• Брухт ДальнобойСервис
Мобильная версия сайта Главная страница » Новости » Людям о людях » Юрій Сидоренко: Задача тренера - допомогти людині у самореалізації


Радио

Юрій Сидоренко: Задача тренера - допомогти людині у самореалізації

Юрій Сидоренко
Він встає раннього ранку і весь день працює руками: займається ремонтами квартир, допомагає знайомим приводити до ладу приміщення. Робота непроста, важка фізично та виснажлива, після її закінчення так хочеться відпочити, просто присісти і розслабитися. Але Юрій Віталійович Сидоренко такої розкоші дозволити собі не може. Адже о шостій вечора його вже чекають у спортзалі молоді хлопці та дівчата, які прийшли навчатися кікбоксингу. Дехто із них - уже знані майстри, що вигравали найпрестижніші змагання всеукраїнського та світового рівнів, інші - новачки, які роблять перші кроки у спорті. Але всім треба приділити увагу, всіх необхідно тренувати із максимальною ефективністю. Перша група - о шостій вечора, друга - о восьмій. Додому Заслужений тренер України повертається вже пізнього вечора. Але Юрій Сидоренко зовсім не скаржиться на своє життя. "Аби хлопці тренувалися, розвивалися, щоб вулиця їх не забрала. Ось це - головне".

Спорт - це захоплення всього мого життя. Але першою любов’ю був волейбол, ним я почав займатися ще у четвертому класі. І виступав по ньому я досить гарно, у восьмому класі мене навіть запросили до збірної України та забрали до Києва вчитися у спортінтернаті. Там я і закінчував школу. Після повернення до Чернігова поступив до педагогічного інституту, продовжуючи грати у волейбол. В той час, на початку 80-х, у країні бурхливо почало розвиватися нове захоплення - карате. І я почав паралельно тренуватися ще й по цьому виду єдиноборств. У СРСР, взагалі-то, карате було забороненим, ходили чутки, що в інших містах навіть когось посадили за те, що займався ним. Але у Чернігові ніяких репресій з цього приводу не було. Єдиний недолік - не можна було проводити змагань. Займалися просто для себе. Так, поступово припинивши заняття волейболом і пройшовши через карате, я і прийшов до кікбоксингу.

Моя секція кікбоксингу була першою у Чернігові. Заснував я її ще у 1988-му році. Вік дозволяв, то я і хлопців вчив, і для себе тренувався потроху. Років п’ять ми так займалися. У бурхливих 90-х стало не до спорту, треба було якось виживати. Повернувся до кікбоксингу я аж у 2000-у році. У Чернігові на той час утворилося спортивне товариство "Спартак", де відкрилося відділення кікбоксингу. Туди я і пішов працювати тренером.

Сказати, що це дуже популярний вид спорту у місті, я не можу. Є кілька секцій, але людей там не так багато. Іншими видами спорту займається більше молоді. Зате кікбоксинг завжди на слуху завдяки перемогам наших спортсменів у найпрестижніших змаганнях всіх рівнів. Адже кікбоксинг - це система, яка збирає під своє крило всі інші види єдиноборств. На змаганнях є сім розділів, і кожен боєць із різних видів єдиноборств може знайти підходящий розділ для себе. Свою нішу займуть хлопці, що займаються тхеквондо, каратисти, тайські боксери, спортсмени-рукопашники. Так, завдяки кікбоксингу, вони всі можуть зустрітися на одних змаганнях, перевірити свій рівень, обмінятися досвідом. Ось завдяки цьому Чернігів може виставити на змаганнях по кікбоксингу більше 100 чоловік.

Для того, щоб виростити із молодого хлопця, який прийшов до секції, чемпіона, має скластися дуже багато факторів. Це і особистість тренера, і наміри спортсмена, і ставлення до його занять батьків, викладачів у навчальному закладі, компанія друзів, у якій росте спортсмен. Тільки якщо це все співпаде сприятливим чином, людина зможе чогось добитися. Одного таланту зовсім недостатньо.

Зараз у спортивних секціях дуже популярна практика, коли дітей приймають із п’яти років. Як на мене - повна дурниця. З цього часу дитина мінімум двічі проходить перехідний період. Змінюються фізіологія, задачі в житті, розуміння того, що людина хоче від нього. У Радянському союзі хлопчиків брали на бокс з чотирнадцяти років, і я це вважаю правильним. А до цього віку можна відвідувати якісь інші секції, щоб зміцнювати здоров’я.
Ну що може хотіти дитина у п’ять років? Це хочуть її батьки. Одягають на неї красивий одяг, дитя щось робить, батьки радіють. І до десяти років у такої дитини стільки боїв, що у мене дорослі стільки не мають, і ніякого бажання щось робити далі. У дванадцять вже треба заставляти ходити до спортзалу, будь-які види бойових мистецтв просто стають нецікавими.
А крім того, ті, хто прийдуть у чотирнадцять років, обов’язково наздоженуть тих, хто займається із п’яти років, буквально за рік-два. І яке розчарування буде у людини, що займається десять років, коли вона побачить, як новачок із річним досвідом показує той же результат.
Єдина користь із таких відвідувань секцій єдиноборств - зайнятість, щоб на вулиці дитина не валандалася.

Спорт - відображення нашого суспільства. Ми тренуємося не десь у вакуумі, а як одна із його складових. Тому корупція та інші непривабливі процеси, що є навколо нас, так же само існують і у спорті. І поки у нас у суспільстві така мораль - чекати на глобальні зміни не доводиться. Але можна зробити так, щоб у твоїй секції все будувалося на порядності. Навіть якщо не вийде із вихованця висококваліфікованого спортсмена, принаймні, це буде чесна людина.

Я дуже зацікавлений у тренуванні саме юнаків. Хлопця у чотирнадцять-п’ятнадцять років треба вчасно зацікавити спортом, інакше в нього є велика спокуса зірватися, піти різними легкими шляхами, які не ведуть до добра. Дуже важливо, щоб люди ходили на тренування, приймали участь у змаганнях. Бог із ним, результатом, якщо із десяти чоловік один залишиться у старшій групі і працюватиме на звання майстра спорту, виїздитиме за кордон, цього достатньо. А дев’ять хай виростуть нормальними людьми.

Задача тренера - допомогти людині у самореалізації. Але, врешті-решт, найвищі цілі повинен ставити собі сам спортсмен, інакше, як би тренер не намагався у нього щось вкладати, результату не буде. З іншого боку, спортсмен, навіть найталановитіший і найбільш працелюбний, без тренера нічого зробити не зможе. Це не той випадок, коли можна почитати книжки, походити потренуватися десь у зал із хлопцями і виграти змагання. Правильну роботу може поставити тільки тренер.
І тренеру треба розуміти головне - людина росте повільно. Високотехнологічне підприємство можна збудувати у чистому полі за рік. А от щоб виростити висококваліфікованого спортсмена, знадобиться від п’яти до десяти років. Якості розвиваються не так швидко.

Україні не потрібен не тільки кікбоксинг. Враження, що ніякий спорт взагалі не потрібен. Всі виїзди на змагання, які ми відвідуємо, повністю на плечах спортсменів. Чи вони у батьків ці гроші візьмуть, чи зароблять самі, але інших джерел фінансування просто немає! Щоб виїхати хоча б п’ять разів на рік (а це обов’язково, щоб бійцю перебувати у нормальній формі), одному бійцю треба мінімум дві тисячі гривень на рік. Без виїзду на змагання тренуватися немає сенсу. Раніше з цим нам інколи допомагали спонсори. Зараз і це майже нереально. Я і сам працюю фізично, щоб своїх спортсменів бачити очима, а не слухати розповіді про те, хто як бився.

Щоб нормально розвивати спортивний клуб, виводити його на міжнародний рівень, необхідно сто тисяч гривень на рік. Це багато чи мало? Я не знаю, до яких бізнесменів у нас в місті звертатися, і хто буде готовий вкладати таку суму у заняття, яке не приносить прибутку. До політиків теж звертатися немає сенсу, хоча я і звертався. Вони переслідують свої задачі. Але хай буде так. Хай краще ті,  хто у Чернігові при владі, нарешті таки збудують у нашому місті притулок для бездомних кішок і собак, ця проблема важливіша. Їх же треба збирати, стерилізувати, вирішувати питання. Якщо цей притулок побудують, то я зі своїм спортклубом почекаю.

Спорт - це продукт Західної цивілізації. У ньому відсутнє таке поняття як "духовність", адже Західна цивілізація - бездуховна. Це на Сході заняття єдиноборствами пов’язані із учительством та іншими моральними аспектами. Якщо когось цікавлять питання релігії чи систем духовного розвитку - він може собі знайти їх у іншому місці. Але в основі будь-якого заняття все одно повинні бути якісь моральні засади.

Моральні засади спортсмену повинен закласти тренер. Але тільки якщо він сам їх має і прагне їх розвивати. Люди, які займаються єдиноборствами серйозно, наприклад, наші хлопці, ніколи не будуть у якості "тітушок" приймати участь у рейдерських захопленнях чи якихось подібних акціях. Моральні позиції їхні зовсім інші: дружба, любов до людини, співчуття ближньому і т.д. Це те, що я прищеплюю своїм вихованцям.
Крім того, хлопець, який інтенсивно і глибоко займається спортом, просто не матиме часу думати про якісь рейдерські захоплення. Адже йому треба вчитися і тренуватися, на інше немає ні часу, ні ментальних сил. Наприклад, ті хлопці, які ходять в нашу секцію, не просто ходять до інститутів. Всі навчаються добре.

Першочергова моральна база закладається дитині батьками. Якщо з самого початку дитину вчать, що краще перехитрити, надурити, викрутитися, дитина і привчається до такої моделі поведінки. А молоді хлопці прагнуть бути сильними, реалізуватися у середовищі своїх ровесників. Тут і виходять на передній план різні угрупування, які дають це відчуття належності до чогось, заманюють до себе дітей із незміцнілою психікою: фанати, скінхеди, кримінал та інші.
Рейдери та "тітушки" - це якісь недоучки, які виховувалися у відповідному середовищі. Вони можуть відвідувати спортзали, але ніякого відношення до спорту ці люди не мають. І дивитися треба не на них, а тих, хто за ними стоїть, хто віддає команди. Адже багато сімей живе у бідності, у молодих хлопців навколо безліч спокус, і це використовують у своїх інтересах різні негідники.

На сьогодні ми маємо погане суспільство - бездуховне, аморальне, позбавлене високих ідеалів. І ми самі зробили його таким. Я часто задаю людям питання: "Який вам треба президент, якщо ви сміття на вулиці викидаєте? Якщо ви можете допомогти ближньому безкорисно, але палець об палець не ударите без грошей?" Все починається із самого себе. Ось цю внутрішню суть і треба в людях змінювати.

Для свого духовного розвитку я займаюся різновидом китайського цигун, який зветься Фалунь Дафа.  Він не має відношення до спорту, це - система самовдосконалення. Розповідати можна довго. А якщо коротко - то це річ, яка крім розвитку тіла, має позитивний вплив на все, чим займається людина. Я веду в Чернігові невелику групу тих, хто бажає розвиватися за допомогою методів Фалунь Дафа. Група безкоштовна і відкрита для всіх, хто бажає. За духовні знання гроші брати не можна. Практика має передаватися безоплатно. А та, за яку беруть гроші, може не відображати реальної вартості речей.
Порівняємо з тим же кікбоксингом. Якщо людина платить сто гривень в місяць, і пропустить одне тренування,замість цього відвідавши кафе, там витратиться більша сума. Буде чи не буде людина жалкувати, що пропустила тренування? Грошима ж не виміряєш все на світі. А справжні цінності мають зовсім іншу міру, і купити їх неможливо.

Богдан Гуляй

Хочете отримувати головне в месенджер? Підписуйтеся на наш Telegram.

Теги: Юрій Сидоренко, тренер, спорт, кікбоксинг, Богдан Гуляй

Добавить в:
 
 


Центр Комплект