З Бару приїхали - і вежу причепурили

З середини вересня жителі та гості Корюківки мали можливість спостерігати за дивним рухом на місцевій телевежі.

Відтоді ж на телекомівському паркані з’явилося і попереджувальне оголошення про небажане пар-кування транспортних засобів поблизу висотної споруди, бо на кілька метрів навкруг розліталися краплі свіжої фарби.

Як виявилося, її «очепурили» альпіністи з міста Бар, що на Вінничині.

Останнього разу такі роботи проводилися у 2007 році, оскільки «за регламентом» металеву конструкцію треба фарбувати - «з голови до ніг» - кожні 5 років. Щоб запобігти корозійним процесам.


До речі, як стало мені відомо, одночасно в Україні відбувається відновлення лакофарбового покриття ретрансляторів у кількох областях. Що ж до фарбування корюківської вежі, то Концерн РРТ (радіомовлення, радіозв’язку та телебачення), а саме йому вона належить, для виконання робіт найняв спеціалізовану підрядну організацію, яка надає послуги виробничого альпінізму. А та, в свою чергу, відрядила до нашого міста групу «екстремалів». До неї увійшли майстри спорту з альпінізму 31-річний Анатолій Скобчак, 30-річний Володимир Стуліков та 20- річний Владислав Орел, котрий прагне нічим не поступатися старшим колегам. За плечима ж досвідчених - багаторічний досвід висотних робіт. Крім того, Анатолій та Володимир - двічі брали участь у підкоренні Ельбрусу!

- Розпочалося все ще зі шкільних років, коли ми до щоденних занять спортом почали відвідувати ще й туристичний гурток, - розповідають хлопці.- Ходили в походи, щоразу збільшуючи і відстань і складність пересування та вивчаючи спеціальне обладнання. Згодом «доросли» й до підйомів у гори на серйозні висоти...

Ще в студентські роки доля звела юнаків із людьми, що робили сходження На найвищі Вершини світу. Дізналися, що готуються вони під-корювати Ёльбрус - найвищу вершину кавказького хребта (заввишки більше п’яти з половиною тисяч метрів).

Назбирали потрібну суму грошей, взяли необхідне обладнання і вирушили з групою спочатку потягом до гірського масиву (їхали аж 5 дйів)і Потім - 21 день самого сходження (з кількаденними перервами на акліматизацію).

Сходження не з нелег ких як фізично, так і психологічно: за кілька днів до цього зірвався і загинув альпініст із групи, яка підіймалася попереду наших знайомих. Той помилився, в орієнтуванні, і впав в ущелину. Гори помилок не прощають...

- Але ми до вершини дійшли і були тому невимовно раді! - згадують і посміхаються друзі. - Емоції не передати!

Анатолій На той час Вже очолював студентський туристичний гурток, а тому через рік зйову організував групу, з Якою ще раз Підкорив найвищу вершину Російської Федерації.

- Де речі, - уточнює він, як фахівець. - Кордон між Європою та Азією неоднозначний, тому нерідко Ельбрус називають ще й найвищою європейською гірською вершиною, а за російською альпіністською класифікацією «Ельб» (так вони цю гору між собою називають) оцінюється як друга сніжно-льодова вершина.

А коли Анатолій і Володимир одружилися, треба було сім’ї годувати, зайнялися промисловим альпінізмом. У нього є свої нюанси. Якщо в горах головне - це легкість спорядження, а карабіни з алюмінію та дюралю, то для промислових альпіністів головне - надійність. Тому і карабіни у них важчі, зі сталевих сплавів.

- Першим моїм завданням на новій роботі було - ущільнити шви багатоповерхового панельного будинку, - говорить Анатолій. - Із завданням впорався, та й замовники залишилися задоволеними. Почав заробляти.

- Я ж у свій перший робочий день одразу потрапив на колишню військову 150-метрову вежу, яку в радянські часи використовували як «глушилку» - для перешкоджання прийняттю програм ворожих радіостанцій, - підтримав розмову свого товариша Володимир. - Монтував обладнання для мобільного зв’язку. А якщо казати про найвищу промислову споруду, яку ми підкорили, то це, мабуть, 250-метрова вежа в місті Ладижин, що на рідній Вінничині. Там також виконували завдання з монтажу обладнання мобільних операторів.

- А як до вашого небезпечного вибору ставляться рідні?

- Не можемо сказати, що спокійно. Але нормально. Дружини наші місцеві. Ще зі шкільної парти з нами у походи ходили. Тому знають, що до своєї роботи ми ставимося зі всією відповідальністю.

- А взагалі не страшно на таких висотах працювати? - запитую, думаючи про те, чи зміг би сам подолати відстань хоча б до середини корю-ківської вежі (її висота 75 метрів).

- Та ні. Ми вже звикли, - відказують. - Чомусь не було страху і в дитячо-юнацькі роки. Не думали тоді про це... Просто обов'язково підстрахо-вуватися треба, бо випадки будь-які можуть бути.

- А траплялися?

- Не без цього. От нещодавно мій кум знехтував підстраховкою і з даху п’ятиповерхівки злетів, - скрушно хитає головою Володимир. -Живий залишився, бо у клумбу впав, яку перед цим скопали.

Отримав кілька переломів, досі лікується. Слава Богу, що з хребтом усе гаразд, а решта - зростеться. А сам я одного разу метрів з вісім вільного падіння пережив. Не помітив, як карабін розстібнувся. Страхувальний трос врятував. Добре, що ні об що не вдарився з розгону, ато б...

- Там, зверху, вітри дужчі, - це вже Владислав долучається, щоб і собі не відставати від старших. - Тому без страхувальної линви ніяк! Якось на 100-метровій висоті нашого колегу на моїх очах несподіваний порив вітру підняв з оглядового майданчика на метр убік. Хвилин із десять після того він просто сидів і глибоко дихав, заспокоюючись. Той, хто думає* що ніякої труднації в нашій роботі немає, нехай спробує, може й дізнається, звідки адреналін виділяється...

Погоджуюся. Ризикують хлопці щоразу, коли віддаляються від землі Та для виконання таких робіт однієї сміливості не достатньо.

- Треба ж іще й чималі кошти на дороге спорядження? - киваю на їхні знаряддя праці.

- Так. На одного треба, як мінімум, і ,5 тисячі доларів для повного спорядження. На цьому не економимо, купуємо все у перевірених фірм. Бо ж «на кону» стоять наші життя, здоров’я.

Затриматися вінницьким верхолазам в наших краях довелося аж на півтора місяці замість Двох тижнів, як зазвичай для роботи на подібних вишках. Погода завадила оперативно відпрацювати - дощі постійно перешкоджали виконанню робіт. Але хлопці не сумували: і грибів у наших лісах назбирали, і Щук у міському ставку спінінгом наловили.


Справжні чоловіки знайдуть чим зайнятися! А фарбування вежі оце днями закінчили. Гарненька тепер.

Тож побажаємо нашій телевежі залізного (у прямому сенсі слова) здоров’я, а її «візажистам» - впевненості в с&оїх силах і завжди, після чергового Підйому, вдалого спуску!

м.Корюківка

Андрій Навородський,"Чернігівщина" №49 (449) від 5 грудня 2013

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Додати в: