину, хоч ми і розлучені, записав на себе. Носить на руках, балує, вона його любима доця. Так тривало років зо два.
А тоді знову взявся за старе — випивки, скандали. Влаштувався у Київ, в охорону. Приїде через добу і давай: «Я уявляю, що тут було. З ким ти тут». Нароблюся, ледь сил вистачає до ліжка дійти, а він прискіпується. Хоч би привід який, а то на порожньому місці.

Одній важко тягти кілька городів, хазяйство збули. Купили трактор за дитячі гроші та за ті, що батька мого хату продали, картоплю здали. А до трактора і копалка, і саджалка, і косарка, всі пристосування. Олег на мене раніше кричав: «Ти сина розбалувала. Мотоцикл рано дозволила». Та і через Олю ми сварилися. Він їй купував морозиво, тортик, солодощі. Я ж прошу, дитині треба і корисне їсти, і супчики, і фрукти. Розбалував так, що не слухає, режим не виконує. Я її виховую, а він: «Ти — мачуха», — кричить. За останні роки зовсім знавіснів. Ми рік до мого уходу окремо спали. Я просила, залиш мене у спокої. Замовили вхідні двері. їх привезли, а він гроші спільні забрав і не дає. А тоді ще і напився. Посуд трощив, верещав так, що аж сусіди позбігалися. Я ледь втекла. Забрала дочку і пішла до мами. Було це у липні торік. Вирішила, досить. Батьки його померли, хату у Ніжині вони з братом продали, гроші поділили. Олег купив «Газельку» і «Ниву». З моєї хати відмовився іти, сказав: «Мені нікуди, я тут і свердловини поробив, і ванна в хаті, і всі умови, і техніки повен двір». Усе йому залишила, хоча разом наживали, моя мама гроші давала. Подумала, хай тобі риба, хай тобі й озеро. Піду я, ми ж розлучені. Якраз сусіди (батьки Саші) продавали півхати. Добротна будівля за 2 тисячі доларів. Олег дав ці гроші взамін аліментів, які я відсудила. У жовтні, як продали картоплю, заплатила 4200 гривень і оформила хату на себе.


Світлана з донькою Олею

«Сашу дуже жалко. Плачу, себе виню»

— Живу окремо, а спокою мені немає. Як нап'ється, прибіжить і гатить у двері: «З ким ти там?» Відчиню, побігає по усіх кімнатах, в усі закутки позаглядає.
Бувало, син ночував, диван не встигла скласти. «Для кого цей траходром?» — кричить.
А я ж до нього по-людськи. І з дочкою не забороняла спілкуватися. Працюю у Києві санітаркою. Іду на зміну, дзвоню. Як тверезий, дозволяю дитя забрати. Як п'яний, мамі везу. Так він ще і малу допитував і накручував:
— Дяді приходять до мами? (Не дядя, а саме дяді).
Вона: приходять.
— А ти їх бачила?
— Коли сплю, приходять...
А був лише Саша, і то нечасто. Спочатку ми з ним просто дружили, а восени дружба переросла в любов. Двадцять років з ним і його батьками по-сусідству прожили. Оля до них гратися бігала. Та і Олег з Сашею товаришували, техніку майстрували, допомагали одне одному. Ми і в карти разом грали, і святкували, траплялося.

— Світлано, у вас з Сашею щось раніше було, коли жили по-сусідству?
— Боже збав, якби хоч щось, десь, Олег би повбивав. Він і так ревнував до всіх. Казав: «Ти нікому не дістанешся».
Саша знав, який Олег, і боявся його. Коли приходив, просив зашторювати вікна. Не раз казав: «Давай поїдемо жити під Київ, там мій друг живе». У п'ятницю, 10 січня, Олег прийшов, забрав до себе доньку. У суботу дитяти вдома не було, прийшов Саша. Була дев'ята вечора, ми вже полягали, коли це Олег мені на мобілку дзвонить: «Ти дома?»
Невдовзі чую, грюкає у двері:
— Відкрий, я зайду, провірю.
Я, як була у ночнушці, босоніж, так і пішла відчинять. Саша каже: «Я його вдарю і побіжу». Я двері в кату за собою причинила і відкрила. А Олег на порозі стоїть з рушницею на плечі. В очах лють. Я ще намагалася заспокоїти його. Сподівалася, що за цей час Саша утече. А потім і сама побігла в кінець вулиці. Присіла, чую, постріли — один, другий. Це Саша втікає, він по ньому стріляв, подумала. Та міліціонери вже наступного дня мені сказали, що з рушниці він не стріляв. Можливо, то були взривпакети, і він кидав їх, щоб підпалити хату, — продовжує Світлана. — Постояла хвилин 10-15. Тиша, думаю, вже пішов. Доходжу до хати, а' з-під дверей дим валить, ядучий такий, полум'я не видно. Я по сусідах на поміч звати, пожарку щоб викликали, вертаюсь, а вже і полум'я з-під даху вибивається. Я давай у хату, щоб хоч документи спасти. Вікна вибила, незчулася, як руку порізала. Пожежна машина приїхала, одна, а потім друга. Прибіг батько Саші, помагав гасити.
— Сашко був? — питає.
— Десь, напевно, поранений, — кажу.
— Його мобілка не отвічає.
— Так вона ж коло ліжка залишилася, — кажу.
— А на горищі він не може бути?—перепитує батько Сашка
Я була впевнена, що Саша врятувався.

Донька розповіла, що папа взяв рушницю і сказав: «Піду маму полякаю». Дитя до себе додому забрала завдитсадком. Міліціонери вимкнула світло, і ми ніч сиділи, чекали, раптом прийде Олег мене вбивати. А на ранок мене відвезли до лікарні. Сашу теж знайшли під ранок на горищі, він дуже обгорів. Мене поклали в окрему палату, яку охороняла міліція, доки Олега не затримали. Сашу поховали у закритій труні, коли я була у лікарні. Як виписалася, того ж дня сходила до нього на могилу.
Нічого мені так не жалко, ні хати, ні одежі, як Саші. Як подумаю, як йому там довелося, плачу, себе виню. Дзвонила його сестрі: «Света, я винувата, пробач». Вона на мене не кричала. А до батьків не можу ніяк сходити. Ну що я їм скажу? В ту хату навряд чи повернуся.

«Від вас, жінок, одне горе»

Дуже матюкає Карпенка 40-річний Віктор Храмцов:
— Якби попався, я б йому руки попереламував. Хочеш застрелити жінку і її друга? Навіщо ж хату палити, яка на два ходи? Я півроку, як матір поховав, а тепер через цього козла батька ледь не втратив. Батьку 68 років. Ледь не загинув.
Михайло Храмцов жив у другій половині будинку. Він навіть не чув, що коїться у сусідів. Дивився телевізор і заснув.
— Я двері вибив і до батька. Кричу йому, хата горить, треба тікати, а він нічого не розуміє, тоді я за нього і надвір. Йому погано стало, «швидку» викликали, — розповідає Віктор. — Батьку тепер ніде жити. Сестра до себе у село Перемога Ніжинського району забрала.
— Я тільки одного не розумію, чому Саша не спасся, — міркує 51-річна Олександра Гуща. — То ж хата його рідної баби, він там усі ходи і виходи знав. На горищі голуб'ятня, через неї можна було вибратися. Якщо не вибрався, значить, він йому щось зробив.
О 21 годині Карпенко з рушницею стояв на порозі у Світлани. Була десь 23 година, коли постукав до 49-річного Сергія Міляєва.
— «Я наробив лиха, прийшов попрощатися. Піду застрелюся, бо в тюрму не хочу, я там не виживу, здоров'я немає, зубів немає (у нього зйомні щелепи)», — так говорив, — згадує Сергій Володимирович. — Я його заспокоював, казав, що і у мене в житті була ситуація, коли хотілося накласти на себе руки, та я подумав про сина, от і ти про доньку подумай. Потихеньку, потихеньку і вмовив. Забрав у нього рушницю. Він дав записку, сказав, хай люди знають, а то будуть побрехеньки.

— І що у тій записці?
— Що жінка зраджує, немає смислу життя, що все старався для доньки і ще багато чого. Віддав мені ключі і документи на машини, попросив, щоб передав синові Юрі. У мене теж була сім'я, та вже років десять, як живу з мамою. Оце думав, когось знайти (у Міляєва якраз був увімкнений комп'ютер), та після того, що сталося, ні-ні. Від вас, жінок, одне горе.

— Так, може, пити менше треба?
— Горілка — то лише каталізатор.

* * *

Проти підозрюваного Карпенка відкрито кримінальне провадження за пунктом 4 частини другої етапі 115 (вбивство, вчинене з особливою жорстокістю). Карається позбавленням волі на строк від 10 до 15 років або довічним ув'язненням.

Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №4 (1445)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.