Два синочки і чотири дочки

Коли батько дає дочці ім'я дружини, а вона називає сина ім'ям чоловіка — то перша ознака великої любові, яка єднає подружжя. Про це подумалося в затишному домі Оксани та Олександра Кошових у Корюцівці.

«А ми з Оксаною — однокласники»

У подружжя шестеро дітей — два сини і чотири дочки. Первісток 20-річний Олександр уже на своїх хлібах. Працює кухарем у зоні відчуження, під Чорнобилем. Інші п'ятеро вдома. Приїхала на новорічні свята з Шостки, де вчиться у медичному училищі, Настя. Менші діти ще школярі. Роман ходить до восьмого класу, Таня — до шостого, Оксанка — четвертокласниця, а загальна улюблениця Лізочка 1 вересня пішла до першого класу. Того дня, коли ми завітали до Кошових, вона з мамою повернулася з Одеси, з санаторію імені Чкалова.
— Путівку дала лікарня, — каже Оксана Миколаївна. — Так несподівано. Ми навіть не чекали. Ну, грудень — не літо, купатися в морі не час, але повний курс лікування донечка пройшла. Щоправда, застудилася, бронхіт мучив. Та не біда. Колись ще покупаємось у морі. Головне, що Ліза здорова.
До приїзду мами з Лізою діти нарядили ялинку. Он вона стоїть у кутку, сяє вогнями, обіцяє подарунки і радість на Новоріччя.
— Ми з Оксаною однокласники, — каже Олександр Григорович. — Сидів за її спиною. Якщо й смикав за волосся, то тільки з любові. А вона й не підозрювала, що все те неспроста. До пори до часу про особливі почуття не було сказано й слова. Після восьмого класу я вступив до Київського суворовського училища, а далі — до вищого загальновійськового, на факультет розвідки. Оксана ж училася в Ніжинському педагогічному, на факультеті української мови і літератури.
Усе вирішив вечір зустрічі випускників. З нашого класу на нього прийшли тільки Оксана і я. Вона ще вчилася на четвертому курсі, а я вже готувався до випуску. Кілька днів, які провели разом, були справді щасливі.

Далі вже я писав їй щодня листи.
— І в першому ж запропонував вийти за нього заміж, — сміється Оксана. — Гарний та ще й військовий. Такі дівчатам подобаються. Та я не така. Не відмовила, але й так не сказала. А 8 Березня поїхала до Києва на зустріч із Сашею. 19 липня 1991 року ми побралися. Мій чоловік полетів на місце служби до Хабаровська, а в мене ще п'ятий курс.
У 1993 році в Хабаровську народився Олександр Олександрович.
Радянського Союзу вже не було. Саша звільнився з російської армії. В Україні його місцем служби був Болград Одеської області. Уже там у 95-ому молодий батько забирав з пологового будинку Оксану з донечкою Настею.
У країні тривав безлад. Армія виявилася нікому не потрібною. І старший лейтенант Кошовий списався з війська. Повернувся з сім'єю до Корюківки.
— Важкі були часи, — згадує Олександр. — Де я тільки не працював, за яку роботу не брався. І сторожем був, і на заправці. Торгував у магазині автозапчастин. Спасибі тестям Миколі Костянтиновичу і Лідії Олександрівні. Вони годували свиней, м'ясо возили в Гомель, підтримували нас. У 96-бму Оксана пішла працювати в школу. Батьки допомогли нам збудувати оцю хату. Уже тут народився Роман, за ним
Таня. Далі Бог дав нам Ксюшу. То я вирішив: раз є Олександр, має бути й Оксана. А1 квітня 2007 року у нас народилася Ліза.


Олександр та Оксана Кошові з дітьми Романом, Ксюшею, Лізою, Танею та Настею

Дитина була ще в утробі матері, коли в неї виявили проблеми з нирками

— Діагноз — гідронефроз правої нирки четвертого ступеня. Нирка в донечки не сформувалася, з неї не виходила сеча. Уже на третій день після пологів нас направили до обласної дитячої лікарні, — розповідає Оксана. — Місяць пролежали там. Хтось казав, що потрібна операція, а хтось — що жити вона не буде. Спасибі Оксані Стефанівні Козловій, яка була дуже уважна до мене, підтримувала, вселяла надію, що все у нас буде добре.
Зрештою уролог порадив звернутися за консультацією до спеціалістів Інституту урології в Києві. Там сказали, що операція поки що не потрібна.
— Ви годуєте дочку груддю? Це добре. Повертайтеся додому. А через рік привезете, подивимось.
Ми з Лізою по лікарнях, а батько наш вдома, дає лад іншим дітям. Хазяйство порає, город садить, будівництвом займається. Дісталося йому.
— Та в мене вже помічники були, — каже Олександр. — Пам'ятаю, я там з робітниками у дворі, а на поріг виходить Настя і кличе їсти. Років дванадцять їй було. Насмажила картоплі, млинчики спекла. Та так смачно! Молодець донечка!

А тут Сашко закінчив школу, вступив до Чернігівського педуніверситету на факультет вчителів фізвиховання. На держзамовлення не потрапив, а платного ми не здужаємо. Працюю ж тільки я, інспектором енергонагляду в РЕСі. Зарплата, як для Корюківки, непогана, але ж сім'я велика. За законом діти з сімей, де їх п'ятеро чи більше, звільняються від оплати за навчання. Закон є, а оплату вимагають. То наш Саша забрав документи і пішов учитися в профтехучилище на кухаря.
— Мені це подобається, — сказав. — Я мріяв про таку професію.
Тепер ось уже працює. Роботою задоволений. Все у нього виходить. Смачно готує.
2010 рік був складний. Катастрофічно не вистачало грошей. Щось незрозуміле творили з соціальними виплатами для багатодітних сімей. Якщо заробиш більше, знімають частину соціальної допомоги, сума її міняється. Переживали за Лізу. У кінці жовтня 2010 року знову їздили з нею в інститут у Київ. Нас відправили додому. Сказали: як буде гірше, тоді й приїдете. Дитина хвора, а інвалідність не дають. Проблеми, яких накопичилося чимало, хотілося обговорити з владою. Але вона далеко. А тут якраз телеканал «1+1» оголошує кастинг на участь у проекті «Без мандата». Подумалося, от би запросити народного депутата в нашу сім'ю! Нехай би пройнявся нашими проблемами, побачив, як ми живемо, про що думаємо.

«Тетяна Бахтєєва стала нашим рятівником»

— Відверто кажучи, твердої впевненості, що ми потрапимо в цей телепроект, не було, і все ж вирішили спробувати. По комп'ютеру зареєструвалися. І того ж вечора нам зателефонували з каналу «1+1», сказали, що наша сім'я їх зацікавила, попросили викласти все, що нас хвилює.
Група телевізійників приїхала якраз після повернення з Києва Оксани з Лізою. Знімали наше життя: що робимо, як обідаємо, спимо, пораємо хазяйство. Попередили, що до нас приїде голова парламентського комітету Тетяна Дмитрівна Бахтєєва. Жити у нас п'ять днів, як передбачено телепроектом, вона не буде, але проблеми наші постарається вирішити.
Перше, чим зацікавилася висока гостя, був стан нашої Лізи. Ми показали лікарняну карту. Тетяна Дмитрівна уважно прочитала історію хвороби і сказала, що зробити якийсь висновок сама не може. Потрібен консиліум фахівців, який вона обіцяє зібрати в Києві.

А далі було таке. Мати Оксани Лідія Олександрівна Долбіна давно страждає від хвороби ніг. Коксоартроз з'їв суглоби в стегнах, поставив жінку на милиці. І тоді, у листопаді 2010 року, Лідія Олександрівна рухалася з допомогою ходунків. Живе теща від нас через двір. У нас телезйомки, високий гість у хаті, а на вулицю вискочило порося. Лідія Олександрівна почала його заганяти. А далі вже бігали за ним усі ми. І цю веремію знімали телевізійники. Бабуся ж наша сіла в куточок кімнати, де її й побачила Тетяна Дмитрівна. І запитала, що з ногами. Вислухавши, сказала:
— Ми вас заберемо в Київ. Прооперуємо за державною програмою.
Тетяна Дмитрівна оглянула наше житло.
— У вас тіснувато, — сказала. — Як же ви всі тут поміщаєтесь?
— Нормально, — відповідаю. — Ліжка у нас двоярусні.
Перед від'їздом помічник народного депутата вручив нам конверт з 10 тисячами гривень. Оцей диван ми придбали за ті гроші. А ще телефон.
А наступного дня нам привезли оцей плазмовий телевізор і ноутбук. Усе — подарунки народного депутата Тетяни Бахтєєвої.
У неділю зателефонував помічник Тетяни Дмитрівни і сказав:
— Підшукайте хороше житло для своєї сім'ї. Ми вам його купимо.
— Чи це не сон? — питав я дружину. — Це з нами відбувається чи з кимось іншим?

У понеділок за нами прийшла машина, і ми з Лізою і Лідією Олександрівною поїхали в Київ. Лізу обстежили і прооперували в лікарні Охматдит. Тепер у неї одна нирка, але почуває себе дочка добре.
А Лідії Олександрівні в Інституті травматології і ортопедії замінили суглоб на одній нозі, а через півроку
— на другій.
Усі операції пройшли успішно. За їх ходом Тетяна Дмитрівна слідкувала особисто, часто телефонувала, навіть їжу передавала. Ліза одержала від Тетяни Дмитрівни чудові подарунки — чобітки, пуховичок, платтячка, гостинці. Пуховичок ще й досі вдягає. Усе було схоже на казку.
А в січні 2011 року ми вже мали хорошу трикімнатну квартиру в центрі міста, простору, світлу, з індивідуальним опаленням. Гроші за неї перерахував благодійний фонд «Гуманність».
Відтоді минуло більше трьох років. Лізонька наша здорова, пішла до першого класу. Своїми ногами ходить і Лідія Олександрівна. Тетяні Дмитрівні дякуватимемо все життя, проситимемо Бога про милість до неї.
Отак щасливо обернулася для нас участь у телепроекті «Без мандата».

Амалія і Луїджі Флорес, добрі люди з Італії

— Виховувати шістьох дітей непросто. А хіба одного — просто? Росте людина, і батьки несуть за неї відповідальність. Доки малі, хочеться, аби швидше виросли, стали порядними людьми, любили працю.
Привчаємо їх до роботи. У нас же тут — ліси, повно грибів і ягід. Мама наша дуже любить їх збирати. І Таня така. За чорниці, що назбирала, купила все необхідне для школи. Ми хвалимо дочку. Слава Богу, усі наші діти працьовиті.
Світ не без добрих людей, які готові подати руку допомоги тому, хто її потребує. Наша Настя, як дитина з Чорнобильської зони, усі свої шкільні роки їздила до Італії. Було, що й двічі на рік викликали її до себе Амалія та Луїджі Флорес з міста Дезіо. Це поблизу Мілана. Подружжя полюбило нашу дочку, а вона їх. Тричі вони гостювали у нас. Настя добре вивчила італійську мову. Одного разу навіть попрацювала перекладачем. Якось склалися так обставини, що Настя не могла поїхати в Італію, то замість сестри у синьйорів Флорес два місяці гостювала Таня. Але вона — дитя домашнє. Дуже скучала за сім'єю, просилася додому.
А минулого року Настя і Роман у складі групи українських дітей, що постраждали від наслідків аварії на ЧАЕС, їздили до Китаю. Були там дев'ять днів, збагатилися незабутніми враженнями про далеку країну.
Ще раніше наші хлопці відпочивали в «Артеку». Вони в нас гарно співають. У конкурсі «Таланти багатодітної родини» посіли друге місце і були нагороджені путівкою. Роман і в «Молодій гвардії» побував. Він учасник зразкового вокального ансамблю «Ритм». І спортом займається. Усе, як годиться.
Діти світ бачили, що не може нас не радувати. Спасибі всім, хто сприяв цьому. У Новоріччя хочемо подякувати від щирого серця людям, для яких проблеми багатодітної сім'ї не чужі. Ні на кого ми не перекладаємо свої клопоти і турботи. Ми, батьки, в першу чергу несемо відповідальність за своїх дітей. Так хочеться щастя для них.

Лідія Кузьменко, тижневик «Вісник Ч» №1 (1443)

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: